«Не мачо»
(спільно з Lutur(Михайло Золотарєв)
Добила мене остаточно моя колишня подуга по духу, колишня сусідка по ліжку та колишня колежанка - по роботі, своїм їдюче--жіночим вердиктом: "Ти вже, як Сашко з радіво нашого - самотній та з котом. Але ж у нього якась там дисфункція, кажуть. Чи у тебе вже теж?!". І навіть її очі сенбернара з опущненими куточками посміхалися недобре, наче випитуючи страшну правду про скелет у моїй шафці. Люда, звичайно, була відшмагана словами до почервоніння на шкірі. Але пішла від мене, виписуючи знак нескінченності своєю симпатичною п"ятою точкою, з рум"яними щоками та задоволена здійсненою наругою над свідомостю екса. Їй на тижнів два вистачить тепер життя без встромляння колючок у незахищені, а тому такі заманливі для штиркання, місця чоловіків.
Але зерно впало в родючу землю. За тиждень, промучавшись відганяючи марення про самотню старість, я вирішив тихцем спростувати вирок тієї пришелепкуватої німфоманки. Отже для спростування потрібні були - ідея, задум та план по пунктах. Ідея проста за два-три дні знайти, як мінімум, симпатичну, розумну, приємну, талановиту напарницю по походах у кіно-театр-кав"ярні, а згодом надати їй статусу Крупської для Леніна - соратниці та супутниці життя. План - припинити відкидати запрошення на усі світські і не дуже тусівки й просто вибрати з наявних надцяти пропозицій. Як два пальці об асфальт.
В пошуках подруги рушив я на дискотеку. Ніколи не думав, що танцювати під три акорда так важко, а маса ця вигинається, підскакує – плющить по повній. Я порипався, попозорився і всівся за барну стійку. Поки бармен мішкував мені коктейль, я моргав білявці. Вона сама підійшла, щойно я зробив перший ковток.
- Ти тут вперше?
- Так, а що, помітно?
- Ну. Я тут постійно тусуюсь, не бачила.
Оте тусуюсь добряче мені не сподобалось, але ноги як то кажуть від вух, то можна і пробачити.
- Що будеш пити? – це я так за правилами жанру в кавалера граю.
- «Секс на пляжі»
От бляха-муха, мене від тої назви одної ніби заковбасило.
Ми п’ємо і пихитуємо головою в такт примітивній музиці, так ніби вона може подобатись. Говорити нема про що, відчуваю себе повним ідіотом.
- Десь вчишся? – питаю.
- Давай не будемо про це.
А про шо тоді, мала, скажи, шо твої мачо тобі говорять при знайомстві, бо я зараз здурію від мовчанки і вмру від позору.
- Ідем потанцює? – то овна.
- Ідемо! – кажу я браво, а сам про себе матюкаюсь.
Ну покрутили дупами, попіднімали руки, потупали. Пішли на перекур. І тут я раптом згадую, що не спитав як її звати.
- Мене Орест звати. А тебе як?
- Зорянааааа… - тягне як кота за хвіст. Ох, кота, хто ж його бідного погодує, поки я тут в підлітка граю?
- І як тобі ця дискотека?
- Нууу, тут прікольно, я люблю тут відриватись з дзєвачкамі. Тут завжди так весело. А ше в «Палермо» і «Ла-Бомбі» зависаю. Ти там був?
- Ні. Я рідко буваю на дискотеках
- А пачєму? – «па качену» - це я так подумки. Бісить мене ця Зорянааа… страх як бісить.
- Ну, бо я зайнятий завжди.
- А де ти працюєш?
- В агентстві з продажу нерухомості.
- Ааааааа…кльова зарплата напевне?
- Та нормальна.
- А в тебе є дєвушка?
- Ммммммм, - я посміхаюсь якомога розкутіше, - сьогодні нема.
- Як це сьогодні. А завтра?
- А завтра буде завтра.
Мала явно заплуталась: хмуриться, струшує попіл позв попільницю, думає про щось… цікаво чим?
- Може ідемо погуляємо містом?
- Ах, да! Давай. А то тут так жарко стало…
Ми бродимо центральними і не дуже вулицями, я затягую її в ресторан. В основному через те, що голодний. Вона як годиться не їсть нічого – в дієту бавиться, хоч і без того худа як камбала. А я собі наминаю за дві щоки, а вона лупає очиськами як риба.
