Володимир довго ходить вулицями, не дивлячись на спеку. Потім повертається додому, вкладається спати, навіть не помічає, що нічого не їв. Вранці йде на роботу. Чекає середи, коли все станеться. Але Таня несподівано приходить у вівторок. Вночі. Шкребеться у його вікно. Залазить до нього. Важко дихає.
- Що трапилося?
- Мене викрито.
- Як?
- Неважливо як. Мене треба втекти з міста.
- Навіщо?
- Мене викрили і шукають. – вона це каже спокійно, вона сама спокійна, на кричить, не кривиться. Не те що Володимир, який лякається, кидається до неї і притискає до себе.
- Як викрили?
- А так. Викрили. Я ледь втекла з кімнати, у якій жила. Мене шукають, завтра розвісять об’яви з портретом. Там у мене інша зачіска і світле волосся, але все одно мені треба втекти з міста.
- Куди втекти?
- До партизан.
- До партизан? У ліс?
- Так.
- Як ти будеш жити у лісі? Як, звір, у землянках? – дивується Володимир, який читав в газетах про важке і невдячне життя партизан, які живуть у землянках, голодують і час від часу гинуть у боях з поліцією.
- Краще так, аніж мене розстріляють. То мені треба перебратися через Дніпро. І тут потрібна твоя допомога.
- Моя допомога?
- Так, твоя.
- У чому?
- Фашисти вже перекрили мости. Човни всі у них під контролем. І я не вмію плавати, щоб просто переплисти Дніпро. – Тетяна дивиться на нього. Володимир трохи нітиться, бо не розуміє до чого вона веде.
- І що робити? – ніяково питає він.
- Ти мусиш перенести мене за Дніпро.
- Що?
- Іншого виходу немає.
- Але я не зможу! Я ніколи не носив когось у польоті.
- Отже, тепер доведеться спробувати. – киває вона. – Пішли.
- Куди?
- Туди, де ти можеш злетіти. Потім полетиш на північ. Чим північніше перенесеш мене через Дніпро, тим краще.
- А що там?
- Там я знайду партизанів і буду воювати разом з ними.
- Слухай, а навіщо тобі летіти?
- Бо тут мене схоплять.
- Тут не схоплять! Ніхто не знатиме, що ти тут!
- Дурню, завтра мої фотографії будуть висіти по всьому місту! Нехай на знімках я зовсім інша, але все одно хтось зможе мене впізнати.
- А ти не будеш виходити з кімнати! І ніхто тебе не впізнає!
- І що далі?
- Поживеш тут деякий час, поки все не вляжеться.
- Поживеш? – Таня дивиться на нього. – Поживеш? Тобто цілий день сидіти тихо, наче миші, щоб мене ніхто не почув, чекати тебе. Увесь час мовчати, ховатися, стати тінню?
- Але так ти врятуєшся!
- Я не хочу такого порятунку! Я буду боротися далі, у лісах.
- Мила, подумай, що чекає тебе там! Ті партизани, вони ж справжні бандити, вони ґвалтують жінок і пиячать! А ще німці вбивають їх на облавах, наче звірів! У газетах щодня пишуть про чергові операції, про десятки вбитих партизан. Навіщо тобі це?
- Бо я не можу інакше! Ворог прийшов на мою Батьківщину і я, як і весь радянський народ, мушу встати на боротьбу з фашистами. Боротьбу до перемоги або до смерті! – вона каже це спокійно, але з такою рішучістю, що видно – її не переконаєш.
- Ну добре, але подумай про нас. Ми ж кохаємо один одного!
- Коли йде війна, коли Вітчизна у небезпеці, ми мусимо поступатися особистим на користь країни!
- Хто ми? – дивується Володимир.
- Ми, комсомольці. – каже вона. – То ти допоможеш мені?
- Танюшо, летіти через Дніпро небезпечно! А що як в мене не стане сил?
- Якщо ти кохаєш мене по-справжньому, ти долетиш.
- Нас же можуть розстріляти з кулеметів!
- Німці дивитимуться на землю, а не в небо.
- Я не хочу розлучатися з тобою!
