Інженер.
В кожній професії є місце подвигу.
(Одне з радянських гасел)
Пролог.
“Тиха вода – греблі рве”. Так звучить одна з українських приказок. Не дивно що воно так і є, адже древні мають рацію в ста випадків із ста. Давайте сприймемо це як аксіому. Людські вчинки, котрі підпадають під це прислів’я, частенько зустрічаються в повсякденному житті. Але через деякий час ми про них забуваємо. Вони, навіть, рідко залишаються в нашій пам’яті. Може десь в підсвідомості. Але все ж коли не коли в розмові з кимось із старих знайомих, згадуючи інших, випливають деякі епізоди із їхньої біографії, котрі аж ніяк не в’язались із їхньою повсякденною поведінкою. Говорячи мовою приказки, вони ставали тією тихою водою, що прорвала греблю. І ніхто не міг зрозуміти причин їхніх вчинків. В залежності від ступеню близькості згадуваного, все ж намагаєшся його зрозуміти, проте через деякий час власні проблеми беруть верх над обдумуванням чужих вчинків. Ти знову забуваєш.
Проходить час і знову щось схоже випливає. І знову думки. Десь із глибин випливає подібне. Починаєш робити висновки. Може, навіть, з кимось поділишся спостереженнями та думками. Почуєш і відчуєш різність висновків. Хтось засуджує, хтось крутить пальцем біля скроні, хтось просто мовить: “Бовдур! Чого йому не вистачало?”
Сам же, трохи поміркувавши, не будеш засуджувати людину котра зробила КРОК. Так КРОК із чотирьох великих літер. Тому що це вихід із буденності. Це вчинок незрозумілий іншим. Це щось первісно-неконтрольоване і до цих пір не вивчене наукою. І сама людина цього не пояснить. Він ніколи не зможе сказати чому вчинив саме так. “Так вийшло”. Єдине що почуєш.
Та хто ми, взагалі такі щоб засуджувати чи просто судити людину котра вирішила вирватись із лап буденності. Котрій щось набридло. Котра зробила цей великий КРОК на який не здатні інші, але більшість із них про нього мріє. Але вони не можуть. А ця людина змогла на одну єдину мить, один єдиний раз перейти невидиму межу. Перейти не злякавшись наслідків. Точніше, на момент переходу, взагалі не думаючи про них. І якщо, після цього всього вдалось повернутись, то згадувати про цей крок все подальше життя. А якщо не зміг, чи не схотів повернутись до буденності? Тоді що? Адже таке трапляється також часто. Однак вони вириваються, вони переходять межу. Більшість в основі знає на що йде, і до КРОКУ думає про наслідки і ось наступає сам момент. І тут вже не до думок. Вони його роблять. Ці люди достойні не співчуття чи засудження – вони достойні поваги. За ту єдину мить життя, за той вчинок, за той КРОК. Не дивлячись навіть на те що після нього багато ламаються, а багато просто пропадають. А може в цьому вчинку, в цьому КРОЦі і є сенс буття?
Роздумуєш вже над цим. Уява малює межу. Ловиш себе на думці, що буденність дістала вже і тебе. Думаєш над цим, ще не розуміючи як близько підходить до тебе межа. А вона наближається з невпинністю лавини. І ось ти перед нею. Думки в сторону. По переду твій КРОК.
1.
Все ж таки як багато неприємних почуттів, коли тебе покидає жінка. Жінка не в юридичному, а в нормальному зрозумінні цього слова. Дуже, навіть занадто багато. Неначе щось рветься в середині. Рветься, не дивлячись на те що кохання вже давно стало історією, а останній рік сумісного життя був отруєний її ж поведінкою. Проте коли вона нарешті вирішила піти, чомусь стає не по собі. В голові виникає багато запитань, починаються спогади і в основному з чого все почалось.
Я сиджу на балконі. Спостерігаю голубе небо і жалкую над тим що давно кинув палити. Зараз би не завадило. Заспокоївся б, хоча, здається із нервами в мене все в порядку.
Вона – збирає речі в кімнаті інтенсивно жестикулюючи руками щось говорить. Само собою зрозуміло, що всі ці слова адресовано мені.
Боже мій! Це якесь кіно. До того ж далеко не шедевр. Це все відбувається зі мною?
Я її не слухаю. Ні, безумовно, до мене долітають якісь уривки фраз. Як правило всі ці фрази образливі і незаслужені. Таке враження, що вона виправдовується перед собою. І викликає мене на відповідь, але я цього не зроблю. Хай лютує сама. Я не збираюсь остаточно зіпсувати свої нерви через її примхи, тим більше що це все одно нічого не змінить.
