Сільчан на згірок зібрала новина: завод ожив. Ген, у степу, за робітничим селищем гуркотіло надвечір’я, бралося вогнями. Майже сім років цей могутній велет духу не подавав, заводські цехи чорніли скелетами, гайвороння внадилося там гніздитися, а на димарях-хмарочосах сичі отаборилися й кричали страшно ночами, наганяючи жах. І кажанів там ― цілі хмари. Про це Сенько розказував, котрий аж із Сибіру сюди в степи прибився. Він металургом на заводі працював, а тепер тягає вночі “кучмовоза” із краденим брухтом. Туди-сюди, колеса верещать, спати людям не дає. Правда, вже з тиждень як примовк ― не турбує нічну тишу. Може, знову кудись понесло його?
Як став завод, захиріло селище. Молодші знялися й розлетілися на роботи у великі міста, батьки їхні занудьгували та й вимирати стали ― буває, по три-чотири похорони на день молодий батюшка відправляє. У вікнах шибки повибивані, двері знято. Пустка.
Й сільським біля городу та корови не краще. Бо раніше взяв, скажімо, молока, сиру, сметани, редиски ― та й на базар. Копійка до копійки ― то, дивись, уже одежину якусь купиш, а то й мотоцикла. А тепер із пенсії не дуже на обнови розженешся. І в колгоспі роботи немає ― скотину вивели, бо годувати нічим, поля бур’янами заросли.
Зараз, бач, зібралися вже всі старі ― мов на похорон. Жінок більше, бо чоловікам горілка та куриво віку швидше вкоротили. …Секлета, Василина, Мотря, Їлина, Степанида, Тонька, Христя … Мов сестри-близнята ― в старих темних осінках (видно, ще маминих чи бабиних, що дуже довго свого дня на у скринях очікували), в однакових високих калошах на босу ногу, у вилинялих хустках. Усі однаково згорблені, зморщені й очі теж вилинялі. Тут, у степу, рвучкий вітер та піт швидко роблять свою справу. Та ще й гризота заїла: як прожити?
Стояли зграйкою. З надією дивилися на заводські труби ― так хотілося, щоб вони зачаділи знову.
Горіла електрика, машин повно нагнали, поїзд боязко по заіржавілих рейках прогуркотів. Може, знову руду виплавлятимуть?.. Кожному, видно, подумалось про те, які в робітничих магазинах оселедці добрі були! І в маринаді, й копчені! Недорого …
Один лише чоловік сидів на лавці й не виказував свого хвилювання через переміни ― дід Євмен. Сидів, мов із бронзи вилитий при західному сонці. Древній, наче отой археологічний експонат, ― висушений, вибілений роками. Це ― унікум. Дійсно, аби натрапити на такий “екземпляр”, треба довго шукати. Дід майже століття на світі прожив (без десяти місяців та трьох днів). Навіть з обласної адміністрації недавно представник навідувався, бо Євмен один такий на чотири області, що у свої роки при силі та умі.
Сільчан, правда, Євменове довгожительство не так дивувало, як дратувало: невироблений, то й здоров’я зберіг! Комірником, а потім обліковцем на фермі був, надої в журнал записував. Ото і вся робота. І дружина його (друга) ― Фрося гонів бурякових не міряла, в бібліотеці книжки видавала (як було кому і коли книжки оті читати?!). Хатньою роботою теж не переобтяжувалася ― наймичку для цього тримали (казали, що то їхня далека родичка, але хто ж там перевіряв?).
Присадибне господарство Євмен вів уміло, по-грамотному ― кожен клаптик землі марно не пропадав. Скрізь усе росло і врожаїлося завдяки чужим рукам: один дурень за чарку гній на городі розкидав, другий ― сіно косив, картоплю садив.
В обійсті також скрізь чисто, справно ― квіткові клумби, прекрасний сад, сушарня, теплиця, плодосховище, де фрукти до нового урожаю зберігалися, пасіка… Жив на широку ногу, а коли демократи прийшли ― запанів. А як почув по радіо, що знову всіх “панами” стали величати, то зрадів, мов мала дитина. І розгорнувся. У себе в долині літній будинок вигнав, купальню спорудив, купив аж четверо коней, бричку йому десь склепали на мотоциклетних колесах. Куди твоє діло! Кому тепер гарно жити забороняється? Було б за що. А в Євмена, мабуть, із благородних металів щось збереглося, із тих, що ні інфляції, ні часові не піддаються. Подейкували, що прадіди закопали, тікаючи, вулик-дуплянку в надійному місці… А ще, казали, що він у війну золото в розбитому німецькому автомобілі знайшов ― та хто бачив?.. Що б там не плескали завидні язики, дід жив, як того хотів, і дай Бог нашим онукам так жити. Навіть раніше, до демократії, йдучи, скажімо, в магазин чи на пошту, він завжди був у білому костюмі, білих черевиках, з паличкою (зберіг ще прадідівську). Ввечері, як у проходку гуляв, одягав синю пару, і собаченя біля нього на коротеньких ніжках чеберяло: вдень ― чорненьке, увечері ― вухасте й біленьке. Євмен голову тримав високо, ніколи першим рота не відкривав.