- Ми підемо до партизан разом! Хоча ні, ти виконаєш те, що я просила, про колишній Маріінський палац. Висадиш тих фашистів у повітря, а потім прилетиш до мене. І ми будемо воювати пліч-о-пліч.
- Але я не вмію воювати! Навіть стріляти не вмію!
- Навчишся! До того ж, ти вмієш дещо інше! Літати! – вона в захопленні дивиться на нього і цілує. Володимир радісно відповідає, починає пестити її, намагається задрати її сукню. Хоче її, прямо тут і зараз хоче. – Ні! – хрипко каже вона і чутно, як важко дається їй ця відмова. – В нас немає часу.
- Є час, є! – шепоче Володимир, що зовсім втратив розум від пристрасті.
Таня дає йому ляпасу та виривається з його рук.
- Ти допоможеш мені?
- Залишайся тут.
- Ні.
- Чому?
- Я не хочу бути як та єврейська дівчинка, яку ховав і їбав уночі твій сусід!
- Таню, звідки ти такі слова знаєш?
- Я багато чого знаю.
- Я не мій сусід, я кохаю тебе!
- Якщо кохаєш, то врятуй мене і пішли до партизан. Будемо воювати разом!
І зненацька Володимир розуміє, що згоден. Покинути кімнату, роботу, піти в ліс, жити там як звір, постійно ризикувати бути вбитим! На все згоден! Лишень бо бути з нею.
- Що ти вирішив? – шепоче вона.
- Пішли. – каже він.
Через вікно вилазять, крадькома виходять на вулицю. Там темно. У яру чутно постріли.
- Чуєш? Це вбивають наших людей! – шепоче Таня. А йому байдуже, він п’яній від її дихання на вушко.
Веде її до пустиря, де злетів перший раз. Там роздягається. Бере її на руки, стогне, бо бік болить.
- Що таке?
- Нічого, все добре. – Володимир розправляє крила, робить кілька рухів. Потім починає бігти. Це важко. Так, Таня худенька і легенька, але все одно бігти з нею важко. Робить рухи крилами, потім щосили відштовхується і далі крилами, крилами, крилами. Полетів! Він відчуває це. Важко, але полетів! Починає набирати висоту, а потім думає, що можна ж схитрити. Проста думка, яка все вирішить! Він не хоче до лісу, але ще більше не хоче втратити її! І можна зробити так, щоб вона таки залишилася!
Володимир починає стогнати і завалюється на бік. Таня притискається до нього.
- Що?
- Не можу! Бік! – хрипить він та починає планерувати на пустир. Приблизно у те місце, де і злетів. Важко приземляється, біжить з нею на руках. Потім зупиняється і сідає на землю. Починає плакати. – Чортів бік! В мене два ребра зламані! Я не можу летіти зараз! Я до Дніпра не дотягну! Ідіот! Чому я не був обережним! – бідкається Володимир. – Я підвів тебе, підвів! – він гупає себе кулаками по голові.
Таня присідає поруч з ним, обіймає.
- Не хвилюйся, не треба. Це справі не допоможе.
- Але що тепер тобі робити? Що?
- Скільки тобі потрібно часу, щоб зажив бік?
- Десь тиждень.
- Тоді я поживу у тебе тиждень. А потім, або перенесеш мене за Дніпро, або я якось зможу сама туди дістатися.
- Домовилися! – Володимир ледь утримується від того, що не підскочити і не почати танцювати від радості.
Вони повертаються додому і кохаються. Вранці Володимир уходить на роботу. По дорозі дійсно бачить листівки з її портретом. Але її важко впізнати. Зовсім інша зачіска і волоси біляві. Таня залишила фашистам фотографії, що тільки заплутають сліди. Молодець! На роботі Володимир сидить наче на голках, все дивиться, коли ж кінець робочого дня. Він ніколи не був таким, завжди любив роботу, а то став схожий на колег, для яких праця в конторі, то каторга. Та не журився з цього, бо ж вдома його чекала Таня. Його Таня.
Коли повертався з роботу, зайшов у крамницю, купив для неї цукерок і солодкого вина. А ще панчохи. Він бачив, що дівчата, які гуляли з німцями, носили панчохи. Він хотів, щоб його Таня була не гіршою. Але вона, коли побачила ті панчохи, то роздратувалася.
- Ти хочеш, щоб я була схожа на тих фашистських підстилок? На тих клятих шльондр, які не мають совісті? – Таня гнівно дивилася на Володимира.
- Говори тише. – перелякано прошепотів він.
- Знаєш, про що я думала, коли одягала отакі панчохи, щоб звабити чергового фрица?
- Ні.
- Я уявляла, як буду вбивати його. Як приставлю пістолет до його вгодованої пики, як дивитимуся в його перелякані оченята вбивці, як натисну на курок і витиратиму з обличчя його бридку кров! Ось про що я думала і тільки це допомагало мені одягти панчохи. То прибери їх.
Він слухняно забрав панчохи. Але вино і смаколики продовжував приносити, витрачав на це майже все гроші. Сподівався, що Таня звикне до хорошої їжі, до м’якого ліжка, до кохання щоночі і не схоче бігти до лісу. Коли пройшов тиждень, вони знову пішли на пустир, Володимир знову злетів, зробив коло і приземлився. Попросив ще днів десять.
- Давай до осені, тоді я зможу. – сказав їй. Вона наче погодилася, але тієї ночі вперше не схотіла з ним спати. Сказала, що заморилася. Він не звернув уваги. А коли наступного дня повернувся з роботи, то її не було. Злякався, не міг же спитати у сусідів, чи не бачили. До того ж один з сусідів був поліцай, у якого з Ганною Миколаївною почався роман.
Володимир не знав, куди бігти. Сидів у кімнаті, як на голках. Тремтів. Куди, куди вона пішла? Їй же не можна було виходити!
Таня повернулася серед ночі. Пошкрябала у вікно. Впустив її. Вона віддала йому важку торбу.
- Це гранати і пляшка з сумішшю. Зроби те, що я просила. Післязавтра. А потім лети до мене.
- Куди?
- У ліс. Я про все домовилася. Керівництво підпілля сьогодні відправляє мене до партизан. Вони чекатимуть мене біля Десни.
- А як ти туди доберешся?
- Пішки.
- Це небезпечно!
- Я знаю.
- Залишайся!
- Ні.
- Невже тобі тут погано?
- Мені тут добре. І через це соромно.
- Чому?
- Тому що моя Батьківщина з останніх сил воює з жорстоким ворогом! Тому що тисячі моїх братів та сестер гинуть, чи на фронті чи в тилу ворога! Я чую постріли з яру, де розстрілюють наших людей! І мені соромно пити вино та їсти цукерки, соромно спати на м’якому ліжку і нічого не робити!
- Але…
- Більше не треба слів. Якщо ти дійсно любиш мене, ти зробиш те, про що я прошу. І прийдеш до мене. Якщо ні, то ні. Прощай, Володимире. Або до зустрічі. Тобі вирішувати.
Вона не цілує його, бо боїться, що зможе потім зупинитися. Вилазить у вікно. Він ще щось шепоче їй услід, а потім чує, як відкрилося вікно у кімнаті Савелія Петровича, який, мабуть, почув щось підозріле у дворі. Тиша. Таня завмерла. Потім вікно зачинилося і вона пішла. Володимир сидів і думав, що робити. Виліз і пішов за нею. Він добре знав Куренівку, то швидко наздогнав Таню. Крався за нею аж до Оболоні, потім до Дніпра. Там її чекав маленький човен. Вона попливла на ньому через ріку. Володимир розігнався, відштовхнувся і полетів. Швидко набрав висоту і почав робити кола над річкою. Прислухався до тихого плескоту води з весел човна. Небо було вкриту хмарами, то Володимира було важко помітити.
На іншому березі Таню чекали ще двоє людей. Вони допомогли витягти човен і сховати у кущах. Потім пішли до лісу, там була дорога. Володимир полетів тією дорогою, щоб подивитися, куди вона веде. Коли побачив у кущах при дорозі якісь фігури. Можливо, це партизани чекали своїх? Але він роздивився вантажівку. Партизани не їздили на вантажівках! Не їздили! Німці! Володимир різко розвернувся і полетів, щоб попередити людей, що йшли дорогою. Побачив двох. А де ще два? Де Таня? Летів далі, коли почув її сміх. І побачив, як вона дорогою з якимось чоловіком, а той обіймає її за талію. Йдуть, а потім зупиняються і починають цілуватися. І Таня не чинить спротиву, не намагається вирватися! Вона цілується так само жадано, як і з ним. Сучка! Володимир так задивився на них, що ледь не зачепився крилом за гілку і не впав. Набрав висоту, переконував себе бути обережним. Коли постріли. То ті двоє, що йшли першими, попали у засідку. Загули двигуни. По дорозі поїхали кілька мотоциклів з прожекторами.
Таня і її супутник, почувши постріли, кинулися у ліс. Володимир летів за ними. Вони сховалися у кущах, але почувся лай собак. Чоловік потягнув Таню до річки. Там вони зайшли у воду і сховалися в заростях очерету. Німці йшли берегом, світили прожекторами, але пройшли повз них, не помітивши. Володимир літав у висоті і все добре бачив. Згадав, як вона цілувала цього проклятого партизана! Цілувала так, наче між ними нічого і не було у місті! Вона не кохала його! – болісно зрозумів Володимир. Анітрохи! І вона вимагала, щоб він висадив палац, бо розуміла, що то вірна смерть. А якщо б він і врятувався та прийшов до неї, її коханець з тих бандитів-партизан вбив би його! Вбив! Але не вийде! Він вб’є їх!
У польоті Володимир знімає з себе черевик, потім пікірує в очерет і кидає у чоловіка. Той весь напружений, не чекає такого, то здригається і гучно лається. Німці чують це і відкривають стрілянину, світять прожекторами. Чоловік відштовхує Таню, сам тікає в інший бік, намагається увести німців, але швидко падає посічений кулями. Німці біжать у воду, Таня намагається втопитися, але вони ловлять її. Бачить, як тягнуть її до машини. Таня кричить і виривається.
Володимир летить додому. З відчуттям розбитого серця. Як вона могла так зрадити його? Значить просто спала з ним без всякого почуття? Проклята грузинка! Він летить і думає про неї, подумки лає і проклинає, потім уявляє, що зроблять з нею гестаповці. Вона за все заплатять! За все!
Приходить додому коли вже на вулиці починає сіріти. Біля дверей кімнати Володимира перестріває поліцай.
- Прошу завітати до нас. – каже він і відкриває двері до кімнати Ганни Миколаївни. Та дивиться на Володимира з переможним виглядом.
- Ми все знаємо.
- Що?
- Я впізнала її.
- Кого? – не розуміє Володимир.
- Твою бабу. Ту, чорняву. Її розшукує поліція. – Ганна Миколаївна киває головою, мовляв, відчувала підступність тієї чорнявої сучки.
- Не поліція, а гестапо. Це набагато гірше. – поправляє поліцай. Удвох дивляться на Володимира.
Він не розуміє, до чого вони ведуть.
- Ми могли би просто піти і все розповісти про тебе, Володю. – Ганна Миколаївна знову киває головою, щоб він і не сумнівався, що могли. – Але ми думаємо, що можемо якось домовитися.
- Домовитися? – дивується він.
- Так. – продовжує розмову поліцай. – Ми розуміємо, що вона просто обдурила тебе. Використала. А так ти не винний. То ти мусиш розповісти нам, де вона переховується.
- А ще ти звільниш кімнату і перейдеш в кімнату покійного Валентина Прохоровича. І віддаси мені оту свою різну шафу, що залишилася ще з купецьких часів. – додає свої умови Ганна Миколаївна.
- Чому я мушу віддавати вам шафу? І переселятися? – обурюється Володимир.
- Тому що інакше ми здамо тебе в гестапо, як людину, що допомагали ховатися вбивці німецьких офіцерів. За це і розстріляти можуть. – авторитетно заявляє Ганна Миколаївна.
- Та точно розстріляють! Тут без сумнівів! – впевнений поліцай.
- Ну і ще гроші. Я знаю, що в тебе є заощадження. Ти ж добре заробляєш в своїй конторі. То віддаси всі гроші нам. – Ганна Миколаївна переможна посміхається. Коли вона говорить про гроші, то її обличчя приймає урочистий вираз, наче під час молитви.
- Ось такі наші умови. Повір, це не висока плата за життя.
Вони дивляться на нього при бляклому світлі гасової лампи. Володимир зчепив зуби. Потім думає розповісти їм, що дівку вже схопили. Але ж тоді вони просто донесуть на нього.
- То що, Володимире? Хочеш опинитися у яру по сусідству? – с посмішкою питає поліцай.
- Ні. – хрипко каже він.
- Тоді давай гроші. Потім скажеш, де вона, а вдень ми заберемо шафу і ти переїдеш у кімнату Валентина Прохоровича. Вона тільки трохи менша і вікно в ній є, нехай і не у двір, а на вулицю. Але там теж непогано. – малює плани Ганна Миколаївна. - То ти згоден?
- Так. – киває він.
- Йди за грошима. – наказує поліцай.
Володимир виходить. Відчиняє свою кімнату. Починає шукати гроші. Потім помічає торбу, що залишила йому Таня. Дивиться, що там. Дві гранати і пляшку з запальною сумішшю. Треба це кудись сховати. Потім він зупиняється. Щось думає. На йому блідому обличчі з’являється посмішка. Бере торбу, виходить в коридор. Там смикає чеку одної з гранат, відчиняє двері до кімнати Ганни Миколаївні і кидає торбу всередину. Зачиняє двері і кидається до своєї кімнати. Чує в спину здивований скрик сусідки «Володю?», встигає зачинити двері власної кімнати, коли вибух. Майже відразу ще один. Вся хата здригається від них. Чуються крики. Володимир вичікує кілька секунд, потім вискакує у коридор. Бачить вивалені двері з кімнати Ганни Миколаївні. Всередині кімнати вогонь.
- Пожежа! – верещить Савелій Петрович, який вискочив зі своєї кімнати лише в чорних трусах. Намагається втекти. Володимир хапає його милиці.
- Треба тушити, інакше весь будинок згорить! Збирай людей! – виштовхує каліку на вулицю, сам виплескує на вогонь відро з водою, що стояло на кухні. Вибігає до діжки з дощовою водою на вулиці. Починаю сходитися жителя навколишніх хат. – Сусіди, допоможіть! – кричить Володя. Як можуть заливають полум’я, але води не вистачає. Коли приїздить пожежна команда. Вогонь все-таки вдалося потушити, хоча кімната Ганни Миколаївни вигоріла повністю. Знайшли два обгорілих тіла. Її і поліцая. Та як Савелій Петрович показав, що двері до хати були зачинені, то вирішили, що поліцай випадково смикнув за гранату, яка і вибухнула. Може хвалився зброєю перед жінкою. Нещасний випадок, в цьому і сумнівів не було. Володимира не чіпали.
Арештована Тетяна п’ять місяців пробула в гестапо. Кажуть, змогла звабити слідчого, який вів її справу. То він і відтягував вирок, як міг. Та врешті-решт її таки розстріляли. Володимир в 1943-му році намагався втекти разом з паном Еріком, бо боявся, що совіти розстріляють його за працю в німецькій конторі. Десь під Житомиром потяг розбомбили радянські літаки. Володимир загинув від прямого влучання осколку у голову. Коли його хоронили, хтось з похоронної команді спокусився його одягом, нехай і залитим кров’ю. Та коли почав знімати, то побачив крила і перелякався. То Володимира поховали одягненим у загальній могилі про яку швидко забули. Десь у сімдесятих могилу знайшов місцевий пошуковий загін, який вирішив, що це поховання вбитих фашистами. Згодом там звели монумент жертвам фашизму. Потім монумент знесли і побудували там елітне котеджне селище. Під час заливки фундаменту одного з будинків, могила була розкопана, залишки загиблих вивезли у ліс і зарили.
