Знаю, що якщо піду, то одразу в двох оселях стане пусто - в твоїй і моїй... Дві пустоти, що зустрічаються часом заповнюють простір утворюючи щось більш концентроване… Більш дотичне і відчутне, ніж коли пустота живе само по собі. Дві пустоти в одному ліжку - це вже спроба скласти певне Дао, це вже майже чорна діра вивернута у зворотній бік, тобто така, що не споживає(проглотує) світ, а навпаки видає його на-гора.
Я розказую тобі власну теорію про те, що дві людини разом – це велика чорна діра, що народжує новий світ, тому що формула 1+1 матеріалізує потенціал пустот. Таємний потенціал обіймів, сліз, вгадування думок, "живих" несподіваних реакцій, доторків, помислів. Потенціал очей "дивитися в інші очі" - найбільший з поміж усіх існуючих потенціалів.
І раптом наблизившись до тебе і зазирнувши у твої блакитні очі із зовсім малої відстані – я побачив цілий всесвіт. Всесвіт лише на відстані 20 сантиметрів! І тоді блакить-на-мить-здалася-вічною-дірою-це-переконує-мене-що-люди-таки-чорні-діри-народжують-і-пожерають-світ-одночасно...
Цей погляд в глибини світу - це ніби вихід у відкритий космос, та водночас падіння кудись, де немає дна. Можна падати в твої очі вічно. В голові сяйнула думка, що просто в очей немає дна і в людині теж немає дна. Та й немає краю світу. Немає дна світу…
- Зупини мене, я хочу змінитись, - кажеш ти із надією в очах, уриваючись в мій мисленево-задимлений простір.
- А хто зупинить мене? – відповідаю я…
А потім наступного дня ми таки знову прокидаємось разом… Ранок похмурий, абсурдний, із присмаком нашої підліткової поведінки поперднього вечора. Ранок новий, ранок сплетений із сонячного світла і непрокинутості. І навіть душ не допомагає скинути сон…
Цей передкінцевосвітовий абсурдиський ранок рятує лише Земфіра ("Мы разбегаемся") і симфонія ароматів. Бо ми вирішуємо не їхати на барахолку, а просто готувати сніданок нескінчено довго, розпаковувати, різати, кип’ятити, чистити, смажити, заливати, і, зрештою, їсти.
Спочатку з-під целофанової обгортки несміливо виринає запашний хліб із насінням і роздинками. Хліб починає співати своїм бородинським голосом – я слухаю цю ароматну пісню і підношу його до твого обличчя, щоб і ти могла насолодитися сповна. Далі, тонко нарізавши хліб і сир, відпраляю майбутні гарячі бутерброди на розппечену сковорідку. Запах стає все засмаженішим, заповнює собою весь кухонний простір і крізь прочинені вікна виринає назовні - спокушати сусідські носи і спричиняти обширне виділення слюни. Зрештою до нього додається тонкий присмак плавленого сиру…
А на сусідній комфорці вода вже поспіла досягти необхідних 100 градусів, і в гру вступає солодкуватий аромат маккофі, що нагадує бабусине какао з дитинства... Гарячезні бутерброди стрибають на тарілку - мандрують до столу, і ммм… Хрум-чав-чав... Виявляються справжніми хітами. Маккофі теж займає почесне місце поруч. А завершує ранковий виступ терпкий апельсиновий аромат. Трохи помаранчевого щастя в повітрі забезпечує стан зміненої-на-краще свідомості! І знову розмова...
