(Продовження. Початок див http://gak.com.ua/creatives/1/2308 )
Та, видко, Бог відвернувся від мене остаточно. Наче якийсь морський монстр, з темного мороку океану виринув підводний човен. За якусь хвилину на короткій щоглі затріпотів наш рідний жовто-блакитний прапор. Я вже розібрав і назву субмарини, написану вигадливо-староукраїнським шрифтом – „Чугайстер”...
...Коли це відчув, що до мене іззаду щось підпливає. Я хотів було як слід роззирнутися навколо, найбільше мене чомусь турбувало те, що якась сволота хоче скористатися моїм критичним становищем і позбавити мене цнотливості з того боку , але не встиг я обернутися і на дев'яносто градусів, коли по голові мене було вдарено чимось важким, на зразок мокрої гумової лопати, і я, хоча, здається, і зберіг свою цнотливість, зате втратив свідомість.
Оклигав я у не дуже просторому приміщення, без вікон, без дверей, замість останніх у стіні був такий собі люк, завбільшки діаметром з каналізаційний. Не треба було бути якимось Архімедом чи Піфагором, аби второпати, що мене утримують на підводному човні, очевидно - на тому самому "Чугайстрі".
- Чугайстер, Чугайстер, Чуга-чуга-чугайстер, - стало крутитися у моїй голові на мотив допотопної пісні про Антошку, який чи то любив, чи то ненавидів копати картошку.
Люк заскреготав і відчинився, у отворі спочатку з'явилася чиясь голова у бескозирці, потім тулуб з руками, нарешті ноги у модняцьких океанських чорних черевиках. Руки мого гостя були зайняті морською тацею з чайничком, горнятками, якимись баночками тощо. Мабуть мене, перш ніж пустити в расход, все-таки погодують,- здогадався я.
Матрос поставив тацю на невеличкий столик, мовчки розвернувся і вийшов. Тут же замість нього у моїй каюті з'явився інший чоловік, у кітелі, кашкеті з тризубом і, як не дивно, справжньою українською люлькою в зубах. Люлька, щоправда, не диміла, тому я зробив висновок, що в даний момент ми знаходимося під водою.
Все зрозуміло. Порпалися в моїх документах. Інакше звідкіля їм відоме моє псевдо? Квиток було оформлено не на моє справжнє ім'я, а на якогось Вяцека, шеф завжди перестраховувався, щоб у випадку чого тінь не впала на нашу контору. Ну і от, маєш, доперестрахувався.
- Ні, дякую, капітане, скарг нема, але трохи болить голова. Мабуть, на дощ ?
Капітан розсміявся.
- Ціню, ціню ваш гумор і вашу витримку, пане Вяцеку. Ні, звісно, дощ тут ні до чого, просто наш дельфін Гоголь трохи перестарався, не розрахував сил, та, до того ж, ми їм чіпляємо до хвоста такі спеціальні обтяжувачі: і удар сильніший, і далеко не втечуть у випадку чого. Знаєте, після того, як ми стали застосовувати обтяжувачі, жоден з дельфінів ще не втік.
- А що, раніше втікали ?
- Втікали, як же не втікали ? Звісно, втікали, і на бік супротивників інколи переходили, ми, звісно, це тримали в секреті, втрати списували на вражескую пулю і на капосних акул. Їх тут до біса, цих акул. Це вам ще пощастило, що ми неподалік виявилися, а то б зараз – страх сказати, ви б стали жертвою акулячого самосуду.
- А зараз як? Вже не тримаєте про дельфінів в секреті? – запитав я.
- Шановний ви наш! – усміхнувся капітан, - та як же не тримаємо? Та тримаємо, аякже. Просто відтік інформації через вас неможливий, виключений на двісті відсотків, розумієте ?
- Ви не збираєтесся мене відпускати? – здогадався я.
- Саме так, - засміявся капітан. – Та й, аби ви знали, втікати вам все одно немає куди, терористів ніде не люблять. Навіть у Гондурасі.
- Так я ж не терорист, - заперечив я.
- Звісно, що ні, - схвально закивав головою капітан,- який же ви терорист? Ви – простий український громадянин, поспішали на Трінідад, везли своїй хворій бабусі пиріжки, чи не так?
Я отетерів. Он воно що! Якщо я розколюся і підтверджу, що я дійсно мав на меті потрапити на Трінідад – я провалю операцію, а якщо буду заперечувати, то на мене падає підозра у посібництві терористам. Непогані „ножиці”, матері вашій ковінька!
- Ні, який ще Трінідад? – зробив я здивований вигляд. – Я летів у Гондурас. Але не до бабусі, а у справах.
- Та ну? – роблено здивувався капітан. – Яка нормальна людина зізнається, що летить у Гондурас? Які там можуть бути справи, окрім як наркотики, кава та торгівля зброєю ? А це, знаєте, нітрохи не краще звинувачень у тероризмі. Ну добре, власне – я лише капітан, а не лягавий, лягаві будуть працювати з вами потім, я лише хотів пояснити вам причини того, що ви не у кубрику для гостей, а , скажімо так, у кепезе. Ну, щоб до мене потім ніяких претензій... Може ви і дійсно не терорист, хтозна, так що дуже прошу – пригощайтеся, чим хата, як то кажуть, багата. От, будь-ласка, тут справжня українська кава зі справжнього ячменю, не яка-небудь хімія, от маєте яйця вкруту, пара салбургерів, цибуля... любите цибулю ? А на десерт – цукати з гарбуза. Нормально ?
- Як на шару – то нормально, пане....е-е-е ?
- Ну, Вяцеку, коли вам так необхідно звертатися до мене по імені, то кличте мене .... гм... кличте мене капітаном Моне.
- Моне? Це алюзія до Немо? – перепитав я.
- Та ні, який іще „немо” ? Яка ще „алюзія” ? Ви тут у мене на судні не матюкайтеся, а то попливете з судна через торпедний пристрій. Прізвище у мене таке – „Моне”, наголос на останньому складі. Кажуть, що мій предок був знаменитим художником, проте я не знаю, що він там такого видатного намалював. Добре, частуйтеся, я склав би вам компанію, але, по-перше, з терористами не обідаю, а по-друге, бережу фігуру. Тут, на судні, розумієте, до спорту руки не доходять, за рейд набираю до шести зайвих кілограмів. Так що – ви собі тут з богом відпочивайте, а години за дві до вас завітає майор Нечипорук, з тих... з лягавих...
Капітан вийшов і зачинив за собою люк. Я накинувся на їжу, спорожнив усе, шо мені було принесене матросом, і з задоволенням посмакував справжньою ячмінною кавою. Таки дійсно, прем'єр по телевізору не брехав: армія та флот забезпечуються найкращими продуктами і в першу чергу.
Дві години пролетіли надто швидко. Люк знову заскреготів, і до мого приміщення ввалився, ледве пролазячи в отвір, огрядний чолов'яга, без кітеля і без кашкета, зате в білій сорочці з погонами, в краватці, в штанах з лампасами. Штани з лампасами – це вірна ознака того, що їх власник причетний до компетентних органів, бо у звичайних військах лише маршали мають право носити штани з лампасами. Але скільки у нас в Україні тих маршалів ? На пальцях можна перелічити, і , звісно, звідки би тут, на підводці, взятися маршалу ?
Майор нарешті протиснувся крізь завузький для нього отвір, бухнувся на стілець поряд зі мною, вийняв хусточку і став витирати спітніле чоло.
- Ну, здрастуй, Вяцеку, - захекано привітався зі мною особіст.- Як воно нічо ?
- Може, мені встати? – запитав я, продовжуючи лежати в койці. Страх як не люблю особістів.
- Та ні, ні.. лєжи-лєжи... Пока что...
Все ясно. Майор, незважаючи на нібито українське прізвище Нечипорук, був чистокровним москалем. Ну що ж, євреї – ті подаються завжди чи в банкіри, чи в стоматологи, грузини традиційно торгують на ринках мандаринами та хурмою, а москалі - ті стараються влаштуватися особістами, хоча б і на найменшій швейній фабриці, хоч би на якійсь мацюпусінькій страусиній фермі, але – особістом! Це у них в крові, в їхніх хромосомах і мітохондріях. І це єдине, що у них виходить, вибачайте, не через жопу.
- Твоя кніжка ? – запитав майор і хряснув об стіл чимось сірим.
Я поглянув – от, блін, сука, раритетом хряскає ! Звичайно, він справжньої ціни цій книжці не знає, їх цьому не навчають. Зате, скотина, мабуть уже всі відбитки пальців познімав і завів до свого комунікатора. Даремно, даремно шеф так лоханувся – не мине і доби, як його відбитки пальців ідентифікує центральний комп'ютер Служби Безпеки Прем'єра, і тоді пиши пропало – моя місія бездарно провалиться. Вона й так уже почала провалюватися, бути замкненим на підводному човні – це вам не ля-ля собаче, а тут іще й це.
- Ух ти! Справжня паперова книжка! Ні, що ви, майоре, звідки? Звідки у мене такі гроші? Хоча, якщо вона не ваша, то я би її собі взяв.
- А чого цє вона була знайдєна у твойом діпломатє? Діпломат же ж твой? Твій?
Він підняв над підлогою мого кейса і потрусив ним у повітрі. До ручки кейса була прикріплена бирка з моїми ініціалами. Тобто, з моїми фальшивими ініціалами.
- Кейс мій. Книжка не моя. Але, якщо вона не ваша, то я...
- Молчать!!- гаркнув майор.- Шо ти дурачка валяєш ? Я тєбя чєловєчєскім язиком спрашую, якшо книжка нє твоя, то чья тогда
- Е-е-е... знаєте, пане майор...
- Товаріщ.
- Що?
- Називай мене не „пане”, а „товаріщ”. Товаріщ майор. Давай дальше...
- Так от, товаріщ майор,- продовжував я, - це мені сусідка дала почитати. Ота, білявка, що біля мене сиділа. Ми оце, знаєте, летіли, летіли, летіли-летіли, було дуже скучно, і вона мені дала цю книгу почитати.
- Коломєнская дала ?
- Ну да. Свєтка ота.
- Свєтка, кажеш... М-да.. – майор мусолив підборіддя.- А в неї ж откуда?
- А я хіба знаю, товаріщ майор,- продовжував я грати вар'ята. – А, згадав, вона ж її вийняла із сумочки.
- Із какой із сумочки? – оживився майор.
- Із своєй із сумочки, - відповів я.
- Тю, ідіот, ето же понятно, а в сумочку к нєй как ета кніга попала?
- Терористи підложили? – припустив я.
- Да-да, ми гадаєм, шо тєрорісти, но кто імєнно...
- Чєчєнскій слєд? – знову припустив я.
- Та какой, на х...й, чєчєнскій слєд? – взбудоражився майор. – Тут Чєчня вообщє... даже ні прі чьом. Я вот думаю – ГКЧБ.
- Ге-Ка-Че-Бе?? – здивувався я. – А шо це таке? Може, Ге-Ка-Че-Пе?
- А ти будто би не знаєш? – єхідно перепитав майор. – Шо ти дурачком прикидуєшся? Какоє ГКЧП? Ти ж – я по глазам бачу – умний чоловік, по нашим даним – з висшим образованієм, українець тєм болєє, і шо, ти хочеш сказати, шо не знаєш, шо таке ГКЧБ?
- Перший раз чую, - признався я. І дійсно, я раніше ніколи не чув про ГКЧБ.
- Ну, а ти возьмі і подумай, - порадив майор.
- Ну, може це „государствєнний комітєт по чрєзвичайному....” – я ніяк не міг відшукати потрібне слово. – Може, по „чрєзвичайному блядству”?
- Ха-ха-ха, - засміявся майор, - розкажу рєбятам – умруть всє до єдіного. Ні, це набагато хуже будь-какого блядства, даже чрєзвичайного. Це, понімаєш лі, абревіатура. Гоголь-Камаєв-Черкасскій-Бєрєжной, поняв? Вот тєбє і всьо блядство.
