Подібні історії завжди починаються з дощу. Котрий прокидається одночасно зі світанком. Усміхається промінням висвітлюючи яскраві жилки на листі. Після вітру воно впаде у щойно створені моря і попливуть човники шукаючи пригод.
Дощ падатиме повільно даючи ілюзію навколишнім, що його можна спіймати як вазу яка летить диким птахом на підлогу зі столу, як м’яч котрий мчить астероїдом і ось-ось розчавить тонкий рельєф землі – воріт. Люди підставлятимуть долоні, особливо бездомні і самітники. Їм потрібен ковток чогось свіжого, прагнутимуть скуштувати води із неба.
Розбишака із довгим хльостким волоссям розпочинає свою ходу між маленьких грибів будиночків і дубів багатоповерхівок. Його кроки повільні мов у вбивці, що крадеться до своєї жертви. Його очі відображають почуття всіх тих хто не хоче прокидатись під акомпанемент його кроків. Його легені – тисяч цигарок які ж погашені ним же, бо пече.
Він хоче вимити всю сирість, що накопичилась немов книги у бібліофіла.
Цей дощ буде істинним прибиральником. Забере у свій сміттєвий мішок твої брудні шкарпетки і думки.
Спатимеш без снів. І навіть якщо наступить смерть, не помітиш.
Принаймні в цьому переконаний загадковий прибиральник із довгим волоссям.
Таксисти збираються біля кіоску де продаються кава і цигарки. Точнісінько – звірі, що сходяться до водопою і зализують свої рани.
Тоненькою цівкою струменить музика, крізь відчинене вікно автомобіля. Вусатий власник свого улюбленця, довго розповідатиме різні загадкові пригоди, котрі ніби з ним трапилися.
На нього дивиться з посмішкою двох століть бабця з сусіднього будиночку, котра вийшла на ганок випити гарячу як лава каву та почитати томик французької поезії. Біля неї, точнісінько вірний пес, лежить на столику і пускає дим немов парохід люлька з гашишем.
Бабця щось шепотітиме собі під ніс. Висказавши все, що думала небаченому співрозмовнику, хоча можна сказати, що його просто не хочуть помічати ті хто дивиться на неї, вона підніметься і піде впевнено, як справжня стриптизерка по подіуму, на подвір’я і ловитиме вірніше торкатиметься язиком волосся розбишаки.
Школярі здійматимуть цілий шторм у створених морях та океанах, знищуючи безжалісно з посмішкою кораблики листочки.
Діти бавляться нитками дощу немов кіт тканиною ниткою. Вони навіть видають схожі звуки на розмову своїх менших співмешканців. Ті в свою чергу намагаються здійснити самогубство, стрибаючи з вікна, але приземляються на лапи, впевнено мов десантники.
Він прикинувся зі страшенним болем так , як прикидаються зі своїми коханками. Встиг навіть своєму болю дати ім’я. Котре в’їлося під шкіру страшенною вбивчою хворобачкою.
Пиво з холодильника, смажена картопля. А дощ все лупиться у вікно. Він його дратує. Ця мокра погода хоронить його заживо. Не дописані речі всередині його.
Мене.
Я звиваюся наче змія. Хоча стою на місці. Ось зриваються міни наставлені нею в мені.
Напроти у приватному будиночку крізь вікно видно , як семирічна дівчинка, щось малює. Так старанно, головне з любов’ю.
Ніхто не дзвонить.
Статичність часу нестримна. Вона наче хвиля наче океан. Руйнує, будує одночасно.
Цілий ранок пісяють янголята. Ось як це можна назвати.
Сміх. Під’їзди такі зручні немов розношений одяг. Історії вибухають експресією завтрашнього розуму збитої кішки. І мрії що всередині пускають коріння. Ростуть різні депресивні гладіолуси страху, бур’яни пам’яті які не випалиш як не старайся, хіба що пошкодиш грунт психіки, троянди майбутнього, тільки дивися не обпалися червоним.
Коло замкнуте. На замок. Яким замикають комірчини і гаражі.
Найкраще мистецтво це коли можна описати внутрішній механізм за деталями і намалювати схему.
Злі погляди пробивають. Сльози змішуються з багном і дощем.
Алілуя.