Виходимо.
- Тебе провести чи викликати таксі?
- А шо я тобі не понравилась?
- Чого ж, звісно сподобалась. Просто пізно вже…, - мені щось геть не по собі стало.
- Тоді може до тебе підем?
- Ииииии….ааааа… ну йдем.
Ого, такої динаміки я не чекав.
Вдома Борька(це кіт мій) вже в паніці. Вилітає радісно назустріч. Тут помічає Зоряну і дивиться на мене з впритул. От падлюка, ревнує!
Я вожусь із шампанським та бокалами, мала з цікавіть розглядає картини аквареллю на стіні.
- А шо це за художнік їх малював?
- То не художник, то я.
- Ці малюнки ти сам зробив? Ого! – з таким подивом це сказала, ніби я з вигляду ідіот останній, а тут таке…
- Та чого ого. Звичайні собі картини. Зараз масло ціниться.
- Яке масло?
- Ну картини маслом писані.
- А як можна масло малювати, шось я не розумію.
- Ну є фарби різні: акрилові, акварельні, масляні…
- Аааааааа…
- А ти чим цікавишся.
- Ну вот, танцювати люблю.
- А ше шо?
- Та все…
- А читати шо любиш?
- Взагалі читати не люблю. Ці письменники якісь ненормальні всі. Про таке пишуть. Я читала тут якогось, то він про маніяка писав. І ціла книжка про того маніяка. І така брехня. Ніби той міг запах чути здалека. І шукав запах дєвственіци. А потім найшов і вбив її. І нашо про таке писати? Шей фільм зняли…
- Ну а про шо тоді писати?
- Ну не знаю. Шось пазнаватільне: про птічек, про рибок… таке шоб понятне було. А то начитаються всякі примурки такого і теж будуть вбивати дівчат.
Я промовчав. А шо тут скажеш. Зараз признаюсь, що пишу – втече. Хоча може б краще втекла.
Я курю на балконі, а вона все так само ходить неприкаяна і всюди свого носа пхає. Для чогось мучає мого кота, а він виривається і під диван тікає. Треба комедію закінчувати.
Якраз в цей момент із вітальні почулося гучне «баббах!».
- Що сталось? – питаю я плутаючись у фалдах фіранки.
- Да я толька хатєла пальцем потрогать, а ета штука свалилась! Я чуть разрив серца не получіла!, - явно стривожена, аж по-російськи заговорила. Моя гітара валяється сумно на підлозі. Струна тріснула, але то не страшно. Хоча друзям за таке розказав по чому в Сибірі валянки.
- Та не переживай. Все нормально.
- Як я можу заслужити твоє проооощення? – підходить ближче і для чогось мені руку на груди ляп.
- Та не треба нічого заслужувати. Я і не злюсь.
- Та ні, я так не можу, - тулиться і все таке.
- Ну чесне слово не злюсь, - чорт, треба вибирати, або відійти і виглядати дурнем, або самому продовжувати… Я відвертаюсь і бачу як мій котяра дре її сумочку.
- Борька! - кричу, як навіжений. А дерматин вже геть порепаний. Він це вміє.
- Ах, вот сука. Да я его сей час придушу! - писклявий голос ззаду. Зоряна біжить за котом на кухню, а я за ними. Вона хапає зі столу черпак і шуркає ним під кріслом.
- Та шо ти робиш!!! Лиши кота!
- А на кой хрін он к моєй сумке лез?
- Та він все дерматинове рве.
- Ета нє дєрма6нтін! А Луі Віттон!
- Та я тобі відкуплю твого Вітона. Лиши кота!, - знаю я таких луі і армянів на базарі за копійки купити можна. Але мала продовжує штрикати в бідну тварину.
- Ти шо скажена? - я силою видираю черпак. А вона зціплює зуби – фу яка страшна.
Далі я не зовсім добре пам’ятаю хід подій. Сварились ми довго: вона по-російськи і з матами, а я чистою волов»їною, пра теж з матами. Потім викликав їй таксі і дав 300грн. на нового «луівітона». Сіли ми з Борькою після тих баталій на диван і мовчимо.
- Я тебе ні на кого, старий, не проміняю. Ти тільки не дри таких брендів. Бо ти мені ж виходиш не лише дорогий з моральної точки зору, а і з фінансової теж.