За останній рік мені потрібно було щонайменше раз двадцять піти самому. І збирався ж уже, але... Але випогоджувалось і я знову думав, що погані дні минули. Але то все була тільки ілюзія. І я, як бовдур гнався за потягом, котрий зникав за обрієм. Хтось із знайомих часто любив повторювати цю приказку: “Ніколи не женись за зникаючим потягом і жінкою не доженеш, а наступний і наступна буде неодмінно”. Я її тоді добре завчив, цю приказку. Проте приказувати – одне, а діяти так – зовсім інше. І ось, вона зникає за обрієм, як потяг із приказки. Хм! Це абсолютно не романтично. Але – факт.
Боротися за кохання!!! Здається вже абсолютно безсенсово. Та чи взагалі варто за нього боротись. Воно або є, або його немає і твоя боротьба тут не грає абсолютно ніякого значення. Краще потратити ці сили на щось більш путнє. Багато хто скаже, що це психологія слабака, але хай, може їм пощастило на цьому поприщі. Мені ж як бачите не щастить.
До речі, я забув відрекомендуватись. Звати мене Таранюк Олег Миколайович, три роки тому закінчив КПІ по професії інженер-машинобудівник, механізація і автоматизація виробництва, якщо вас цікавить більш детально. Само собою зрозуміло, що по розвалу Великої Імперії, яку в миру називали Радянським Союзом, ця професія не давала абсолютно ніяких перспектив. Був ще варіант, як офіцер запасу міг піти до лав збройних сил, але не пішов. Ні, мене ніхто не відмовляв, просто так вийшло. Не зрослось. І ось не пройшло і півроку постійних пошуків роботи як намалювався один із моїх інститутських друзів і дав надію на майбутнє.
Хоча назвати Сергія другом було б не правильно. Скоріше ми були просто знайомими. Проте дуже добрими знайомими. Друзями ми не могли бути так як не мали абсолютно спільних інтересі. А зійшлись на базі сумісної вигоди. Я не знаю навіщо він поступив до вузу, тим більше технічного. І чому саме на таку спеціальність. В нього абсолютно не було тяги до техніки. Однак і дурнем він не був і не є.
- Сидиш! Мовчиш! Крити нічим! – я перепрошую, це моя нещодавня друга половина виглянула на балкон.
Само собою зрозуміло, їй набридло виговорювати свої гнівні монологи серед чотирьох стін. Погодьтесь не дуже вдячні слухачі.
- Оксано, ти вибач, але я тебе не слухаю, - все ж таки це нахабство перебивати мої спогади і роздуми про вічність так грубо.
- Ну ви тільки гляньте на нього! Він мене не слухає! – її голос зірвався на крик, - А для кого я це все говорю?
- Ти знаєш, для мене це на завжди залишиться загадкою, - в ці слова я вклав як можна більше іронії.
Мабуть цього було не варто говорити. Обличчя Оксани почервоніло від гніву стало аж бурячковим. Наступні п’ять хвилин я вимушений був вислухати такий монолог, що поневолі зрозумів театр втратив досить таки добру акторку.
Терпеливо витримавши паузу і дочекавшись того моменту, коли Гамлет би на місці мої колишньої коханої сказав: “Ступай отравленая сталь по назначению” і зробив відповідний рух. Так воно і було в реалії, тільки роль датського принца виконувала Оксана. Що робити, просто перехопив її руку.
- Значить слухай мене, - тут вже сам ледве стримувався, - Зібралась іти – іди. Твої монологи мені не потрібні. Розповіси їх комусь іншому. І ще одне не дай Бог ще раз піднімеш на мене голос, або руку як тільки що спущу по сходах. Все! Розмову закінчено. Вільна.
Цю роль я не грав, а дійсно був розлючений. Це передалось моїй співбесідниці і вона оцінивши ситуацію зникла за дверима.
І знову я один. Зі своїми думками. З надією, що більше ніхто не переб’є. Все ж таки в самотності є щось добре. Хоча не завжди.
Так на чому я закінчив? Ах, да! Сергій. Безумовно він не був дурнем. І вчитися міг. Потенціалу вистачало. Проте в нього просто не вистачало часу. Так, не смійтесь, це непросто слова, а так воно і було. В нього, на відміну від більшості студентів, була мета. Мета не нова, стара як світ – розбагатіти. І він до неї вправно і методично рухався. Тобто, крім звичайних мрій він вкладав ще й роботу в копілку своєї мети. І взагалі Сергій ще й знав шляхи досягнення власних прагнень і нікуди з них не звертав. Комерсант, як то кажуть, від Бога.
