|
|
| Авторів: |
1565 |
| Творів: |
24666 |
| Рецензій: |
49186 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Роман про кохання
|
|
|
| © Veronica, 13-05-2010 |
Олекса вже півгодини чекав Віолу під вікнами консерваторії. Їй не вдалося вмовити викладачку відмінити заняття, а лише змістити його на трішечки раніше.
- Ну, то я вже можу йти? – з тремтінням у голосі і нетерплячим хвилюванням у всьому тілі перепитала.
Через запилюжену, з патьоками від снігу і дощу шибу виднівся його джип. Серце Віоли билося гонгом у ребра і доводило її майже до стану божевілля. Її лихоманило, наче у сорокаградусній гарячці.
- Чи ти часом не захворіла, дитино моя? – різко злетіли птахами брови Медеї Феліксівни. – Співала незграбно, увальцем. Жодного порядного п’яно я так і не почула сьогодні. І вигляд у тебе якийсь хворобливий: шкіра, як полотно, рум’янець на щоках і очі блистять, ніби скляні. Біжи, біжи додому, а краще візьми таксі!
Віола збігала мармуровими східцями своєї Alma Mater, на ходу одягаючи пальто. Вона хвилювалася чи він дочекається її приходу. Чи не сприйме її відсутність за черговий приступ малодушя або напад боязні перед змінами у своєму житті.
Та Олекса і не думав рушити з місця. Він вперто чекав свою фатальну жінку, і знав, що стоятиме тут до тих пір, поки вона нарешті не з’явиться: до вечора, до ночі, до наступного дня чи тижня. Хай там що, а тепер він її вже нізащо не відпустить. Бо таких, насправді, не буває. Такі приходять лише уві сні. Вона – досконала. І він анітрішечки не ідеалізував її. Додумував, але тільки те, чого не знав. Сподівався сьогодні дізнатися. Якщо вона дозволить, якщо вона захоче. Він не буде наполягати у жодному разі.
Перед старовинними і тяжкими дубовими дверима Віола нарешті зупинилася. Витягла зі сумочки дзеркальце. Пригладила в’юнке неслухняне волосся, підфарбувала губи.
Перевела подих, розправила плечі, глибоко видихнула і потягла мідну ручку дверей на себе.
Вона пливла над бруківкою до його авто. Олекса, ледь вздрівши її пишну голівку, тут же вийшов. Дивився на неї надзвичайно рідним, теплим і сповненим щастя поглядом. Вона аж зашарілася - зрозуміла, що відбиває усі його емоції на своєму обличчі. У повітрі зависла тиша: враз замовкли усі автосигналізації, гул міського транспорту, цокання жіночих черевичків до асфальту. Час зупинився… Навіть, на відстані вони почували себе єдиним цілим. Наче квітка і стебло, наче океан і крапля… Над ними, ніби літали хрущі, як над квітучим яблуневим садом.
- Як довго я тебе чекав, - вимовив він, гаряче пригорнувши її і насмілившись поцілувати лише у скроню.
Віола знітилася. Їй здалося, що зараз він відчує як у її грудях тріпоче серце, а у голові гудуть джмелі.
- Всього півгодини. Вибач, - грайливо зблиснула очима.
Олекса посміхнувся у відповідь і відчинив перед нею двері у салон. Він чекав її цілісіньку вічність, ціле своє життя. Але не пояснював, знав, що вона розуміє зміст тих слів.
Якийсь час вони їхали мовчки. Ніхто з них не наважувався перервати глибоку тишу несказаного у їхніх душах. Нарешті Віола наважилася первати мовчанку. Вона майже проспівала, посміхнувшись:
- Куди ми летимо?
- У віртуальну реальність, - віджартувався.
Віола вимкнула мобільний. Тоді навіщо їй відголоски з реальності?
- Тепер ти повірила у серйозність моїх намірів? – запитав він із щасливим обличчям.
- Тепер я зрозуміла себе, - відповіла вона. – Той льодовиковий період, поки я тебе не бачила, був для мене… найгіршою катівнею за усе моє життя… Чому ти не знайшов мене раніше? Чому дозволив так страждати?
Олекса дивився на неї своїми лазуровими очима і майже фізично відчував біль кожного сказаного нею слова. Він добре розумів, про що вона говорила.
- Тобі потрібен був час на роздуми.
Віола здивовано поглянула на Олексу і збентежилася. Він, напевно, єдиний у світі, хто умів читати її думки і, здавалося, знав її краще за неї саму.
- А тобі?! – парувала одразу ж.
- Мені? Мені теж, - відповів багатозначно і витиснув педаль газу.
Машина, ніби відірвалася від землі.
Він завжди знав як правильно. Він - такий передбачливий і впевнений у всьому, що б не робив. І буквально читав її, як книгу.
«Читатимеш довго, завжди!» подумала про себе. Віола ще до сих пір побоювалася його. Навіть, не його, а боялася помилитися у ньому. Що він виявиться не тим, за кого вона його приймає.
- Не бійся! – відірвав очі від дороги, ніби відчув її спантеличення. – Я не телепат. Не знаю, що твориться у твоїх думках.
Віола посміхнулася.
- Знаєш! Але я попереджаю, що буду пручатися.
- Я, навіть, на секунду не сумніваюся у цьому. Саме така ти мені і подобаєшся!
Їм було легко і весело удвох, попри все що вони передумали за цю довгу, холодну зиму кожен сам на сам зі своїм сумлінням.
Вони приїхали у якусь затишну місцину під містом. Раніше Віолі не доводилося тут бувати. Чудова національна кухня і бокал вина трохи заспокоїли і розслабили її. Вони жартували, сміялися зі своїх недомовок, які розуміли тільки вони. Раптом Олекса, не втримавшись, вхопив Віолу в обійми і пристрасно прошепотів їй у кавово ароматне волосся:
- Я просто нестямно тебе кохаю!
Вона збентежилася, але опанувавши себе, видихнула:
- Я – твоя! Давно твоя…
Персонал ресторану багатозначно переглядався, спостерігаючи за цими одинокими відвідувачами, від яких за милю ішли наелектризовані розряди. Полуниці з італійським «Асті» на десерт парочка забажала собі на терасу у номер в мотелі…
Віола поділилася ягідкою із Олексою і заплющила очі від нереальності ситуації, від невіри у таке фізично відчутне щастя. Той, кого так палко покохала був реальним, був поруч і… вмить торкнувся її полум’яних вуст. Поцілунок, наче гарячий шоколад, спустився теплом у груди. Гучні удари серця множили його і променями сонця розбіглися по тілу, стрімко занурюючи Віолу у тенета млості, шалу і солодкого божевілля.
Вона пила той напій кохання, віддаючи йому усю себе. Віддаючи ту палітру і глибину небесної благодаті, що оповивала її. «Скільки важить небо?», спливли у її свідомості десь почуті слова. «Сім твоїх поцілунків». Лише тепер зрозуміла вагу тих слів. Летіла на крилах їх кохання. Бачила хмари, квітучі сади і звивисті ріки, вдихала аромат скошеної трави і післягрозового повітря. Відчула яким медовим може бути поцілунок чоловіка, котрого шалено кохаєш… і терпким водночас… і ванільним. Їй паморочилося у голові, а у серці, наче пурхали метелики. Віола незчулася, як запустила свої пальці у його шовковисте хвилясте волосся і затремтіла від бажання, що її переповнило.
Олекса, миттєво відчувши той порив, палкіше і сміливіше пригорнув її. Боявся брутально увірватися, передчасно порушивши цноту її свідомості. Намагався якомога непомітніше допомогти їй звільнитися від тих моральних кайданів, що спадали так важко і болісно.
Але вона на диво не пручалася, не виверталася і не відштовхувала його. А лише глибоко і гучно дихала, шепочучи раз-по-разу:
- Вибач… вибач… мені…
І сльози стікали її обличчям. Звільнялася від себе колишньої. Ставала новою жінкою. Розкривала себе своєму коханню і світові… Робилася вільною у своєму виборі, у своєму житті.
- Не треба… не карай себе, моя солодка... не треба.
Нервово-млосне тремоло било її тіло, наче це з нею відбувалося вперше. Наче вона – незаймана дівиця, яку полонив страх перед невідомим. Але натомість відчула, ніби стрибнула у тепле Червоне море, десь там на берегах Єгипту. Ніжилася поміж майже невідчутними дотиками маленьких рибок, поміж теплими і холодними смугами хвиль, танула, наче шоколад під сонячними язиками, розтікаючись медом по долівці… І враз… вибухнула у зірковому просторі, як супер-нова… Залила своїм небесним теплом і сяйвом усю космічну пустоту і сама наповнилася чимось незбагненно важливим, майже сакраментальним… Потонула у небесно-божественному сяйві, розчинилася у ньому повністю. Світ стискався і розгортався міріадами дрібних галактик і туманностей, Всесвітів і Молочних шляхів…
А тоді… полетіла на Землю крізь хмари легким весняним снігом… і звилась кришталево чистою Карпатською річкою в оксамитово-зелені долини. Перетворюючись на маленьке пухнасте кошеня, що вдячно скрутилося у свого господаря на грудях.
- Ти досконала…ти - моя Сольвейг, - почула Олексин голос.
Йому не вірилося, що Віола нарешті його жінка. Була настільки недосяжною і нереальною, наскільки коханою і бажаною. Йому здавалося, що ніколи раніше у нього не було такої глибини у почуттях. Такого спокою у душі і думках, глибокої відповідальності і нестримно сміливих планів на майбутнє. Знову був впевнений у своїх силах, отримав майже захмарну ціль на меті, знову по-справжньому насолоджувався перченим смаком свого життя. Відчував себе могутнім Везувієм і Прометеєм водночас, як його назвала одного разу. Сам бачив у ній богиню, що з невідомих причин опинилася на Землі. Чим завинила перед іншими богами? Олекса милувався її оголеною красою і подумки повертав цю жінку на Олімп.
- Мені ні у чому каятися, - раптом сказала Віола, заглянувши йому у вічі.
- Хіба я схожий на священика? – посміхнувся.
- Ти схожий на мою мрію. Тепер знаю, що вони здійснюються, - притислася ближче до його розгарячілого тіла і обвила рукою за шию.
Колись він поверне Віолу на той п’єдестал. Олекса це знав напевно. Просто ще не час...
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
|
