Початок на моїй авторській сторінці.
***
Що цікаво, коли вихоплювала ці джинси із купи подібних, у мене на думці не було «нічого такого». Сподобався малюнок акриловими фарбами, що прикрашав знизу ледь збляклі голоші. Може, трохи заяскраво, але витончені лінії плетива пагонів, листя та пташиних пір’їн заворожують. Хай буде, таке й зодягти можна під настрій.
А може, справа не тільки в ексклюзивності одежини, а в почутті пересиченості. В моїй торбинці – два светра та чоловіча сорочка.
Тої білявки светрик, а ще один – доньки «пристойно запакованого» бізнесмену, скинутий як милостиня покоївці. Тобто, це так говориться, що від барських щедрот. Насправді ж за те, що дівчина вміє тримати язика за зубам й не словом не обмовилася батькам, на що скидався будинок після доньчиної вечірки. От цікаво, дівчину аж так похмілля мучило, що вона не збагнула: светр замалий на служницю, і це ще делікатно сказано. Чи, може, й справді останні гроші витратила перед тим на стимулятори та дорогу випивку? Хоч ні, брешу. Не цікаво.
Сорочка-от не така нудна. Офіційна така сорочечка, ще цілком придатна, аби зодягти на роботу в якийсь офіс, аби краватка була відповідна. Це особливо підкреслювала продавець, коли допомагала відшукати «подарунок для брата».
До речі, теж ідея. Своїм братам я так давно нічого не дарувала. Обмежуюся смками на дні народження. Тож варто спробувати. Реакція родичів може бути досить цікавою.
Та це – потім. Найближчими ж днями на одного ну дуже зразкового клерка, що тільки-но повернувся зі столичних курсів для бажаючих більш ефективно працювати в команді, чекає неприємний сюрприз. От хотів похвалитися відносно дешевою сорочкою, придбаною нібито «там», у Києві й не зміг визначитися відразу із відтінком – тепер маєш.
Знаєте, для декого краще бути звинуваченим у шпіонажі на користь конкурентів, ніж у дрібних крадіжках у своїх же. Тож і нічого було вирішувати свої проблеми «вперше й востаннє» за рахунок роззяв-співробітників. Хай навіть ті звикли залишати на видноті розчинені сумочки й барсетки, вискакуючи до сусіднього відділу чи на хвилинний перекур. Про те, що нема чого грати в карти у борг, взагалі мовчу.
От що цікаво в цій історії, таки «вперше і востаннє» - то правда: зав’язав, скоротивши картярні вправи до мінімуму. Може, навіть не стала б побувати його доїти - завжди поважала тих, хто здатен отак переломити себе.
Однак від такої перемоги не легше практиканту, якого урочисто тоді виставили із офісу, як виявили пропажу. Бо «ніхто із нашої команди на таке не здатен». І як потім хлопцеві виправдовуватися перед викладачами та потенційними роботодавцями? Тут уже спрацьовує механізм: «чи він вкрав, чи в нього вкрали – була там якась неприємна історія»…
Тож платити тобі, голубе, доведеться по повній програмі. Не так важко тебе буде переконати, що тоді в офісі якраз випробовували нові камери спостереження, а плівка лише випадково не лягла на стіл шефа. Хоч і зараз ще не пізно… Не важко, бо очі у страху ой які великі, особливо, як совість не чиста.
Ні, себе я теж не вважаю Робін Гудом. Звісно, можна було б підібрати якусь благородну назву для мого улюбленого способу підробітку. Щось по санітарію міста та помсту покидькам, які… Одним словом, банальний шантаж. Хай і з використанням незвичайних джерел здобуття інформації.
Як нещодавно висловився один не останній у нашому місті чоловік, відраховуючи гроші, я – «порядна сволота і навіть не приховую цього». «Порядна сволота» - певно, такий оксюморон може утворитися лише в слов’янській мові. От тільки чи можна назвати порядним бідолаху, який розв’язує гаманця перед клятою шантажисткою, бо переспав із ровесницею навіть не доньки – онуки, обіцяючи практичній дівчині гарантований вступ до престижного виш? Ще й в той же вечір виступав по місцевому телеканалу, патетично скаржачись на розбещеність сучасної молоді...
А в престижному чоловічому бутику, де замотані продавці-консультанти тягли перебірливому покупцю десятий чи й двадцятий костюм, а опинилася майже випадково. Підпрацьовувала у фірмі, що займається оздобленням приміщень повітряними кульками. Хоч би хто здивувався у тому магазині, чого це стороння дівчина доброю волею допомогла розвісити оті костюми по стійкам. Бачте, заважали їй оті дорогущі ганчірки декорувати приміщення. Знаєте, робота не найкраща, але такого улову вона варта. Тут справа навіть не в грошах, а в адреналіні.
Кілька разів мені погрожували цілком серйозно, але ніхто так і не припустив, що за мною не стоять дуже серйозні люди. Нічого, жива поки…
***
Зараз нічого особливого не передбачається. Однак, день не даремно згаяний, тож маю право й на примхи. Хоча б на бажання завершити свої походеньки по ринку «нормальною» покупкою, такою, що буду сама носити.
Подумки підраховую залишки готівки. Доведеться торгуватися, а «джинсова» тітонька виглядає так, ніби відразу після розпаду Союзу пів-Туреччини з картатою сумкою об’їздила. З такою не поторгуєшся.
От цікаво, чого у мене не затримуються гроші? Здається, немало й здобуваю. Принаймні, із зарплатою тої ж секретарки з офісу не порівняти, а доводиться інколи на кефірі та сірому хлібі кілька днів сидіти. Легко приходить – легко витрачається…
То захочеться купити щось аж таке, то – перерахувати трохи на якийсь рахунок на кшталт: «Допоможіть! Малюку потрібна операція… інакше…».
То я не така гарна дівчинка, що усім допомогти пнеться. Просто бувають дні, коли сморід справжнього горя стає майже нестерпним. Тим більше, інколи приємно відчути, що у цьому світі трохи затримався якийсь малий, що не встиг ще перетворитися на покидька. І завдяки кому? «Порядній сволоті».
А ще, я забобонна. Про те, що доля – аж надто серйозна панна із не дуже розвиненим почуттям гумору, вже йшлося. Але чого у неї не віднімеш, то це – цікавості. Мо, тому мене й терпить поки, і всі ті каркання по те, що от-от нарвуся, залишаються саме карканням.
Отаке-от самоїдство – непогана спеція до дня секонду. Так він краще смакує. Головне, не переборщити з приправою. Тож рішуче уриваю свої роздуми і зосереджуся на привабливих джинсах.
***
От чорт! Що вони в задню кишеню примудрилися запхнути?! А ніби ж пристойна ятка…
Ну, це я вже пересолюю. У кишенях секондівських лахів можна знайти немало цікавинок. В он дог мого знайомого, з тих, при кому не варто згадувати моє ім’я, особливо як він за кермом, бо нервує ж, є дуже своєрідне хобі. Обнишпорювати мимохідь кишені такого-от мотлоху ніби вибираючи собі щось путнє. Не прибутково, та він і сам не сподівається відшукати забуту карту скарбів, так зате цікаво.
От і цю мою знахідку, швидше за все, він би оцінив на досить високий бал. Конверт, ледь потертий на лінії згину.
Замість марки – малюнок, схоже, тими ж акриловими фарбами. Птах, що виростає із полум’я так, що не скажеш, де закінчується багаття і де починаються його крила. Не палає, ні, швидше народжується…
«Фенікс» - послужливо підказує моя підсвідомість. Інколи вона буває надто розумною, може, покрадьки від мене займається самоосвітою?
От ви коли востаннє тримали в руках справжнього листа, із виведеними чорнильною ручкою нерівними рядками адреси, і марки звичні таки наляпані, хоч зараз кидай у поштову скриньку, бо штемпеля про відправку ще немає? Я й електронну скриньку від спаму чищу раз на тиждень. Приблизно так само часто зазираю у поштову, аби витягти квитанції та яскраві реклами.
- Дівчино, що ви тут читальню влаштували?! Купувати будемо чи листи перечитувати?
Логічне запитання. Настільки, що я на автоматі мирно відгукуюся: «Будемо».
А вже потім, ледь примружившись – окуляри доведеться купувати, аби виправдати дурну звичку – видаю сентенцію про те, що читати інколи корисно, особливо дрібний шрифт наприкінці орендного договору.
Тітонька аж зблідла. Колись бачили зблідлий танк? Ще те видовище, нема мені чим хвалитися. Хай і стріляла наздогад, чула ж бо про кабальні умови, запроваджені новою адміністрацією ринку. У мене взагалі звичка чути те, що аж ніяк не призначено для моїх вух. А отже ж, цього разу влучила у «десятку». Але міці у продавщиці на десятьох таких, як я, вистачить. Поважаю. Хай тепер мені доведеться влаштовувати пісні дні, бо ціну на штанці вона хоч і скосила, але не настільки як я сподівалася. Давненько не переплачувала за ганчірки.
Може, відсунути оту фальшиву барбі на «потім»? Хай встигне свого кавалера сильніше причарувати. А самій зайнятися більш жирною рибою?
Що найсмішніше, навіть не шкодую через свою покупку. Чим же мене оті джинсики отак приворожили? Час знімати блокування. Інколи знахідкою хочеться насолодитися без зайвого поспіху.
***
У світі є дві головні історії. Ті, хто стверджують інше, погано знають життя.
Одну з них я добре вивчила у безлічі варіантах. Одного разу він (чи вона) зрозумів (ла), що щиро кохає гроші. Не любить, саме кохає. Різницю розтлумачувати треба? Ну, може, не самі папірці, а відчуття влади чи свободи, що вони приносять. Тож заради свого кохання здатний на все.
А друга, питаєте? Ще банальніша. Одного разу він (чи вона) зрозумів (ла), що кохає… І прибуток тут ні до чого.
Від таких намагаюся триматися подалі. Чорт з ними, із тими божевільними. От і зараз нюх підказує: варто від цієї знахідки триматися подалі. Конверт пошматувати, чи так викинути, чи виявити благородство і вкинути у найближчу скриньку, чи… А джинси випрати як слід, ну, й ще деякі процедури провести, що гарантовано послаблять дух попередньої власниці. І засунути їй у найдальший куток шафи, хай емоції трохи зблякнуть.
Ви от часто прислухаєтесь до розумних порад? Чорт, заздрю, до того ж, щиро. Хоч, може, я б таки не розкрила отой лист, якби не випадковість.
Справа в тому, що мені пощастило відшукати зручне містечко, такий собі закапелок, про який навряд чи знає і сама адміністрація ринку. Там височів чималий стос поламаних дерев’яних ящиків. Деякі з них навіть були відносно чистими, тож влаштувалася я не без зручностей. А от пакет із секондівським матеріалом – джерелом свого майбутнього заробітку - загилила надто сильно, звалився у щілину. Довелося лізти у вузьку щілину за якоюсь яткою, нога сковзнула по трохи зогнилій дошці…
Кр-раак! Чорт!
Те, що сама нога ціла, втішає. А от те, що в таких розпанаханих джинсах і справді лише на паперть, дріб’язок для того хама-водія, як обіцяла, збирати, якось не сприяє гарному настрою.
Існує ще один варіант. Знову ж, не для бридливих і не для тих, хто прислухається до елементарних лікарських порад. Рішуче натягаю на себе щойно куплені розмальовані джинси, не надто переймаючись, чи не виявиться в мого імпровізованого стриптизу зайвих свідків.
От тепер вже доведеться відкривати листа. Хоч для того, аби вигадати трохи часу перш, ніж «знайомитися» із інформацією про попередню власницею одежини Нічого, потім, може, розорюсь на новий конверт, запакую залишки цього і відправлю його адресату, до речі, він теж із нашого міста, як й авторка. Чи таки викину папір на смітник. Що за манера плутати секондівські кишені з поштовою скринькою?
***
«…Знаєш, є люди, до яких не липнуть прізвиська. Хоч навряд чи ти колись ламав голову над такими дурницями. Те, що тебе завжди називають лише на ім’я, - то норма.
Так само, як і те, що навіть вчителі не могли запам’ятати оте просте «Марійка», викликаючи до дошки чи Марину чи Майю, потім кидали нерівну боротьбу і переходили на прізвище… Що вже казати про однолітків? До прізвиськ, навіть найобразливіших, можна звикнути. Настільки, що забувати їх ледь не миттєво.
Але оте «фенексеня»… Не думала, що здатна буду ще чомусь дивуватися в передпокої операційної. Навіть тому, як ти зміг опинитися там, всупереч усім лікарняним розпорядкам. Ти ж завжди опинявся саме там, де треба. Можливо, крім того випадку, коли чомусь завітав на дешеву арт-барахолку й зупинився біля мого столика. З усмішкою взяв до рук цяцьку – виліпленого з дешевого пластику дракончика в мотоциклетному шоломі, а вже потім підняв на мене очі. І замість того, аби спитати про ціну, раптом запропонував от просто зараз прогулятися до єдиної в місті бузкової алеї, поки її ще не обідрали практичні бабусі й підлітки і не винесли жмутки квітів на базар…
Мені й самій це нагадує лист закоханої школярки. Хоч «школярки» - то занадто, а в житті я ж не надто набридала тобі зізнаннями в коханні, так? Цей лист ти не отримаєш. Мабуть. Хоч не знаю… Я навіть не згадаю, коли востаннє писала листа отак, ручкою на папері…
Врешті, мова зараз про ту дурну операцію. Не певна, може й не варто було погоджуватися, бо що вона змінила? Хоч ні, тут я брешу, півроку щастя – то немало. Півроку віри, що я можу видужати.
Й оте твоє «фенексеня»… Що воно за звір такий? Виявилося, ти все ж встиг прошепотіти на вухо, поки тебе не виперли сердиті замотані медсестри, воно – «маленький фенікс». Натяк, що зможу впоратися, відродитися, як і той ненормальний птах…
Сама я в цьому сумнівалася, але вперше у житті ти не опікав, а впевнено переконував, що я – сильна. Мені тільки й залишилося стати такою.
От тільки вибач, я втомилася. На ще одну операцію мене не стане. І не хочу, щоб стомився від мене ти. А ти впертий, настільки, що переконати тебе у цьому «по-людськи», під час розмови, у мене не вистачить нахабства. Звідси й лист…
Маячню про те, що тоді втрачу залишки привабливості, нести не буду. «Міс Усесвіт» я не була ніколи, але тобі ж це не заважало, попри стовідсотковий зір. Але краще, аби тебе не було поруч, коли…
Знаєш, я читала про фенікса. Ніколи стільки не читала, як оце зараз, після того, як змінила квартиру, не залишивши нікому нової адреси. Знаєш, як та птаха відроджується, то нічого не пам’ятає про старе життя…
Я жне єдина дівчина у місті. Й точно не найпривабливіша. Ти впораєшся, ти сильний… може, ота нова твоя знайома буде трохи нагадувати мене. Тільки б не долею!
А я не певна, що стане сил віднести цей лист на пошту… Вибач».
***
Я не зла. Про це свідчить вже те, що зла мені інколи на оточуючих ідіотів не вистачає. Але замість того, аби лаятися вголос, коли за свідків виступлять хіба ошарпаті ящики в якомусь закапелку, краще розібратися, у що я влипла.
Актив. У цьому місті я – не найбільша дурепа. Докази у мене в руці.
Пасив. Я забобонна до… Дуже забобонна. І от, на мені – річ тяжко хворої, як не виреченої дівчини. Речі ж мають пам'ять. Я вже казала. Не здирати просто зараз відносно пристойні джинси й зодягати лахміття?
І справа навіть не в цьому.
Арт-балахолки – не моє хобі. Загромаджувати життя мотлохом, хай і зробленим кимось дбайливо і власноруч, - то не мій стиль. А вже коли я пробую зробити щось сама… Проїхали, досить про сумне.
Однак, на моєму письмовому столі – невеличка цяцька із колового пластику. Дракончик, у мотоциклетному шоломі і з лукавою усмішкою, зовсім не страшний. Якщо дуже напружитися, я навіть зможу пригадати як виглядає його… «творчиня» - зазираю на початок листа, де воно там? Ага, Марія.
Мені не хочеться пригадувати, зовсім. Бо тоді доведеться припустити, що в долі таки є почуття гумору. Досить викривлене почуття, як на мій смак.
Та найгірше навіть не це. А розуміння, що не порву я того чортового листа. Вийду за дві зупинки до свого дому, розшукаю потрібний будинок і під’їзд, бо не довіряю міській пошті. Отакий-от сервіс – доставка на дім інформацію про вашу ну дуже благородну дівчину. За це, до речі, з іншого б гроші здерла. А що, навіть не шантаж. Але тут морочитися не стану. Хіба попрошу, щоб відлупцював ту дурку, як знайде. Щоб менше книжок по героїнь, здатних пожертвувати собою заради коханого, читала…
І ще, час вибиратися звідси. Мало того, що мені весь кайф від особливого дня - дня секонду - перебили, так і рішення не зовсім типове для мене. Звісно, оте, що чужий одяг може впливати на поведінку нового власника – байки.
Та все ж, як би не сталося, що, як часу ще трохи згаю у новому «прикиді», почну кошенят на вулиці підбирати чи ще щось таке втну.
Бо до вечора ще не так близько. А що-що, а сумувати в день секонду мені ще ні разу не доводилося.
