Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43778
Рецензій: 85302

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Махуча

© Елен Тен , 14-05-2010

Коли наше життя різко змінюється, ми, самі того не бажаючи, впадаємо в крайнощі. Так сталося і з Олесею. Одного вечора її татко запросив до них на вечерю свою нову подругу. Низенька, елегантно одягнена темноволоса жінка не сподобалася десятирічній дівчинці з першого погляду. З її обличчя зникла звична безтурботна усмішка, а це не віщувало нічого доброго.
Звісно, проблема була не настільки в самій цій жінці, скільки в історії, яка передувала її появі. Три роки тому Олеся втратила маму, яку любила понад усе у світі. Щойно вона звикла до того, що її вже  немає, як їй довелося звикати до нової батькової знайомої.
«Хіба нам погано разом? Хіба батьку крім мене ще хтось потрібен? – весь час запитувала вона себе. – Та  чи хтось може бути кращим за маму?»
І чим більше та жінка намагалася сподобатись Олесі, тим більше це її дратувало. Зазвичай   вона просто її ігнорувала, а інколи навіть влаштовувала батькові  істерики. В силу свого віку Олеся не розуміла, що її батько теж має право на особисте щастя. Не усвідомлювала, як важко йому було бачити сварки двох найдорожчих для нього людей.
Антоніна Олександрівна почала бувати в їхньому будинку доволі часто  і Олеся розуміла, до чого все йде. Але Іван Володимирович надто поважав доньку, щоб просто поставити її перед фактом. Підібравши момент, коли Олеся була в гарному настрої, він обережно їй  повідомив, що скоро одружиться з Антоніною і тепер вона житиме з ними. Він сказав, що дуже любить Антоніну, а вона любить Олесю і зробить все для її щастя.
Розмова закінчилась грандіозним скандалом. Олеся нічого і чути не хотіла про ту жінку. Але, на її здивування, цього разу Іван не піддався на її провокацію і був твердий у своєму рішенні. Вперше Олесі, яка, як для свого віку, вміла надто віртуозно маніпулювати батьковими почуттями, не допомогли ні сльози,  ні благання. Їй довелося зміритися з цією новиною.
Відбулося весілля. Але після нього ситуація не покращилась. Антоніна, як могла, старалася , але Олеся її не приймала. Батькове добре ставлення до дружини вона вважала зрадою і їй здавалося, що ця жінка вже давно зайняла в його серці місце її мами. Вона ще більше упевнилась в правоті своїх суджень після того, як одного разу підслухала розмову батька з Антоніною.
- Мені краще поїхати, - говорила йому дружина. – Олеся ніколи мене не прийме.  Навіщо даремно мучити дитину?
- Не говори дурниць. Олеся надто маленька, вона ще не все розуміє.  Дівчинка  до тебе звикне, вона обов’язково  тебе полюбить. Я тобі обіцяю. Як ти могла і подумати про те, щоб залишити нас? А як же я? Я так тебе кохаю. Я не зможу без тебе. Пообіцяй, що ми ніколи більше не повернемося до цієї розмови.  
Після цього випадку Олеся ще довго сердилась на батька. «Вона б зникла із нашого життя  і ми знову були б щасливі. Як він міг її зупинити?»
Антоніна була добра, мила, ніжна, намагалася в усьому допомогти, але Олеся не могла її терпіти. Кухню, яка в той час, коли  жила її мама,  була для дівчинки улюбленим місцем, вона тепер зненавиділа. Зараз схованкою для неї слугувала її кімната. Вона проводила там все більше часу, а Антоніна не мала права туди заходити.
Незважаючи на те, що у Антоніни, яка працювала медсестрою в лікарні, часто були нічні зміни, щоранку перед школою  на Олесю чекав смачний сніданок. І щовечора дівчинка поверталася у теплу, чисту квартиру, де її добрим словом  зустрічала батькова дружина, турботу якої вона вважала надокучливою.
З Антоніною Олеся майже не розмовляла. Зверталася вона до неї тільки офіційно «Антоніна Олександрівна». А позаочі, в розмовах з друзями, завжди зневажливо підкреслювала її статус жорстоким словом «мачуха».
Антоніна ж ще з першого дня почала називати Олесю донькою. Дівчинці це не сподобалось і спершу вона хотіла заперечити, але впіймавши  на собі гнівний погляд батька, зрозуміла, що краще цього не робити.
Як не дивно, але подругам Олесі подобалась Антоніна. Дівчинка не розуміла, чому так відбувається і тому сердилась на них.
- Даремно ти  з нею так , - сказала їй одного разу найближча подруга. – Якби у мене була така мама…
- То забирай її собі! – не дала їй договорити Олеся. – Вона мені не потрібна.
Мабуть, вони говорили надто голосно, бо Антоніна все чула. Олеся зрозуміла це вже тоді, коли побачила ввечері на кухні заплакану мачуху. Але та нічого їй не сказала, нічим не дорікнула. Тільки сумно подивилася на неї і вийшла в іншу кімнату.