Яка взаємна вигода була в мене з ним? Здогадатись не важко. Я добре вчився, а в нього на це не вистачало часу. В нього було те що не було в мене і навпаки. Всі його завдання виконувались мною, не за дякую звичайно, а платив мені товариш щедро. Виконуючи це все я особисто отримував подвійну вигоду. Набивав руку по спеціальності, розширював знання, ще й мені за це платили. Робив я ці роботи багатьом, але Сергію завжди і в першу чергу. Ну а зі своїм підходом до роботи, самодисципліною і просто вмінням на ринку даних послуг мої роботи котувались досить високо.
Чим мені подобався Сергій? Своїм відношенням до навчання. Він був своєрідно чесний і нічого не здавав за гроші, хоча можливості були. Отримавши зроблену роботу він завжди просив розкласти її “по-поличках”. Досконально вивчав. До найменших дрібниць. Хоча, навіщо йому це було? Я не питав. Вибачте, я знову повертаюсь до сказаного, але це висновок попереднього – він міг вчитись, а часу внього не було.
Коли по закінченні ВУЗу, на загальній п’янці Сергій брав у мене нові координати, я не вірив у новий виток знайомства і просто махнув рукою. Всі це знають. Беруться про всяк випадок і одразу забуваються. Хіба що... але дуже рідко. Проте я погано знав свого “постійного клієнта”. Він зателефонував. Через півроку. Коли я вже був згоден на будь яку роботу і запропонував мені майже те на кого я вчився. В одній із його фірм. З хорошою зарплатною і одразу видав аванс, ще, навіть, не почувши згоди. Хоча, здається, вона просто читалась на моєму обличчі. Я погодився. Адже кар’єра охоронця в супермаркеті абсолютно не тішила моїх амбіцій.
Що я маю зараз? Два з половиною роки працюю на нього. Як начальник він вимогливий, але нормальний. Без незрозумілих примх і манії величності. Такий немаловажний факт, як зарплатня мене майже ніколи не турбувала – Сергій скупим не був, але і не переплачував. Коротше, платив по справедливості і сума була не малою навіть для Києва. Ще й крім всього мої спартанські потреби не вимагали чогось особливого. Тобто з цього боку все було добре, а от із іншого...
- Мені все ж потрібно із тобою поговорити, - ну от згадай про ... воно і з’явиться.
- І про що ж таке важливе ти ще мені не висловила свою думку? – вибачте мою іронію, але я втомився від переливань із пустого в порожнє.
- Я все розповім, тільки заспокойся, - ну, це нормально, ще кому потрібно заспокоїтись.
- Говори.
- Не тут.
- А де? – ні, це їй Богу смішно.
- Давай зайдемо до кімнати.
В принципі... В принципі, мені цього не дуже хочеться і абсолютно не цікаво, що вона там хоче сказати, також я не маю ні найменшого бажання щось говорити їй. Однак я погодився. Ми все ж таки прожили разом три роки. Може не самих кращих, але і далеко не самих гірших. І почуття до цієї симпатичної дівчини в мене є, і ще не скоро зникнуть. Заходжу на кухню. Заздалегідь знаю все, що вона скаже, а як вести себе – не знаю. Я не хочу щоб вона йшла, але мій терпець урвався. Чому так сталось? І хто в цьому винен?
Хто винен – не знаю, може і дійсно я більше. А почались нерозуміння між нами рік назад. Так, десь близько року. Рік був дуже напружений. Фірма взяла дуже серйозний заказ, на перспективу. Роботи дуже багато, часу не вистачало, преміальні лише десь за обрієм. Вкалував по 10-12 годин на добу, без вихідних.
А в Оксани – черговий стрес, отак от, і я нахапався новомодних слів. Подруга вийшла заміж, за досить таки не бідну людину і поїхала в турне по Європі. Хм! Як це все стандартно і банально. І чому саме зі мною. Хтось із знайомих сказав що заздрість у жінок набагато більше розвинена, ніж у чоловіків. Прийшлось переконатись в цьому на власному досвіді.
- Що там у нас на думці зараз? – все ж таки залишаюсь гранично іронічним, це своєрідний захист. Погляд випадково впав на пачку цигарок. “Палить!? Раніше не помічав такого гріха. З таким життям скоро почне колотись”. Колись з-за неї я сам кинув палити. Хоча і не тільки палити.
Оксана сіла навпроти і втупилась мені своїм поглядом прямо в очі. Може це і справляє на когось враження, але на мою думку, зараз не та ситуація.
- Ти подивись на що ти перетворився? – так, початок я зрозумів, дипломований педагог починає вчити заблудлих життю, одне паршиво, сам педагог – не знає предмету.
- Мила, може я помиляюсь, але мені здавалось, що зовні я схожий на людину, як і завжди.
- Перестань іронізувати. – вже який раз прошу вибачення за іронію, але мені ця “серйозна розмова ” нічого крім клоунади не нагадує. Чи вона хоче виправдатись перед собою, чи схилити мене до думки, що у всьому я винен сам. Звичайно винен. Але, мадемуазель, це вам говорити не обв”язково.
Підвівшись вона зробила декілька кроків і різко розвернулась. Гм! Ефектно! Знімаю капелюха.
- Ти завжди був таким, чи став недавно?
Цікаве із-за своєї тупості питання на яке може прозвучати тільки така сама відповідь, чи скоріше зустрічне запитання.
- Яким?
- Я тебе просила, - знову зрив на крик, а нерви у вас баришня ні в дугу, - Ти чудово розумієш про що я.
- Ну, якщо вже на рахунок прохань, - я витягнув із її пачки цигарку, трохи поміркував і припалив, хай йому чорт, тютюн не саме гірше, що є в нашому житті. – Говорити – говори, а на горло брати не варто, розмови не вийде. І так, я слухаю, ви що ж таке страшне і потворне я перетворився останнім часом.
Тиша. Вона збиралась із думками. Я здивувався. Оперативне мислення і реакція в неї завжди були швидкими. Це ще раз доказує ... Що це доказує? Не знаю.
- Ти перестав звертати на мене увагу. Тобі стало абсолютно все одно де я пропадаю, чим займаюсь, а при розмовах навіть не слухаєш, що я кажу. Це по твоєму нормально?
Здається, людині, котра придумала слово шаблон варто поставити пам’ятник. Мої відповіді також можна погнати по даному руслу, але навіщо? Навіщо виправдовуватись? Який сенс? Я вже нездатен нічого змінити. А виправдання черговий раз докажуть їй, що вона права. Навіщо давати в руки суперника такі козирі.
- Так, - зробив глибоку затяжку гірким димом, плив з непривички, думки розходились, але при таких розкладах і думати не потрібно, - Ти мені просто набридла.
- Я...! – так панове, такого повороту розмови моя велика комбінаторша не планувала, а я як остання потвора на це сподівався. Але поясніть мені як потрібно було діяти. З пізнього дитинства не люблю банальностей. Хоча це ще не значить , що завжди поступаю оригінально. В крайньому випадку намагаюсь.
Оксана стояла посеред кімнати і широко розплющеними очима дивилась на мене. Щось намагалась сказати, але не знаходила підходящих слів. Я свого досягнув. Вивів її з рівноваги.
- Ти... – слова застрягали в горлі, а “праведний” гнів ще більш ускладнював словотворення, нарешті щось знайшлось, - Ти... Ти ... Тварина.
Ну що ж. Раз почав то потрібно продовжувати далі грати свою роль вурдалака, “исчадия ада”, “безмозглой твари”, що загубив все її молоде життя, її найкращі роки і т.д. і т. п. Добре ще що не насильно видав за себе заміж.
- Так і я горджусь цим.
- Слюнтяй! Дурак! Черв’як безхребетний!
Це тільки дуже незначна і літературно допустима частина слів і виразів якими мене обклали за досить таки невеликий проміжок часу. Сидів я спокійно, що її дужче всього бісило, хоча про всяк випадок перевірив чи є в мене хребет. Вище згадувана деталь кістяка була присутня, що досить суттєво мене заспокоїло. Припалив наступну цигарку.
- Ти взагалі ні на що не здатен, - ну, це стандартизована фраза, з вищою освітою можна було б бути трохи винахідливіше, - Ні на що, ти чуєш? Я з тобою зустрічалась тільки із жалості. Так ти безпомічно виглядав.
Н-да, по її сценарію я мабуть все ж таки повинен був сказати щось в своє виправдання, проте я лише засміявся.
- Хам! – отакої, з чого це, - Не вмієш себе поводити із жінкою і не можеш нічим забезпечити.
А це ще до чого.
- Мила, тобі потрібно читати побільше літератури, а то твої фрази аж ніяк не ліпляться із ситуацією.
Вона знову пирснула і зникла в кімнаті.
Це навіть не цікаво. Про такі стандартні монологи я чув не один раз. І все ж мене постійно цікавила сама побудова фрази: “Не вмієш себе вести із жінкою”. А як, вибачте, себе вести із мегерою, котра три роки сидить на вашій шиї, користувалась вашими доходами, якій пробачались всі без винятку капризи і ось настає момент коли вона вас за це все криє такими словами, про які ви навіть не здогадувались, що вони існують на світі. І ще одна деталь психології – вона чомусь думає, що чоловік повинен жити заради жінки. Абсурд. Сужу зі своєї власної точки зору.
- Я із-за нього...
Ні, літературу вона все ж таки почитує. Так здається Портос доводив до сліз жінку судді, якщо я не помиляюсь звичайно. Але все одно все так банально, аж сумно. О, Господи, а продовження, про кращі роки, про найкращих і найбагатших у світі кавалерів. Так неначе за такого оболтуса, як я її насильно тягнули трактором.
- І чому питається?
Відволікають. Ні, питання задане не мені. Воно задане просто так у простір, але так щоб я чув. Потрібно втрутитись в монолог, бо роль німого слухача мені вже обридла.
- Дура, потому что, дура-с!
Здається фраза із анекдоту. Оксана завмерла на порозі кухні. Схоже, що і ця фраза сценарієм не передбачалась. Але короткі стримувані удари, як говорять в боксі, пора закінчувати і переходити до заключної серії.
- Тепер послухай мене, ти вже достатньо говорила, а цей цирк пора закінчувати. Ти зібралась іти? Правильно. Іди. Ще б місяць і я б пішов сам. Твої виходки мені уже набридли. Почнемо спочатку. Твої молоді роки – я не насильно тебе забрав від сім’ї і мами, навпаки, сумісне життя була твоя ідея. Друге, коли починали жити ти знала, що я не бізнесмен і живу із зарплати яку мені платять.
- Ти міг би заробляти більше...
- Так! Ша! – тут вже довелось підвищити голос мені, - Тебе я слухав битих три години. На рахунок зарплати – вона мене влаштовує і робота влаштовує також. Тепер на рахунок тебе. Два роки як закінчила університет і не можеш влаштуватись на роботу. Це нормально?
В принципі, на це питання відповіді було не потрібно. Я знаю як це прозвучить із її уст. Оксана опустила очі до долу і потім враз різко підвела. Щось хотіла сказати, але я перебив.
- Не звертаю уваги. На кого? На тебе? Говориш, щоб я на себе глянув у дзеркало. Мадемуазель, почніть із себе. Коли ти останній раз дивилась на свою фігуру. Коли ти робила зарядку, хоча б. Не потрібно. Чув. Не має часу. По півтори години на штукатурку є час, а п’ятнадцяти хвилин на зарядку – немає. Ти вже жиром заплила, як борець сумо. Все. На цьому ставимо крапку. Мені також набридло і цих доказів доста. Ти вільна. Я проводжати не буду.
Вона пішла із силою грюкнувши дверима. Вони то в чому винні? Здається я її сильно образив. Самому якось не зручно за останні слова, але ж довела. Та і сценарій, придуманий нею, для того щоб я відчув себе винним, був ніякий. Хоча він своє зробив. Я дійсно відчуваю себе винним.
Ну от і воля. Я залишився сам. На столі самотньо лежить пачка забутих цигарок. Тепер мені знову потрібен тютюн. Про те що сьогодні сталось, ми дуже скоро пожалкуємо. Але, не дивлячись на всі мінуси, мені дуже шкода, що вона пішла. Хоча може це й на краще.
2.
Будильник спрацював рівно о шостій. Але я вже не спав. Привчений вставати рано з дитинства, вже в більш дорослому житті не дозволяв собі роскоші спати до пізна. Може це й не правильно, але мені так зручно, а зі слабкостями своїми потрібно боротись, хоча не завжди вигравати.
Квартира зранку здалась порожньою і нежилою. Прямуючи до ванної, чомусь згадував вчорашню розмову. Злоби ні на неї, ні на себе не було. Сталося, те що повинно було б статись, але чому на душі такий смуток і чому так шкода втраченого?
Холодна вода змиває втому майже безсонної ночі, адже заснув лише під ранок і то ненадовго. Всю ніч згадував минуле і думав ні про що. Тобто якісь думки були, але зараз їх згадати я не можу.
Жорстко, до червоної шкіри розтирався рушником заставляючи циркулювати охоловшу від води кров. На душі водночас і сумно і весело. Парадокс. Може це істерика? Хальт! Тіпун тобі на язик. Було б із-за чого.
Зварилась кава. Оксанині цигарки так і продовжували лежати на столі. Поневолі згадав, як раніше полюбляв спокійно і самотньо попити каву під цигарку. Відкрив пачку. Залишилось лише дві. Н-да! За декілька годин скурив більше десяти штук і ще й з відвички. Во даю, однако! Зрозуміло, чому зараз поганенько. І все ж кладу одну цигарку за вухо, припалюю іншу і з чашкою кави виходжу на балкон.
Моросить дощ. Зрозуміло – осінь. Кінець вересня. А ще вчора сяяло сонце. Дивно. Хоча – чому? Палю, п’ю каву і дивлюсь у двір. Підняв погляд до гори. Сіре, сіре небо. Чомусь погляд на нього навів на думку, що погода є індикатором мого настрою. Хм! Може бути, але тоді вчора повинна була б бути гроза. Але чому? Вчора я веселився, розважався граючи на чужих нервах. Погода зіпсувалась лише під вечір. Таки так. Дійсно індикатор.
Вдягаючись на роботу випадково глянув у дзеркало. Н-да! Що ти там говорив про заплилого жиром борця сумо. Жиру звичайно було не багато, проте зовнішній вигляд залишав бажати кращого.
Погляд по волі перекочував у куток де припадали пилом штанга, гирі, гантелі і еспандер. На них був вже досить таки суттєвий культурний шар. Так, я вже й забув, коли брав їх востаннє в руки. “Це просто необхідно виправити” – згадав слова одного свого інститутського товариша, правда вони колись відносились до нашого тверезого стану. Само собою потрібно виправити, і чим скоріше, тим краще. Але не тверезий стан я маю на увазі. Критикуючи іншу людину я забув, що критику потрібно починати насамперед із себе.
Вийшов на поріг і поглянув ще раз на свою квартиру. Вона знову мені здалася сірою і не жилою. Я вже відвик жити сам. Це погано, прийдеться звикати.
Годинник показував сім годин. Ще рано і тому на тролейбусній зупинці було ще мало народу. Давка почнеться о восьмій. “Як добре бути не корінним киянином, - чомусь прострілило в голові, - Тоді не звикаєш до одного району, блукаючи і живучи в різних районах міста починаєш любити його в цілому. Хоча не завжди, я знаю людей які із-за цього зненавиділи його, але кожному своє”. Здається я посміхнувся промовивши про себе це концтабірне гасло.
Простий маршрут вже бо-зна скільки їжджений-переїжджений І на цей раз пройшов звичайно – без ексцесів. Ексцеси починаються в годину пік. Тоді потрібні міцні нерви, але і до цього звикаєш.
Метро, я спіймав себе на думці, що шукаю очима до болю знайому постать і не знайшовши її просто втупився в одну точку.
Під монотонний стук коліс думки приходили і відлітали. Вони мінялись із частотою ударів кельтського барабану. З’являлися, блискали і знову зникали в темряві. За мить вже не пам’ятав про що була попередня думка. Нісенітниця якась. “Стоп! Я їду на роботу”. Доречи влучне зауваження, адже як говорили древні: “Йдучи на ведмедя – думай про ведмедя”. Вони були праві. Дуже праві.
Від метро “Осокорки” до промзони фірми двадцять хвилин ходу. Завжди долаю цей шлях пішки, хоча й ходить транспорт. Раніше використовував цей час щоб налаштуватись на роботу, щоб вже прийти туди з потрібними думками, а не зі своїми переживаннями і проблемами. З чого почався цей аутотренінг. Не можу дати відповіді. Може із того моменту коли почув цю приказку: “На ведмедя – про ведмедя”. Древні були дуже мудрими людьми. Воістину.
- Николаіч, усьо бєз проішествій! – гаркнув мені біля воріт наш “бдітєльний страж” дядя Толя, в минулому прапорщик Радянської Армії. Здається я ще ні разу не бачив його тверезим. Відкрив своїм ключем двері, що вели в цех. Скривився від вдарившого в ніс запаху мастил і металу. Не знаю чому, але не ловив ніколи кайфу від заводської романтики.
Залізними гвинтовими сходами піднявся на другий поверх, тут розміщуються роздягальня, душова і адміністративні кабінети, ну і мій кабінет також.
Хм! Кабінет. Як звучить. А взагалі то це невелика кімната, задній план якої займає зварена з уголків шафа. Там повний бардак із довідників, старих креслень, інструкцій, словом всього, що потрібно інженеру. Але в цьому бардаку я розбираюсь із заплющеними очима і не дозволяю прибиральниці наводити там порядок. Далі, справа біля вікна бачивший ще, мабудь, окупацію письмовий стіл. На ньому правда порядок. Ну і основна частина мого “кабінету” старий, ще ГДРівський кульман. Він якраз займає добрі 2/3 кімнати. Кажуть зараз мало хто ними користується, але я – консерватор.
Чим займається фірма? Слушне питання. Коли мене про це питають то неодмінно напоряться на відповідь: “Мені це і самому цікаво”. Звичайно це жарт, але якщо всі жарти відкинути в сторону то ми займаємося виготовленням і ремонтом С/Г техніки. Це основне. Є ще правда багато інших напрямків, але то не моя кухня і я в неї не влажу.
З розвалом Союзу минули часи колгоспів гігантів. Постала потреба в менш габаритних і більш економічних сільськогосподарських знаряддях. Купувати за кордоном дорого, от наша фірма і займається тим що переробляє великогабаритне на мале і так далі. Крім того буває ще багато халтур іншого плану. Вони, в більшості своїй, або взагалі не мають, або мають досить відносне значення до сільського господарства. Яка, в принципі, різниця адже метал і в Африці – метал, а закони механіки кругом діють однаково.
