Попередні частини на моїй авторській сторінці.
***
Бездомного нявкалка мені на дорозі не трапилося. Тож перевірити, як зараз я реагуватиму на вуличне кошеня, мені не пощастило.
А по того клятого папугу я благополучно забула. Звісно ж, на нього ще ніхто не звернув уваги. Пташа нашорошилося так, що скидається на клубок збитого пір’я. Однак час від часу стріпується і тоді на байдужий світ дивиться маленьке блискуче очко. У ньому – надія: не може ж бути усе так погано? Господар – старий чи новий – от-от надійде.
Певно, папужка відчув мій погляд. А ще кажуть, на це здатні лише кішки чи собаки! Запитально клацнув дзьобиком, схилив голову на бік, аби краще мене роздивитися.
Як там в одній гарній книзі? «Ми відповідальні за тих, кого приручили»? Книга, повторюся, гарна. А от це твердження - не вірне. Ми відповідальні вже й за тих, на кого звернули увагу. Саме тому новоприбульці до великого міста вчаться найперше рятівній байдужості. Зажди потай пишалася, наскільки швидко опанувала цю нехитру науку. Даремно, схоже, пишалася. Можна було б вчитися і більш старанно.
- Йди сюди, чи що? – простягаю йому вказівний палець, як, бачила, роблять у телепередачах. – Райського життя не обіцяю, але кактус свій ще не заморила, тож, певно, і ти виживеш.
Хтозна, що папужка розуміє з цієї тиради. Але за мить він уже зручно вмощується на моєму пальці.
- Кеша. Кешенька гарний, - із наївністю рекламного представника, що вихваляє свій крам, запевняє він, стріпуючи крильцями.
- Ксюша, - відгукуюся у тон йому, хоч не надто полюбляю цей варіант свого імені. І ледь втримуюся, щоб на автоматі не додати, мовляв, теж непогана. Інколи. – Скажи-но, Кешо, ти не в курсі: папуги – це звірі?
Кеша визнає за краще промовчати. Ні, мені не припекло згадувати курс зоології просто біля базарних воріт. Просто дверцята багатьох маршруток оздоблені написами із заборонами, серед них на почесному місці попередження: нема чого і потикатися із тваринами у пристойне товариство. Певно, мається на увазі салон маршрутного таксі, вщент сповнений такими красенями, яким би й Кеша міг дещо про пристойність розповісти.
Ну, що ж, йдемо на трамвай. Пересаджую знайду на плече. Він, трохи пововтузившись, завмирає. Потім дуже обережно намагається з’ясувати, а чи не їстівний часом комірець моєї куртки? Роблю вигляд, що не помічаю, бо є важливіші клопоти. До трамвайної зупинки десь із квартал, варто було б надійніше перепакувати покупки. Найближча лавка на вулиці в такому стані, що визнаю за краще повернутися до закапелку, з якого тільки-но висунулася.
***
Не найкраще рішення, до речі. Це я розумію навіть за мить до того, як чую неприємний високий голос підлітка – певно, ще не встиг зламатися до кінця. І не встигне, як буде моя воля.
- От вона! Я ж казав, що вона тут і не встигла вшитися.
Ні, звісно, від помилок ніхто не застрахований. Але ж не настільки?! Ладна була закластися, що в пацючати, що моїм старанням втратив сьогодні здобич, немає серйозних товаришів.
Та й не схожі два парубки, що уважно вивчають мене, загородивши єдиний можливий відступ із глухого кутка, на шісток. Тим більше, на шісток оцього-от… непорозуміння, що зрадить при першій же нагоді. Серйозні хлопці. Налаштовані на серйозну і, певно, неприємну розмову.
От тільки в очах – недоречний подив. Хтозна, що вони сподівалися побачити, але розмальовані джинси й стара куртка збивають їх із пантелику. А Кеша, що облишив комірець і тепер зайнявся моїм волоссям, чи то розчісуючи, чи то остаточно розкуйовджуючи його дзьобиком, довершує картину маслом.
- Оця-от сука…
- Не верещи. А ще краще – зникни, - це сказано без злості. Використали місцеву шпану, аби самим час не гаяти в ринковому лабіринті, тепер вказали їй на місце, щоб під ногами не плуталася.
До того ж, ця репліка для них звична, тож і злоститися нема чого. Мою ж реакцію поки що збагнути їм не вдається. Стоїть дівка стовпом, не так налякана, як щиро здивована. Може, має які козирі в рукаві?
Я ж поки дивлюся не на них – встигну ще намилуватися, хай йому… Дивлюся на отого дрібного пацюка, із зіниць якого незримим гноєм сочиться задоволення від помсти. Намагаючись як слід запам’ятати навіть не вигляд, отой слід, що він залишає у просторі, згадати свої відчуття від секундного контакту. Іншим разом вийшло б не дуже, надто багато інформації про інших людей я відклала сьогодні до закапелків пам’яті. Але сильні емоції – непогані каталізатори. Залишуся живою, ні, сама руки бруднити не буду. Я ж тебе, голубе, й під землею знайду. І підставлю, запевнивши справді серйозного чоловіка, що це ти у нас – джерельце ну дуже компрометуючої інформації. Ще й гроші не візьму за мовчання, відіграю, що мені сама думка про шантаж - огидна. Таким ще не доводилося займатися, залишки совісті протестували, та нічого, усе колись робиться вперше.
Справа за малим: залишитися живою. І, як дуже пощастить, неушкодженою.
- Ти ще тут? Забирайся.
Теж правильно. Раптом я, втративши об’єкт для витріщання, почну вести себе більш адекватно. Ну, там белькотіти, що я нічого не робила, що мене з кимсь сплутали. Чи, навпаки, спробую заверещати, покликати на допомогу, розв’язавши супротивникам руки. На «вбити» – потрібен час, а от скалічити, та ще й дівчину – справа для професіонала на кілька секунд. Як хто й надумає поквапитися на допомогу…
М-да, такого дня секонду в мене точно ще не було. Що найдивніше, страх десь заблукав. Кажу ж, ненормальна…
***
- Скільки тобі заплатила Свєтка? – це старший і більш грізний із вигляду. Отак, просто без вступу.
- Хто? – що найгірше, моє здивування щире.
Якось не траплялося мені в цьому місті Світлани, змушеної платити за «інформацію». Невже доведеться за чужі гріхи відповідати?!
- Стелла. Місцева зірка. Ще скажи, що не розмовляла з нею ніколи, - надто терпляче пояснює той, що трохи нижчий. У голосі – ледь помітне презирство до тої «зірки». Про всяк випадок відзначаю це, інформація зайвою не буває.
Це ж треба отак ненавидіти власне ім’я! Певно, із дитинства подумки себе лише Стеллою називала. Бо паспорт – то не проблема, але ж оте «Стелла» у неї ледь не на лобі написано. Причепити чуже ім’я, заволодіти чужою долею... Краса?
Хоч мені тоді відступне належало не за ім’я, а за благодійний концерт. Як взялася виступати за два проценти, то нема чого до організатора в штани лізти, аби виплатили двадцять. Бо й так до хворих на лейкемію дітлахів далеко не сто відсотків доходить…
Тобто, навіть не так. Про концерт я тоді змовчала, платила вона мені формально за наслідки однієї вечірки, про які аж ніяк не повинен був довідатися черговий… е… спонсор. Найнадійніший аргумент для стимулювання щедрості у людей певного сорту. І блискотливий шалик, на якому її підпис «відданому фанату» ядучою розмазаною помадою. Тоді із полегшенням зафутболила її ганчірку до смітника і відтирала руки господарчим милом. Варто було уявити, де встиг побувати отой «подарунок»… б-рр.
На Стеллині гроші я купила дорогі ліки і віддала в лікарні просто до рук найзневіренішій і ще досить молодій мамі, мовляв, від благодійного закордонного фонду, ні, розписуватися ніде не треба…
У той же вечір напилася, розпотрошивши заначку. Аби не згадувати, як та жіночка допитувалася про моє ім’я, мовляв, і сама, і врятована доня будуть молитися. Напилася так, що оговталася в потязі, що йшов до Криму. Не відразу збагнула, чого туди поперлося: заманулося вчора помилуватися тюльпанами на фоні моря, ну і... Після того ледь не вступила до Товариства тверезості, але про Крим залишилися цікаві спогади. Однак, про них – пізніше.
І так пауза надто затягнулася. Головне – не мовчати, поки не вирішили освіжити пам'ять ляпасом чи більш серйозним ударом. Для чогось їм треба не знайти крайнього, а розібратися в ситуації. Що буде далі – краще поки не загадувати.
- Тут непорозуміння, справді, непорозуміння! Так, я розмовляла з нею! Мені сказали, як цікаве інтерв’ю принесу, то візьмуть у газету позаштатним журналістом. Я й думала, що вона ж - співачка… а інтерв’ю зарубали, сказали, не така вже й цікава особистість. Тобто… - затинаюся. Пауза потрібна, аби самій оцінити, наскільки це достовірно звучить.
- А що, схоже на правду. Принаймні, останнє речення.
***
Ні, це навіть для дня секонду надто! А я ще думала, звідки сценаристи беруть ідеї для дурних серіалів? Схоже, із життя отаких, як я.
Цікаво, а він, новоприбулець, чого не здивований? Чи для нього норма, коли незнайомі дівчата приносять загублені телефони, а потім тих дівчат починають підозрювати у шантажі місцевих «зірок»?!
- Стеллка так образилася через невдале інтерв’ю? Ти ж, ніби, не такий уже й гарний братик, щоб із журналістами воювати?
Брат? Це добре чи погано, що вони - не охорона якогось спонсора, а родичі?!
- Що надто гарний настрій, Женьо?! Настільки, що хочеться в дівочого рятівника пограти?
- Мій настрій – мої проблеми. А от вибрики твоєї сестриці – це вже твоє. Я б і не втручався, але вона вас не на той слід навела.
От цікаво, як можна говорити отаку суперменщину настільки буденним тоном, що мимоволі віриш? Що я, навіть мої… співрозмовники без задоволення, звісно, але слухають.
- Не знаю, нащо твоїй Стеллці гроші знадобилися, може, на наркотики сіла. Але ота вигадка про шантаж… Що, оця-от мала отак схожа на шантажистку? Звісно, в голові у дівчинки тарганів вистачає. Але негативного персонажу з неї не вийде. Настільки я її знаю.
Вам це театр абсурду не нагадує? Чортзна-що.
***
- Ну, як із тарганами у голові, то й справді твоя знайома… Ти хоч знаєш її ім’я?
Питання риторичне, але доля ще не вичерпала своїх сьогоднішніх сюрпризів.
- Ксюша, - раптом чітко вимовляє Кешка, облишивши в спокої своє крило. – Ксюша, - і впевнено атестує мене, немов знає ледь не від народження: - Ксюша – гарна пташка!
Перша моя думка: «пташка» - от, і він до родичів записав… Мало мені двоногих безкрилих. А родичів до клітки садовити етично чи хай уже квартирою літає?
Йо-ка-ле-ме-не! Чому у мене все аж настільки нетипове?! Навіть істерика. Замість того, аби розрюмсатися – треба ж якось укріпити того Женю в бажанні зіграти роль рятівника, - мене на нервове хихотіння пробиває.
Театр абсурду невідворотно перетворюється на цирк. Схоже, це – не лише моя думка.
- Чого ти його без клітки таскаєш? Не боїшся загубити цього розумаку? – цілком по-людськи запитує один із «співрозмовників».
- Я тільки-но його підібрала, не встигла ще клітку придбати, - від такої цілковитої правди у них витягаються обличчя. Синхронно. – Ну, знаєте, як інші кошенят підбирають? А мені не кошеня, а папуга на вулиці трапився.
Ой, не схоже, щоб таке уточнення мені допомогло. Добре, що в того Євгена імунітет на жіночі вибрики. Оговтався він, принаймні, швидко.
- От що, хлопці, не знаю, чого там Стелла вам набалакала, але не думаю, що цей слід – вірний. Порозпитую я її краще на днях про кривдників…
- Обережніше розпитуй, у сестри – новий продюсер, серйозний мен, кажуть.
Євген киває головою, зрозуміло, мовляв. Його такту вистачає, аби не спитати, чого ж тоді Стелла-Свєтка не звернулася по допомогу до того серйозного мена. А може, хлопця просто не обходить це питання.
- А Ксенію і цього… знайду, я забираю. Їм додому час, а що тут якась плутанина – головою ручаюся.
Міг би обрати для закладу щось інше: не схоже, що голова йому аж геть не потрібна. Слухняно підхоплюю пакет, перевіряю, чи зручно вмостився Кеша і прямую на волю. Намагаюся не видати полегкості. Зарано. І точно:
- Гей, слухай, - повертаю голову, покірно, але без зайвого поспіху. Які ще претензії, мовляв?
- Слухай, а якби тобі не папуга трапився, а левеня – підібрала б?
Потискаю плечима. Мовчки. Мені б твої проблеми! Схоже, подібна думка майнула і в Жені.
***
- Що, порядні дівчата не сідають в машину до незнайомців? Папугу свого б пожаліла. А то ще заморозиш!
Таки варто міняти стиль одягу. На бутики, як отримаю певний прибуток, переключитися тимчасово, там спробувати крихти інформації про покупців збирати, чи що? Якось образливо, коли тебе намагаються взяти на слабо, немов малолітню дурку, а повноліття ти вже справляла навіть не в минулому році, а раніше.
- Так ніби знайомі вже, - аж надто мляво реагую, бо на повноцінну сварку шкода сил. Справ сьогодні ще багатенько, а як вже так припекло кого попрацювати моїм водієм… - Ти ж Євген, так?
- А ти – Ксенія. Тобі більше спереду подобається сидіти чи позаду?
- Біля водія. Оксана тільки. Ксюша – лише для мого папуги.
- Зрозуміло, Оксано. Тебе куди везти?
Ледь не називаю свою адресу.
Нічого собі! Хлопцеві із таким даром викликати довіру треба йти у психологи чи у шахраї. Хоч і так не схоже, що він – «гарний хлопець» із голлівудського фільму. Я можу легко переконатися в цьому остаточно, мимохідь тернувшись рукою об край його вітрівки чи «знявши» потрібну інформацію просто із салону машини. І не роблю цього. Є у мене пристойне пояснення. Те саме економне витрачання сил, які ще знадобляться.
Так куди ж його скерувати, якщо не до мого додому? Мене осяює: лист! Випалюю назву вулицю і дім. І досить зручно: від мене не так далеко.
- Ти там живеш? – він здивований щиро. Потім, ніби виправдовуючись, пояснює: - У мене в тому будинку - гарний знайомий.
- У мене теж, хоч і не дуже гарний, - я вже щось передчуваю, тому кажу правду. Майже правду. Він знову усміхається самими очима, питає про квартиру, мовляв, цікаво буде, як вони, ті знайомі, з одного під’їзду.
Почувши ж відповідь, раптом стає цілком серйозним.
- Дівчинко, а ти впевнена, що там – твій знайомий? Справа в тому, що то – моя квартира.
***
Мовчки витягаю лист, але все ж не втримуюся, підпускаю шпильку:
- Твоя Марія не помилилася, ти й справді завжди опиняєшся саме там, де треба. Тримай-от, лист від неї, зізнання, що так кохає, що не хоче обтяжувати тебе своєю хворобою. Романтика… Знайшла сьогодні просто посеред базару.
- Сонечко, чи не забагато ти знаходиш потрібних речей на тому базарі? – він уже простягнув руку по лист, пізнав почерк, зрозумів, до чого тут малюнок. Що найгірше, він і не спробував вихопити конверт. Зараз для нього головне –зворотна адреса, та й надто легко порвати папір, краще спробувати домовитися. Розумно, однак в його очах питання: ну, скільки заправиш? І це після просторікування про правильне поводження із шантажистами.
- Краще скажи, чи не забагато справді потрібних речей ви там, на секонді, губите?! – фраза виходить на диво двозначною.
Якби він взагалі не згадав про Марійку, я б його зненавиділа. Хоч і зараз не пізно це зробити.
Дивно, майбутнє – то не мій хліб. Однак точно знаю, що він встигне, от просто зараз розверне машину, поїде за вказаною адресою. Може, тій ідіотці ще не пізно зробити операцію?.. І скільки ж він ладен заплатити мені за цінну інформацію перед тим, як висадити чи й викинути із машини?!
Кидаю лист йому на коліна. Грюкаю дверцятами – добре, що не встиг поставити їх на блокування. Вже знадвору бажаю щастя. От варто б втриматися і просто піти із високо задертою головою. Гнатися за мною центральною вулицею він не буде. Хоч би й тому, що зможе відшукати, як дуже заманеться, і без відьомських заморочок, вийшли ж на мене його знайомі…
Квартиру доведеться міняти…
Кеша щось співчутливо тріщить на вухо.
- Йдемо на трамвай, чи що? Від гарних хлопців теж інколи варто триматися подалі. Особливо якщо вони – чужі. І чорти з ними обома, так? Тобто, будемо послідовно благородними – янголи з ними! Не з нами ж їм, янголам, бути?!
Кеша висмикує білу пір’їну із крила. Замалу, як на янголячі крила. Вона падає точно посеред калюжі. До біса символічно. Суворо нагадую, що як примудрилася стати власницею папуги, то маю право, аби той папуга не був хоч обідраною куркою…
Мабуть, він ображається, але мене це не обходить. Добре, що до зупинки вже недалеко.
***
- А що, папуга –то не людина?! Ну, давайте я на нього квиток куплю!
Чого там, цирк так цирк. Хоч пасажири трамваю не сумуватимуть.
Раптом кондуктор, що верещала тільки-но, мовляв, трамвай – то для людей, махає рукою: хай уже, от тільки як контроль надійде, вона попереджала…
Досить зручно вмощуємося із Кешкою на пластиковому сидінні. До моєї зупинки – чимало. Відпочити, чи що?
Аж раптом пальці починають поколювати незримі голки. І пакет з лахами, схоже, аж нагрівся. Як у дитячій грі: «холодно-тепліше…». Хто? Ага, отой клерк, що надто понадіявся на фотуну під час гри в карти.
Аж дивно, що так легко вдалося взяти слід.
От зараз вийду, розшукаю його будинок, квартиру…
І видам Кешку за нову модифікацію диктофону. Бо інакше якби в нього спокуса не виникла, ні, не прибити нахабу, викликати їй психіатричну швидку допомогу.
Зітхаю, але без особливого жалю. Із серйозними справами доведеться почекати до завтра. Нічого, з голоду не помремо.
Як вже зважилася на день секонду, то треба бути готовою, що на мить чи й на годину тебе з головою накриє чуже життя. Тут варто вчасно збагнути, чи це – твоє?
А завтра - новий день. Не схожий на інші триста шістдесят чотири в цьому році. Цікаво, це щастя чи навпаки, що дні секонду зустрічаються серед них не так вже й часто?