Тепер по-іншому стало. Сам привітається і про життя спитається. Навіть п’яничкам сільським на пиво в кав’ярні не жалів, але давав тільки тим, хто паном його величав. Проте таких сіра жменька була, і “пряник” не завжди допомагав. Бо “нові вірмени,” ті силою свою лінію гнули, і їх боялися. “Круті”, були ― що не по-їхньому, у поле такого розумаху вивозили й там розтовкмачували, що воно і до чого.
Смаглявих парубків путч застав, коли вони сільську дорогу асфальтом стелили. Не відали тоді, що для себе ж старалися. Відтоді залишилися в селі й правили тепер на всю округу. Офіс вибехкали для себе більший, ніж клуб та колгоспна контора, разом узяті. Кавказці зорієнтувалися швидше, ніж партократи ― гребли все, що під руку попадало, а потім десь продавали, міняли… І вже виходило, що всі базари, магазини, млини, олійниці ― їхні. Діда Євмена вони паном, звичайно, не називали, але шанобливо звертались ― “отєц”. Однак Євмен був вдячний хлопцям не лише за це. Якось вночі приїхали ракли з пістолетами: плати десять тисяч зеленими. Не заплатиш ― за полум’ям усе піде. День на роздуми дали. Правнука порадила не до міліції йти, а до вірменів. Ті потім як запопали одеських рекетирів, то джипи їхні мов свічки вночі палали. Опісля вже ніхто на Євменові маєтності не зазіхав.
А дід-пан сяде на бричку і їде за Буг ― туди, де колись його родовий маєток стояв. Нічого не зосталося. Все спалили й сплюндрували. Лише купка стверділої землі на тому місці. Деінде черепиця з покрівлі валяється ― “Рембер і К0” на ній вибито. В Євмена вдома кілька таких черепків зберігається ― як біль пам’яті. Дуже хотілося Євменові мати папір, де б його дворянство засвідчувалося. Може, теперішня влада і збитки йому повернула б, та хто ж ті папери познаходить? В архівах воно , звичайно є. Просив онуку поїхати, а та лише сердиться. Люди, каже, через оте панство сміятися будуть. Та Оксані нічого не треба ― вона з чоловіком своїм сад колгоспний “прихватизували” і мають зиск. А на благородство роду їм, звісно, начхати. Коли б був у Євмена отой папір на руках (хай і копія), ніхто б не сміявся зі справжнього пана.
Чіпка пам’ять зберегла ті миті, коли він гуляв теплими днями в густих алеях з нянею, а та не пускала його до води, до “Бога”― (так старенька називала тоді річку Буг), і він ніяк не розумів, чому в церкві можна до Бога підходити й цілувати його, а до річки ― зась. А так хотілося… Євменчик на зло няні рвав квіти на клумбі і кидав під ноги. Сонце було ніжне і тепле, мов материнські руки.
Якось вночі дітей розбудили й стали поспіхом одягати. Було багато світла ― все палало. Вони мали сісти на великий корабель і попливти кудись дуже далеко. З пітьми гриміли постріли, й крик матері: “Тікайте, дітоньки, тікайте…” Постріли, постріли, постріли… Один Євмен врятувався. Чужі люди йому притулок дали.
Євмен до війни з рептухом та батіжком ходив до СОЗу ― їздовим. До керівництва його через походження не допускали і в партію не приймали. А хто ж безпартійному портфель дасть?
Потім війна всіх підрівняла ― без розбору в ешелони вантажила. Німці швидко наступали ― на танках, машинах, мотоциклетках. Снарядами та мінами прицільно били, останки хоронити не встигали, бо хіба було коли збирати: рука ― там, нога ― там…Євмен зі своїми бійцями в облогу попали: двічі вийшли, а втретє ― у ярку приспали. Спати бійцям дуже хотілося, а командир вреднючий попався ― не дозволяв. Його хтось із своїх застрелив ― у потилицю. Тоді й поснули усі в ярку. Їх сонних німці й обеззброїли. І довго усі так спали, а їх і не думали будити, лише дротом колючим огородили. Проснулися, коли їсти дуже захотілося, та їжі не давали, лише води було вдосталь ― хлопці в рові криничку вишпортали. А вночі дружина прийшла й додому забрала ― тоді багатьох жінки порозбирали. Фотина врятувала його од загибелі, а свою смерть знайшла на рідному подвір’ї, коли німці одступали. На ночівлю в них тоді розташувалися, а Фотині веліли постіль стелити. Вона сіна мокрого їм принесла й офіцеру щось не до шмиги буркнула, то й поплатилася. Вивели небогу з хати й тиркнули із автомата.
Євмена тоді вдома не було ― переховувався на хуторі, щоб німці не знайшли, бо і він теж через власні “гріхи”голови не зносив би.
… Ожив степ. І жінок це особливо радувало. Всі ж так звикли до вогняних відблисків на нічному небі, до розміреного життя, до гомону людського. Як зупинилося заводське колесо, то й світ навколишній зупинився. Тиша пригноблювала, морила. Пошта тепер лише раз на тиждень приходила, хто ж буде пальне дурно тратити?
Глушина дрімуча. Влітку за роботою то ще так-сяк: треба грядки впорати, сіно викосити та висушити, щоб запас був, а взимку хоч вовком вий… Нудно аж до болю. Жінки домовлялися про те, щоб у когось в одній хаті спати ― бо чи настачишся на зиму тих дров та вугілля? Воно ж нині дороге! А так і вигідніше й веселіше… Картоплі напечуть і до пізньої ночі телевізор дивляться та язиками плещуть. А світі що тільки не діється! Хмарочоси в Америці на очах розлітаються. Спаси, Господи, і сохрани!
У степу тут тихо-тихо, лише вітер вночі виє, чи то може вовки? Кажуть, корову в чоловіка одного на шматки розірвали… І кісточок не зосталося, лише плями криваві…
У роки хрущовської семирічки то починалося.
… Того далекого весняного ранку всіх також здивував степ: гуркотів, двигтів, здригався. Трактори, машини, крани…Скидали в купи ліс, цеглу.
… Будова. Завод той довгенько зводився ― усі довколишні села за його рахунок обновитися встигли, а велетенські труби і не думали диміти. Іржаве устаткування щоразу списували та новим заміняли. Селище розросталося, та, окрім будівельників, не було кому жити в отих будинках-вуликах. Ливарників чекали. Але один рядок у резолюції партійного з’їзду все одразу вирішив, і завод за рік до ладу став. Руда таки добра була ― із залізом, нікелем, цинком, кобальтом… і ще щось, казали, в спеціальних контейнерах одвантажували. А Союз розпався, то й на завод хазяїна не знайшлося. Нічийним став. Понадавали усім отих ваучерів, а роботи не стало.
…Євмен люльку набивати заходився, теж антикварну. Чиркнув сірником, роздмухав тютюн і війнув на жінок пахучим димом. І завмер, справді, мов пам’ятник вилитий ― на літа.
Прогоном од заводу Сенька “кучмовоза” пхав ― знову десь залізяччя викрав чи виканючив. І як у нього так виходить, що машину лому за тиждень назбирує? А тут, як ось дротина знадобиться, степ довкруж заводської огорожі обнишпориш, але й кусочка не знайдеш, бо все визбирано. То раніше всього на землі валялося, а тепер швидко до рук прилипає.
Сенько завжди в доброму настрої ― він досконало вивчив, як зброджений конденсат на благородну рідину перетворюється. Повертатися в рідні краї, де значно холодніше, не збирався. Еміграція його не злякала, бо Україна для нього тепер рідною стала. З ранку до вечора ― у вільному русі з “кучмовозом”: там знайде, там украде, щось виміняє, щось випросить. Удома хазяйства ніякого, хоч і город до долини в селі мав. Жінка козу пасла, та й то, мабуть, щоб не скучати. Постачанням Сенько сам займався ― обом вистачало. Тільки абрикоси у лісосмузі пожовтіють ― він уже там, вишні кислющі в лісосмузі, яблука в старому саду, горіхи ― усе в хліві, хаті, на горищах. А за зиму на базар вивозить ― і знову в пошуки.
Він і в Сибіру був такий: із лісу ― ягода, гриб, якась рибка із річки, а щоб ото вмиватися десятим потом, садок та город викохувати ― нема дурних. І братів та родичів Сенька на слизьке не заженеш. Теж переїхали в Україну, шукали хліба лежачого.
― Ніхто той завод пускати не збирається, й гадки не має, ―
остудив усіх Сенько. ― То вірмени наші техніки нагнали, щоб завод на брухт швидше розібрати. Вони завод викупили ― і вже власники. Поспішають розбирати, бо, кажуть, скоро заборона вийде, щоб залізо за кордон не вивозили. Вивезуть останнє. Тільки труби одні на весь степ залишаться. Далеко буде видно.
― А далеко… ― посмутнішало жіноцтво.
… Секлета, Василина, Мотря, Їлина, Степанида, Тонька, Христя… Трохи аж дивні жіночі імена. То в них колись у селі піп був старий і впертий, хрестив і давав такі імена, які лише в церковних книгах значились. Гарна в них була церква ― з червоного граніту, ледве її розвернули ― й вибухівка не допомагала. П’яниць сільських, які розбирали святу будівлю на фундамент для свинарника, вже давно на світі немає. А здорові ж, як бугаяки, були, ходили до вдів ночувати. Та й свиней у тому свинарнику вже давно не вирощують – покрівля завалена…
Літа безжалісні. Зігнули жіночок. А колись були ― кругленькі, повненькі… Степанида он яка ставна, гарна була. Ланкова! Як підточить сапу, що та, мов бритва, ― і пішла біля рядків. І собі сапає, й котрійсь із жінок підсапує, що на дитину чекає. На обід сяде у лісосмузі, то теж гав не ловить: яєць з десяток умагелить, масла кавалок, банку сметани… І воду з бочки довго пила. Не дав Бог їй діток. Чоловіки траплялися Степаниді, але вутленькі якісь. Бува, несе вона сволок із заводської будови собі на нову хату, а чоловічок черговий ледве встигає за нею.
Хто старіший ― з дітьми, онуками… А молодші у міста повиїжджали, які за кордоном роботу знайшли. Навідуються інколи. Але і в чужій стороні не мед.
― Ну, дєд, розкажи, як ти у Махна воював? ― засміявся на всі
вставлені зуби Сенько, припалюючи цигарку.
А Євмену оте “дєд” як серпом по якомусь місці. Аж запекло усередині. Йому знову згадалися залиті теплим сонцем вітальні, багато гостей. І лунало зусюди: проше… проше… проше пані. І бігус тоді таким смачним здавався. Євмена “паничем” тоді звали…
― Воював, – огризнувся Євмен. ― Чи думаєш, як ото ти за
горами Уральськими, відсиджувався.
― Я шучу, дєд… ― Сенько поплескав старого по гострих плечах.
А спина у тібя, как панцир…
Про Махна дід мовчить, забув або не хоче згадувати.
― Воював у Вітчизняну і на фронті, й тут… Ціла колона машин німецьких біля господарства стояла ― ні одна з місця не зрушила. Німці як утікали, то мусили гасом їх облити й підпалити. Мідні трубки у моторах були, то я наладився з них обручки та персні усякі робити. Я у німців їх на що-небудь вимінював, та й парубки теж по курці приносили. А як матеріал закінчувався, я ввечері заходив від ярка, відкручував, що треба було, й знову пиляв та шліфував. Добряче тоді потрудився. Німці подумали, що то партизанів робота. Наші прийшли ― знов на війну подався. В Австрії у голову поранило…
― Ну й мастак ти, дєд, врать…
― У військоматі теж не повірили. Кажу їм, що отак… А вони:
на окупованій території перебував, то й слухати не хочуть. Добре ,що хоч не посадили, бо ж і на окупованій території був та ще й з дворян. А ти, Сенько, коли не віриш, когось спитай…
― У каво?..
― Хоча б у Демида безногого. Ні, він умер. Тоді у цієї у
…Тодонихи… ― Євмен викашлявся, згадує померлих: Кирила, Мефодія, Павлиху,Степана… Аж мліє: нікого у живих не зосталося.
Степ гурчав. Завод на брухт розбирали. Вивозили. Жінки плакали.
― У кого ж тепер спитаєш? ― долинув з-за штахетів голос
тітки Горпини.
― А у діда спитай, ― вискалив зуби Сенько-уфалеєць та й покотив свого скрипучого “кучмовоза”.
А Євмен ще покійників у пам’яті перебирав. Закляк як статуя. Раптом стріпнувся. То Миколка, Горпинин онук стріляючи зі своєї рогатки в горобців, вцілив у діда. Засміявся й побіг вулицею Сенькові навздогін.
У кого ж спитаєш?