Одна з таких халтур зараз і мала зайняти мою голову і ті півгодини що залишились до початку робочого дня. Робота була майже готова проте деякі спірні нюанси необхідно було передивитись. Знову зібравшись з волею я відкинув у бік різні, зайві зараз, думки і заглибився у світ допусків, посадок і розрахунку сил.
Зайві і дурні думки пару раз пробували пробити блокаду свідомості, але надійно виставлений захист залишив всі їхні починання незакінченими. Профі є профі. Це я про себе.
- Халтуриш? - Почулося із-за кульмана через деякий час. Глянув на годинник. Ого! Трохи захопився. Вже півгодини як почався робочий день. Проте з цією роботою я вже закінчив.
Голос із-за кульмана належав звісно начальнику, тобто Сергію.
- Привіт! Та так потрохи.
Сергій протиснувся між стіною і краєм кульмана і став коло мене. Потисли друг-другу руки. Він уважно подивився креслення, потім зі знанням справи заглянув у розрахункові листи.
- Халтур на здоров’я, головне, щоб не в шкоду основній роботі, - як старий інститутський товариш я мав деякі привілеї.
- Та так трохи захопився.
Сергій ще раз уважно подивився на мою роботу і промовив:
- Знаєш, як говорив нині модний автор Віктор Суворов: “Я б на танкових стволах вішав тих хто не захоплюється”. І я, тобі скажу, з ним повністю згоден. – щось його зацікавило в кресленні, але він відірвався і запитав, - Виходить.
- Угу. Вже вийшло, - я поклав олівець на стіл, - В тебе не буде цигарки.
Сергій розглядаючи креслення дав цигарку і клацнувши запальничкою дав припалити і раптом, немов щось згадавши:
- Ти ж не палиш?
- Почав.
З розуміючим виглядом похитав головою дивлячись мені в очі.
- Дістала?!
- Вчора пішла до матері з речами.
Начальник, а зараз просто друг похлопав по плечу і промовив:
- Нічого старий, може це на краще.
- Скоріше всього.
Черговий раз Сергій уважно обдивився креслення і проглянув документацію.
- Кому це ти таку річ робив?
- Та, твоєму другу, як йог там Канючий чи Канюжий?
Здивовано глянувши на мене він трохи подумав і сказав:
- Може Калюжний?
- О-о, це він.
Ми засміялися разом.
- Ну і пам’ять в тебе старий. Рекламуй щоб у нас клепали.
- Більше ніде.
- Що, серйозно.
- Повір на слові.
- До чого країну довели, - начальник важко зітхнув, - Так ти говориш, що з цим закінчив?
- Так.
- Тоді в мене до тебе справа.
Зі свого “дипломата” на мій стіл він поклав декілька альбомів креслень і стопку паперів іншої документації.
- Проглянь.
Я бігло розглядав це все хвилин двадцять, весь цей час Сергій стояв поруч.
- Ну, - прозвучало після того як огляд було закінчено, - Що скажеш?
- Само собою, це все тобі потрібно було вчора, - це було ствердженням.
- Гірше, ще позавчора.
- Тут на тиждень роботи, а скільки часу є в мене?
- До післязавтрашнього ранку.
Я присвиснув і опустився на стілець.
- Це просто не можливо.
- Дуже потрібно.
- Річ не в тому. Я зараз можу взяти під козирок і рявкнути “будєт здєлано”, а післязавтра позичати в Сірка очі і казати, що просто не вистачило часу. Сергію, я вмру біля кульмана від перевтоми, але просто не встигну.
- А скільки потрібно, щоб виконати це в шаленому ритмі, - начальник протягнув мені цигарку.
- Крім того, що ти дав, ще один день.
- По рукам, - він навіть не думав, - Але не більше.
- Ти начальник, але чур мені не заважати, і своїм замам скажи.
- Я знав, - Сергій підстрибнув, - Я знав що ти не підведеш.
- Угу, - що я ще міг сказати.
- Що тобі потрібно, щоб краще малювалось.
- Твоя велика вдячність, само собою.
Начальник з посмішкою розвів руками.
- Велика банка “Нескафе”, електрочайник і цигарки в комплекті.
- Буде, а цигарки які палиш?
- На твій розсуд.
- Зараз буде, тільки не підведи.
- Сергію Володимировичу, не перший рік знайомі, - ображено-жартівливим тоном промовив я.
- Зрозумів.
Сергій пішов. Настрій в нього був чудовий, а мені із новим заказом розгрібатись, але що зробиш, така моя важка інженерська доля. Принесли замовлення. Трохи посидівши, я підвівся і взявся за роботу. Думаю це на краще. Додому не хотілось, та і на найближчі три дні голова буде зайнята приємнішими речами ніж спогади про втрачене кохання. А там глядиш і забуду, що воно взагалі було.
3.
Не вперше працювати на виснаження. Але без втрат не зрозумієш смаку перемоги. І хай нею користуються інші. Для мене особисто справа не в лаврах, котрі мені дасть хтось, а в тому, що по закінченні роботи я зможу сам собі сказати: “Я це зміг”. І хай сміються ті, хто працює за винагороду, тільки за винагороду і виключно за винагороду, я ж працюю із любові до процесу. Мені здається, що в цьому секрет майстерності.
Але менше з тим. Останній раз пробарабанив своїми електронними мізками калькулятор. Останню лінію провів по ватману олівець. Неначе все. Справу закінчено. Знову передивився розрахунки. Прикинув на око все вірене-перевірене багато багато разів, після чого відчув втому і якесь спустошення. Відкинувся на спинку стільця і припалив цигарку. Пусте, що в роті і так гірко від нікотину. Зараз просто захотілось подиміти в спокої і не думати про проектоване.
Говорити про те що я не спав майже три доби було б абсолютною брехнею. Всі сімдесят дві години виділенні на роботу були поділенні і розраховані – на їжу, на сон, на перекур. На сон було виділено дев’ять годин. Три рази по три. З третьої по шосту ранку. Вовча пора, вовчого сну. Більше я не тільки не зміг собі дозволити, а не зміг би фізично. Все стояли перед очима цифри і лінії. І таке б продовжувалось до того часу поки не закінчу справи. Тому беріг себе. Все вдалось і я був гордий собою. Дійсно гордий. Невиспаний і втомлений, три доби не знімаючи одягу я був задоволений собою і зробленою роботою.
Підвівся. Зібрав і розсортував всі папери. Привів їх у більш менш пристойний вигляд, попрямував до кабінету Сергія. Годинник показував 8.30. Через півгодини починається робота. Встиг.
Секретарші не було на місці, тому я просто пройшов в кабінет. Начальник розмовляв по телефону. Зайшов і сів навпроти нього.
- Що скажеш? – втомлено промовив бувший інститутський друг, поклавши слухавку і дивлячись мені в очі. Н-да, настрій у нього нівдугу.
Я подивився навкруг. Нікого із його чисельних замів в кабінеті не було.
- Ви просили, я зробив, - про всяк випадок на ви почав я викладаючи на стіл свої папери.
- Ах, да, - втомлено промовив Сергій і не дивлячись почав ховати все в шафу, але якоїсь миті його погляд зіштовхнувся із здивованим моїм, - Чорт! – витяг із шафи і швидко почав переглядати.
Викликав секретарку.
- Ващенка до мене! – баришня помітила який стан у шефа і швидко побігла виконувати.
Відверто кажучи його перша реакція мене трохи образила, все ж таки я дуже старався. Потім я взагалі перестав щось розуміти. Схоже на те що минулі дні Сергій також мало відпочивав.
Зайшов Ващенок. Шеф всучив йому мої папери. Дав якісь інструкції. Мене це не цікавило взагалі. Моя робота почнеться значно пізніше.
Ващенок пішов. Сергій зробив ще декілька дзвінків, про щось домовлявся. Я ж продовжував сидіти, потиху почав засипати.
- Ух! Ну ти і молоток! – була його фраза після цих всіх тіло пересувань, - Втомився?
- Ні, ти знаєш я ще виграю Марафонську битву, попереджу афінян про її вдале закінчення і після цього візьму Фолклендські острови верхи на акулі розмахуючи черкеською шашкою.
- Абсолютно не смішно. – Сергій відкрив холодильник, дістав звідти пляшку коньяку і порізані лимони, - Скільки плануєш відпочивати?
- На добу я можу розраховувати? – адже я знав, що те все що я зробив в рекордні строки, ще не все. В процесі роботи виникне ще так багато питань і нестиковок і крім мене їх буде нікому вирішувати.
- Навіть на більше, - напій був розлитий по рюмках, - Тримай, вірменського давно не пив?
- Більше, буде занадто. А вірменського не пив взагалі.
- Тоді це просто необхідно виправити.
П’янка з директором, це добре чи погано? Точної відповіді мабуть не має. Все залежить від людей.
- Лесик відвезе тебе додому. Ну а післязавтра я тебе чекаю.
Лесик – особистий водій Сергія, і просто добрий водій. Само собою як і будь який добрий водій Лесик є джигітом дороги. Тому доправив мене додому в рекордно короткий термін. Знову квартира здалася нежилою. Тільки зачинивши двері я зрозумів як виснажений.