Але найбільше Олесю здивувало те, що вона нічого не розповіла про цей інцидент батьку. Вона не хотіла, щоб Іван покарав доньку. Але, як не дивно, того разу дівчинка і справді почувалася винною. Їй здавалося, що вона дійсно перейшла якусь дозволену межу.
Але Антоніна не мала звички скаржитись. Всі образи вона стійко витримувала, і Олесі навіть здавалося, що мачусі байдуже, як вона до неї ставиться. Але по-іншому дивився на цю ситуацію Іван. Він понад усе в світі любив свою Олесю, та коли помічав якусь несправедливість з  боку дівчинки  по відношенню до Антоніни, завжди її карав. Це, звичайно ж, не допомагало, а ще більше погіршувало і без того складну ситуацію.
Антоніна ж намагалася всіма можливими і неможливими способами достукатися до серця Олесі. Але ні її безмежна ласка, ні відверті розмови  нічого не давали. «Ви не змусите мене вас любити», - незмінна відповідь дівчинки уже викарбувалась рубцем на її серці.
Минав час, Олеся підросла, але її ставлення до Антоніни зовсім не змінилося. Вони і далі були чужими. Олеся не розуміла, що їй, уже дорослій дівчині так потрібна материнська любов і підтримка. Все це вона могла отримати просто тут, від цієї жінки з гарними, але такими сумними очима. Та  вона завжди від цього відмовлялася – вперто і безкомпромісно.
Антоніна з Іваном на подив і заздрість усіх односельчан жили душа в душу. Але своїх дітей у них не було, і саме через це вороже ставлення Олесі завдавало Антоніні  ще  сильнішого болю.
З часом Олеся змірилася з існуванням Антоніни і сприймала її як прикре непорозуміння, яке заважає її спокійному і щасливому життю. Вона намагалася її уникати, але інколи сама провокувала на сварки. Їй хотілося, щоб махуча показала свою гіршу сторону, бо вона не вірила, що та може бути такою ідеальною. Але Антоніна завжди покірно приймала образи і Олеся ніколи не чула від неї різкої відповіді, на яку вона, по правді сказати, часто заслуговувала.
Батько бачив, що в родині немає ладу і чудово розумів, хто є цьому причиною. Іван не міг збагнути, чому його Олеся, найкраща донька у світі, така жорстока з Антоніною, жінкою, яка любить її любов’ю, на яку здатна навіть не кожна матір. Він нічого не говорив доньці, але їхні стосунки вже не були такими теплими, як у ті далекі часи, коли вони жили лише одне для одного.
Після закінчення школи Олеся одразу поїхала вступати до столичного вузу. Для неї це було чудовою нагодою втекти від родини, з якою її вже  нічого не пов’язувало. Дівчинка дуже любила свого батька, але вона розуміла, що таким ставленням до Антоніни завдає йому болю. Розуміла, та нічого не могла з собою вдіяти.
Для Олесі почалося нове  доросле життя. Вона закінчила університет, знайшла роботу, вийшла заміж. Вдома у батька  бувала все рідше і рідше. Уже постарівша мачуха до кожного її приїзду готувалася як до найбільшого свята.  В душі Олесі була така ж порожнеча, але вона нізащо б у світі не зробила кроку на зустріч.
Страшну новину про смерть батька Олеся прийняла з усією мужністю, на яку вона була здатна. З Антоніною у них було одне на двох спільне горе і тому під час похорон Олеся поводилась з нею, мабуть, уперше у житті приязно. Вона пообіцяла, що зробить це заради тата, перед яким  і так дуже завинила.
Свою половину батькового будинку , яка дісталася їй за заповітом, Олеся переписала на Антоніну. У неї в столиці була свою квартира, вона не збиралася тут жити, а головне – їй здавалося, що батькові це б сподобалося.
Рано вранці проводжати   Олесю вийшла та сама жінка з сумними очима. Вона довго їй дякувала, а в кінці несміливо запитала:
- Ти ж приїздитимеш у гості?
- Приїздитиму, якщо буде вільний час, - відповіла та.
Але Олеся вже твердо  для себе вирішила, що більше сюди ніколи не повернеться. Вона не думала про те, що Антоніна тепер лишається зовсім сама і крім Олесі у неї нікого немає.
Минали дні, змінювались часи. Життя бігло шаленим темпом. Але дещо лишалося незмінним. Олеся щомісяця отримувала листи від Антоніни. Це були довгі, гарні листи. В них вона розповідала про своє життя, сільські новини. Кожен лист закінчувався однаково: «Приїзди до мене, донцю. Я дуже за тобою сумую».
Олеся не відповідала на листи, вона навіть не всі їх читала. Одного разу її чоловік, у якого були чудові стосунки зі своєю матір’ю, не витримав і запитав:
- Чому ти не з’їздиш до неї в гості? Минуло вже кілька років, а ти ні разу там не була.
- Що мені там робити? – відрізала Олеся і на цьому розмова скінчилася.

Нажаль, життя не завжди буває до нас прихильним. Для Олесі настали тяжкі часи. Спершу почалися проблемі зі здоров’ям,  потім непорозуміння на роботі, а в довершення до всього від неї пішов чоловік. Жінка перебувала у страшній депресії. Настав такий період у житті, коли більше нічого не радувало. Вона змушувала себе щоранку прокидатися, змушувала себе йти на роботу, змушувала себе через силу  посміхатися.
Олеся почувалася нікому не потрібною. Вона не поспішала додому, де на неї чекала порожня квартира і черговий лист від Антоніни, як завжди повний теплих слів і чогось такого до болю рідного та  надзвичайно потрібного. Олеся прочитала цей останній лист  кілька разів і залилася слізьми. «Вона і досі на мене чекає. Вона хоче мене бачити після всього, що я їй зробила. Вона єдина справді  мене любить, але як можна любити таку, як я?»
Олеся збагнула, що їй потрібно робити. Ноги самі принесли її у рідне селище. Ніби на крилах летіла вона до батьківської хати. Але біля паркану  зупинилася як вкопана. Їй здалося, що вже пізно. Пізно щось виправити і повернути. Вона сама все зруйнувала, своїми руками звела між ним міцний мур із образ і ненависті. Невже можна просто так прийти і попросити за все пробачення?
Олеся вагалася. Вона боялася, найбільше всього у світі вона боялася тепер подивитися у ті сумні очі мачухи. Вона усвідомила всю свою вину і тепер уже ясно розуміла, який тягар на серці  несла стільки років .
Мабуть, Олеся так і не наважилась би тоді зайти, якби Антоніна Олександрівна сама не вийшла на двір. Певно, серце підказало їй це зробити.
Якусь мить вони мовчки стояли, дивлячись одна одній в очі.
- Олеся! – радісно крикнула стара. Одну мить вона вагалася, боячись, що Олеся як завжди її відштовхне, але щось їй підказало, що не варто боятися і вона кинулася їй на шию. – Нарешті ти приїхала!
- Приїхала, - тільки і змогла вичавити із себе вона і поринула в ці міцні, але такі ніжні обійми. Олесю обіймала жінка, яка вже давно стала їй справжньою матір’ю, а не якась зла мачуха з казки, якою вона її завжди уявляла. І  невже потрібно було стільки часу, щоб нарешті вона це зрозуміла?  
І от вони вже сидять за столом. Антоніна про щось весело питає, а Олеся розгублено відповідає, не знаючи, як поводитись. Антоніна веде себе так, ніби нічого і не було, але Олесі це здається неправильним. Скільки образ вона завдала цій жінці через свій егоїзм, хіба вона заслуговує на таке ставлення? Олеся розуміє, що потрібно попросити пробачення, але зараз їй так добре і вона не хоче порушувати цю гармонію.
Саме тоді до будинку завітав їхній сусід, Валентин Олексійович. Він чудово знав про непрості стосунки Олесі з Антоніною і тому був здивований, побачивши її тут.
- Ти приїхала в гості? – запитав він у Олесі.
- Так, в гості, …до мами, - швидко вимовила вона і повернулася до Антоніни. Та завмерла на місці, боячись навіть поворухнутися.  Те, про що вона  міряла стільки років , так несподівано здійснилося.
Олеся бачила, як сяють її очі і розуміла, що більше нічого не треба говорити. Все вже сказано. Цей погляд цінніший за будь-які слова. Уже не потрібні ніякі пробачення. Антоніна все зрозуміла і більше не сердиться на доньку.
Але пробачення були. І море сліз, і міцні обійми – все, що ще більше об’єднує і так рідних людей. З того дня вони стали нерозлучні. Олеся щотижня бувала у Антоніни, а потім назавжди забрала її до міста. Вона безліч разів на день називає Антоніну матусею, ніби намагається відшкодувати їй той втрачений час, коли  по її вині вони  не були разом.
Чорна смуга в житті Олесі безслідно минула. Вона помірилася з чоловіком, на роботі все владналося, і щойно Антоніна звикла до того, що тепер вона найрідніша людина у житті Олесі, як у неї з’явилася онучка. Поява малечі ще більше зблизила їх. Антоніна віддає всю свою любов донці і онучці і отримує таку ж щиру любов і безкінечну вдячність у відповідь.
Олеся щодня дякує Богу за подароване їй щастя, а своїй  донечці перед сном завжди розповідає про те, що вона має найкращу бабусю у світі.







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ХЮ, 22-02-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 15-05-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.54147601127625 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …