Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44624
Рецензій: 87311

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

маятник

© malina, 24-10-2006
-   У вас є вітаміни від осінньої депресії?
-   …
-   Самі жеріть ті аскорбінки!
-   …
-   Ні, мені потрібні саме від депресії, маю всі симптоми: знижена працездатність, слабкість, мені нудно, життя - лайно!
-   …
-   Самі до лікаря зверніться! До офтальмолога, хай пропише щось від витріщкуватості!
-   …
-   Понаймали на роботу хамів, не аптека, а ЖЕК якийсь! Міністерство культури.
-   …
-   Яка охорона? Нащо вам тут охорона, ви самі кого хочеш відлякаєте своєю зачіскою!
-   …
-   Ей-ей, ти, бугай, обережніше з клієнтом! Союзу захисту споживачів на вас немає! Та не пхайся, людино-носоріг!

Нізащо виштовхали з аптеки. Геть показилися. Це вже точно, світ вивихнув суглоб – замість того, щоб допомагати, затравлюють людей остаточно, і як я тепер, без тих ліків.

Раніше, якось думалося, що можеш гори звернути. Зі шкіри пнувся, вчився на одні медалі та  дипломи. А що тут поганого? Як хочеш чогось досягти – викладайся. Аби-як всі можуть, а треба інакше. Найкращім бути не так уже й складно, головне від початку правильний темп взяти.
Було трохи складніше, бо не місцевий – батьки привезли з якогось далекого міста, назву якого тепер годі й згадати. Таке собі абстрактне місто дитинства. Ще й дражнили за незвичне ім’я перший час.
Далі дорослість – роботи. Одна, друга. Неймовірні речі робив. Зараз би нізащо на таке не зважився. Досвід досвідом, але найзначніші досягнення – справа неляканих, тих, що просто не знають, чого боятися та не бачили, що за такі речі буває. Але з часом приходять деякі зайві знання – коли раптом опускаєш голову та бачиш під ногами розпечене вугілля. Стаєш обережним та нікчемним, пишаєшся минулими здобутками, та далі вже нічого аж такого не робиш.
Лише одиниці можуть, оцінивши рівень ризику, продовжити далі у тому ж стилі. Тоді це перетворюється на свідому гру: пан, чи пропав. Ну а далі – куля в потилицю в нічному під’їзді, дурка, або ж слава та всесвіт. Відверто кажучі, був надто боязкий, щоб крутнути той барабан.

Робота на другорядних ролях швидко набридає. Що не кажи, а власна нікчемність трохи дискомфортна. Туманні вечори та запотілі зсередини вікна стають звичкою.
Зміни у світогляді просто необхідні, бо голова трісне. Розумні книжки вчать, що у кожного є призначення. Ну, може й не в кожного, а лише в декого. Певен, що належиш до тої касти.
Шукати, битися головою об стіни – нащо все це? Ніби навмисне пригадується кілька ситуацій, коли дозволяв собі пливти за течією. Просто довірявся збігам якихось-там обставин і все складалося настільки вигідно, що так просто не буває. Неодмінно дзвонив хтось випадковий, запрошував, або знайомив із іншим. І той, у свою чергу, виявлявся людиною, яка могла запросто розрулити те, що потребувало зовнішнього впливу. Просто сидів та дивився, як все навколо складається у гарненький пазл. Результат – більш ніж доречний.
Тобто плисти за течією. Розпружитися, насолоджуватися, не смикатися.
Минав час. Все ще вірний своїй філософії, помітно вдосконалився у її рамках. Жодних зайвих рухів. Люди самі роблять щось із тобою. Спостерігаєш і тихенько радієш. Робота марудна та божевільно монотонна. Можливо, мавпа виконувала б це краще. Звісно, буває краще, навіть частенько буває. Але ти шукаєш плюси. Бо що робити іще, коли вже постановив собі перетворитися на медузу.
Раніше навколо була юрба. Чудово знав, що більшість із них шепочеться за спиною і готові зробити якесь паскудство. Ще вчителька історії у школі казала тобі, що сірість ненавидить сильних та активних. Здається, вона, вважаючи себе несірістю, була закохана у тебе. Ну звісно, такий розумник.
Проте пишався тим натовпом навкруг. Вони були готові платити двома послугами за одну, щиро цінували увагу, коли недбало її виявляв. Із де-ким навіть мав більш близькі зносини. Інколи це виглядало мило, але з твого боку було більш, ніж прагматично.
То все раніш. Тепер, пливучі за течією та приборкавши амбітність, опинився сам.
Це схоже на те, як бігун, допоки він біжить у групі, рухаючись з великою швидкістю, раптово сповільнюється. Всі решта біжать далі – до золота зі сріблом, а він лишається один. Особливо гарно це виглядає, коли камера знімає згори.
Просвітлений та самотній. Це обов’язкова умова.
Час – то така паскудна штука. Особливо, коли він іде, а нічого не змінюється. Так, ніби вирішив плисти за течією, а вона винесла на мілину. Або шукав тої течії десь у озері, чи калюжі.
Та чи можна тепер відмовитись. Раптом, якраз завтра та течія має підхопити тебе та віднести до чарівних скарбів. Наступає завтра, потім іще одне завтра, і ще кілька таких самих, ніби на ксероксі розмножених.
Охоплює розпач. Тремтять руки, нагадує про себе серце, та й у дзеркалі хтось інакший. Тобі ж іще неймовірно мало років, але то вже старість. Вона у виразі очей. Доплавався.
Вмикаєш музику з минулого, активного, життя. П’єш. Ідеш до аптеки по таблетки від осінньої дипресії. Людина-шафа по-хамськи виштовхує та ще й бещельно лає навздогін. Вдома, напівлежачі, продовжуєш заливатися. Чи болітиме голова зранку?
На ранок голова не болить, лише стійке відчуття невдоволення собою.

І тут відбувається дещо. Примружуєш очі трохи відхиляєш голову назад та голосно чхаєш. Кажуть, кожен пчих – то як маленький оргазм. Тиша. Навіть дихання затримуєш, щоб наслухатися нею. Ніхто не сказав тобі: «будь здоров!». Жодної людини навкруги. Не лише в цій кімнаті, а взагалі.
Усвідомлюєш що потрібні зміни. І то кардинальні. Ти ж усе ще шалено молодий. Як захочеш - зможеш усе. Потрібен лише перший поштовх. Просто перейти цю річку вброд.
Ніхто і ніщо тут не тримає. Швидко пакуєш валізи. Потім смієшся сам над собою, обираєш одну найменшу валізку - спаковуєш дополовини і вирушаєш.
Нове місто. Швидко облаштуєшся, заведеш знайомих, будеш багато працювати та багато спілкуватися. Треба було відпочатку жити, як усі, не вигадуючи власних правил.
Звісно, з розпростертими обіймами ніхто не чекає. Готовий до такого. Робиш рухи та кроки. Змушуєш себе радіти життю. Якраз весна - повітря та сонечко сприяють.
Що може важити один облом, або кілько обломів. Кілька найобок та відмов прийняти у своє товариство. Все ще повен сил.
І знов та клята осінь. І утома. І знов ніхто не хоче продати пігулки від депресії. Як не дивно, зусилля можуть бути маринми.
Прийшовши якось до своєї вельми вбогої зйомної кімнати, думаєш, що важко так, ніби в добровільному засланні. Дурна, зрештою, була ідея. Просто втеча якась сороміцька.
А там все-таки навіть стіни допомагають.

Спакувати валізку та повернутися! Відкриваєш довідник, аби дізнатися номер станції, де можна замовити квитки. Мапа. Шукаєш на ній місто, звідки приїхав. Довго не можеш зорієнтуватися та сердишся на себе через це. Яка ж була назва… Здається, щось на літеру К, або Д, чи Д було накінці…
Обіймає паніка. Пишеш на папірчику кілька варіантів. Дзвониш на станцію. Жодна з назв, що пропонує дівчина, ні про що не говорить. Маячня якась!
Цілий день пошуків по малих та великих атласах не дає відповіді. Адже ти, від’їжджаючі, навмисно видалив усі номери телефонів та викинув старі нотатники.
Такого ж не буває! Не можеш пригадати обрисів того міста. Площі та вулиці. Все.
За тиждень втомлюєшся панікувати. Нездоровий спокій заповнює голову та стікає тілом вниз.
Ідеш на станцію та навмання купуєш квиток у місто, третє у їхньому розкладі. Можливо, саме з нього ти колись приїхав. А, може, воно таке саме, як це, де ти зараз. У будь-якому разі - гірше не буде. Потрібні бодай якісь зміни. Сідаєш у негостинний потяг. Останній вагон.
Ніколи не їздив у останньому. Посеред подорожі у голову закрадається дурнуватий здогад. Ідеш до останніх дверей, що в самому кінці вагону, тобто це - кінець всього потягу. Не дивишсяі у вікно, дістаєш цигарки, закурюєш, трохи вагаєшся. Тоді зрештою повертаєшся та бачиш, те, про що вже здогадався.
За склом, позаду вагона, зникають рейки, зникають дерева обабіч колій, розчиняються стовпи… Ні, „зникають” – то не метафричність, вони не втікають у далечінь, не лишаються позаду. Просто зникають. Тобто вже за мить їх не існує, і повнернутися туди, де щойно був, неможливо - там порожнеча. Очевидно, то і є загадковий безмежний всесвіт, суті якого не міг збагнути раніше. Безмежне нічого.
Лише дим від потяга залишається химерним шлейфом там, де вже зникло небо. Так колись зникло місто дитинства, а також усі інші міста, де бував. І як ти цього раніше не зрозумів, Агасфере.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Придратися нема до чого, крім правопису :)

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Антон Санченко, 24-10-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0458869934082 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …