Він лежить і думає про неї, потім підводиться і обтирає обличчя рушником, щоб прибрати сліди від тої огидної Ганни Миколаївни. Володимир не виходить з кімнати до ранку, а потім вилазить через вікно у двір і біжить на роботу. Робить все своє, робить ще і на завтра, бо дуже вже хвилюється. Ось, якби Таня прийшла! І вона приходить! Та не просто приходить, а ще й коли і робочий день не закінчився. Володимиру аж паморочиться, коли бачить її. Підхоплюється, біжить з-за столу, за щось чіпляється, ледь не гепається. Всі здивовано дивляться на Таню. Не чекали, що цей каліка Володимир міг спопашити таку даму! Та вона ж справжня красуня! Щоправда, є в ній щось жидівське! Як це ще не замели її?
Володимир і Таня виходять в коридор. Він переляканий, а вона спокійна.
- Чого ти так рано прийшла? – питає він і тут же кусає себе за губи, бо виходить так, що він наче не радий, наче в претензії, що вона прийшла, а він радий, радий! Дуже радий бачити її!
- Чому рано? Робочий день вже закінчується, ходімо, погуляємо.
- Погуляємо? – перепитує він і аж береться рукою за стіну. Ще ніколи не гуляв з дівчиною! Ніколи! Як же він заздрив тім хлопцям, що ходили з дівчатами під ручку, а то й обіймали за плечі чи талію! Це йому здавалося якимось недосяжним раєм! І ось це буде відбуватися з ним! Він піде і піде не просто з дівчиною, а з його Танею! Танюшою!
- Ну так, погуляємо. Така погода хороша. Чи в тебе плани?
- Ні! Ні! Які плани! Підемо, звісно підемо! – хвилюється Володимир. – Я зараз. – біжить у контору, щоб скласти всі документи у стіл. Там ящик з замком. В нього важливі документи, просто на столі їх залишати не можна. Швиденько все робить і виходить у коридор. Таня бере його під ручку. У Володимира аж серце заходиться. Йде нетвердими ногами, наче п’яний. А тут ще пан Ерік на зустріч. Бачить їх, відверто дивується.
- Пане Еріку, дозвольте вас познайомити з Танею. Я вам про нею казав. Таня, це пан Ерік, мій керівник. – каже Володимир тремтячим голосом.
- Доброго дня. Радий з вами познайомитися. – каже пан Ерік.
- Я теж. – несподівано каже Таня німецькою. Досить непоганою німецькою! То вона її знає!
- Володимир вже передав вам моє запрошення у гості?
- Ще ні. Тільки-но зібрався це зробити. – каже він.
- То запрошую вас особисто. – каже пан Ерік і трохи підморгує Володимиру, щоби Таня не бачила. Мовляв схвалює вибір.
- Дякує, пане Еріку. – киває Таня. Володимир думає, що вона могла б додати, що це для неї велика честь.
- Це для нас велика честь. – каже Володимир і чомусь відчуває, як стискаються пальці Тані на його руці.
Прощаються, виходять на вулицю. Володимир відчуває погляди перехожих, які йому заздрять.
- То у суботу йдемо в гості. – каже Тані більше для того, щоб всі бачили, що він не просто йде з нею під ручку, а й балакає.
- До цього гада? - якось зло відповідає Таня.
- Чому гада? Пан Ерік – хороший, він зробив мені багато добра! – не погоджується Володимир.
- Не люблю німців. – кривиться Таня, а Володимир нервово оглядається, бо казати таке на вулиці небезпечно. – Ненавиджу. – додає вона.
Володимир не знає, що тут сказати. Ну, він і сам не дуже любить німців, але комуністи нічим не кращі. І от зарплатня у пана Еріка в нього більша, аніж була при совітах, до того ж ще і мед з пайка. І він не боїться, що його арештують і зроблять ворогом народу.
Вони йдуть мовчки, тріумф Володимира трохи зіпсований оцими дивними словами Тані, що вона не любить німців, хоч зазвичай дівчата люблять німецьких офіцерів і радо з ними гуляють. От у них у будинку жила дівчина Валя, яка почала зустрічатися з одним офіцером і живе зараз у трикімнатній квартирі на Хрещатику.
- Ваші документи. – дорогу парочці несподівано перестріває патруль військової поліції. Зараз тих патрулів на вулиці стало помітно більше, мабуть, через ті вбивства німецьких офіцерів. Володимир лізе за документами, але бачить, що вся увага патруля зосереджена не на йому, а на Тані. Аж трохи напружується, що як у неї документи не в порядку! Та вона дістає папери, віддає патрулі. Ті дивляться. Володимир помічає краєм ока, що її звуть Тетяна Маркусідзе. Офіцер з патруля прискіпливо дивиться документи, потім повертає їх. – Можете йти.
Вони відходять.
- Ти що, грузинка? – питає Володимир.
- Так. – киває вона. – Через це в мене є щось східне у зовнішності, то мене іноді сприймають за жидівку. Доводиться постійно носити з собою документи. – посміхається Тетяна.
- У нас у будинку ховалася жидівка, ще зовсім дівчинка, років чотирнадцять.
- І що з нею сталося?
Володимир розповідає історію дівчини, яку ховав у себе Валентин Прохорович. Про оті стогони кожну ніч, які і роздражнили сусідів.
- Як вона опинилася у нього?
- Не знаю. Він – залізничник, то може привів її зі станції, де вона змогла якось сховатися від вивезення. А може вона втекла з яру. У нас там поруч є яр, кажуть, що там вбивають євреїв. Якось вже прибилася до Валентина Прохоровича. І вона ж була ще зовсім дівчина. Маленька, худенька.
- Що? Звідки ти знаєш? Ти її бачив?
- Так, коли поліція прийшла її заарештовувати. Вивели у двір. Вона тремтіла, притискала до себе ведмедика, плакала. Бідна дитина, її, мабуть, вбили.
- І той покидьок спав з дитиною?
- Так, кожну ніч.
- Сволота. – каже Таня гнівно. А ще вся аж біліє.
- Його ж теж арештували. Але потім випустили, бо він здав шкідників на станції, які ламали обладнання на паровозах.
- Здав підпільників?
- Так. Щоб врятуватися. Про нього навіть у газеті писали. А тепер він дуже боїться помсти. Навіть до туалету не ходить, коли стемніє, завів собі відро у кімнаті.
- Такі люди не повинні жити. – несподівано каже вона.
Володимир відчуває якусь тривогу. Бо не розуміє Таню, не може збагнути її. Що вона за людина. Хто така? Чого бажає?
- Давай зайдемо, повечеряємо. – пропонує Тетяна.
- Давай! – радіє Володимир нагоді втекти від тривожних думок.
Заходять у невеличку їдальню на Подолі. Приватну. Зараз у Києві відкрилося багато приватних закладів, цілий розквіт їх. Бо дали людям працювати на себе. Пан Ерік каже, що приватний бізнес – основа економіки і совіти зробили дуже неправильно, коли заборонили його. Володимир з цим погоджується. Щоправда, більшість закладів мають обмеження «тільки для німців», але є і для слов’ян, ось як це.
Таня замовляє страви. Робить це впевнено, наче на цьому знається.
- Може давай замовимо омлет. Щось мені хочеться омлету. – питає Володимир.
- Ні, для омлету потрібне свіже молоко, а тут його роблять з порошку.
- Звідки ти знаєш?
- Я ж працюю у їдальні.
- У їдальні?
- Так, у офіцерській їдальні в комендатурі.
Володимир уявляє, як Таня у білому фартуху розносить страви на підносі і як її довершену фігуру німецькі офіцери їдять очима. Як так вийшло, що вона не зійшлася з кимось з них, а обрала його? Бо ж зарплатня службовця приватної контори, його пайок не йде ні в яке порівняння з жалуванням офіцера! Але ось Таня з ним, а не з німцями. Бо вона кохає його. Кохає!
Ця думка п’янить Володимира і щоб посилити ефект, він замовляє пива. При німцях у Києві з’явилося хороше пиво, про часто любили поговорити його колеги, які усі відразу перетворилися на антисовєтчиків. Тут головне було не перегнути палку, бо он був у них в конторі хлопець Семен, який сплутався з якимись українцями, а потім їх всіх заарештували і тепер про них не чутно. Кажуть, що розстріляли їх всіх, бо вони хотіли підняти повстання проти німців і добитися незалежної України. Дурні. Володимир ще за часів совітів добре зрозумів, що від політики треба триматися якомога подалі, як і від електрики.
- Ну, будьмо. – каже Таня і бере келих з пивом. Володимир дивиться на неї і сам собі дивується, що думає про щось, а не про неї. Таку красиву та квітучу. Хочу цілувати та пестити її, аж тремтить від пристрасті. Ледь стримується.
- За тебе. – каже хрипко. Вони чокаються, Таня з посмішкою дивиться на нього. Потім їдять. Готують тут добре, хоча Володимир міг би і краще. Він добре готує, навчився, бо ж давно жив сам. – От я тобі приготую такий м’ясний пиріг, що пальчики оближеш! – обіцяє коханій.
- Ти живеш сам?
- Так, сам.
- А батьки?
- Батьки померли, давно вже.
- А як вони відносилися до того. – Таня киває йому за спину.
Володимир оглядається, чи ніхто не помітив її кивок.
- Та погано. Мама увесь час плакала. Вони ж були звичайні, без цього, а тут таке у дитини.
- Вони були в тебе з народження?
- Так. Народився вже з ними, але вони маленькі, наче якісь відростки. Потім почали збільшуватися. Батьки носили мене до лікарів, просили відрізати, але ніхто не хотів за це братися, пояснювали, що високий ризик, бо ж ні в кого не було досвіду відрізання крил. Пропонували батькам здати мене для досліджень, але батьки відмовилися. Мама почала шити для мене спеціальний одяг, який би приховував крила. А батько стриг на них пір’я.
- Стриг? Навіщо?
- Щоб воно не дуже стирчало.
- Але як же ти літав зі стриженим пір’ям?
- А я і не літав. Поки тебе не зустрів. – Володимир дивиться на Таню і очі його переповнюються чи то сльозами, чи то ніжністю. Вона відвертається. Володимир відчуває доторк її ноги під столом. Намагається погладити її рукою, але Таня забирає ногу.
- Не поспішай, усьому свій час. Зараз ми вечеряємо. – вона піднімає келих. Чокаються випивають, їдять. У закладі стає гамірно, він наповнився компаніями службовців, що відпочивають після робочого дня. Дивляться на Володимира з Танею, не дуже ввічливо жартують. Він напружується, кривиться, стиснувши вилку. Таня кладе свою руку на його. – Спокійно, не звертай уваги на дурнів.
Вони доїли і вийшли на вулицю. Таня запропонувала прогулятися. Володимир радо погодився. Йшли, щось балакали. Таня розповідала, що до війни працювала на залізниці, десь у Молдавії, благословенному краї фруктів та вина. Після початку війни втекла до Києва і тут залишилася, працювала у їдальні.
- На фриців. – сказала вона. Оце «на фриців» здавалося йому дивним, ніхто так не казав. Але потім Володимир відчув доторк її волосся до плеча і забув про все.
Вони довго гуляли схилами Дніпра, Володимир відчував, що мусить щось зробити, але не знав що саме. Тоді Танюша узяла ініціативу у свої руки і поцілувала його. Володимир відповів. Вони стояли у сутінках і палко цілувалися. Він притиснув її до себе і не знав, що робити далі. Столу ж, як у конторі, тут не було. Володимир не мав досвіду, то трохи розгубився, але Таня знову виручила. Спочатку зняла труси, потім розвернулася до нього спиною, вперлася руками у дерево. Він задрав її спідницю, здивувався, що можна це робити і стоячи, робив. Вона стогнала, він хрипів. Нервово прислухався, чи не буде хто йти цією стежиною. Але ніхто не йшов і все було добре.
Потім вже стояли під деревом, просто цілувалися, зімлілі і зморені. Володимир відчував себе таким щасливим, що аж злякався. Чи не занадто.
- То ти вмієш літати? – прошепотіла Таня, ледь відірвалась від його губ.
- Вмію. – хрипко каже він і шукає її губи, наче теля цицьку.
- А Дніпро перелетіти зможеш?
- Не знаю… Зможу!
- То не знаєш, чи зможеш?
- Зможу! Скільки там того Дніпра! – Володимир відчуває в собі таку силу, що йому і Дніпро по коліна. – Перелечу. Хочеш подивитися, як я літаю? – він аж підхвачується. – Тільки темно ж, ти не побачиш.
- Слухай, мені треба принести з-за Дніпра одну річ.
- Яку? – дивується він.
- Ось дивися, он там, ліворуч, є міст. Знаєш?
- Знаю.
- За мостом починається вулиця. З десяток хат. Біля останньої такий сарай для сіна, з пласким дахом. На тому даху лежатиме пакуночок. Зможеш його принести мені?
- Ну звісно! А що за пакуночок?
- Мені він дуже потрібен. Злітаєш? А я тебе тут чекатиму. Якщо треба, можу і свічкою підсвітити. – вона лізе у сумку і дістає звідти свічку. – Зробиш, для мене?
- Ну звісно!
- Тільки обережно. На мосту стоїть охорона, в неї є прожектор. І в одній з хат живуть поліцаї. То не переплутай.
- Та не хвилюйся! Я швидко. – він підводиться. Знімає піджак і сорочку, віддає Тані. Розводить крила, починає махати ними. Бік болить, рухи робити важко, Володимир кривиться, але не хоче зганьбитися на її очах. Він пообіцяв і він полетить. А бік, з боком нічого страшного. Робить рухи крилами і поступово це вже не так болісно. Таня дивиться на нього з захопленням. Володимир цілує її у губи. Затримаються в поцілунку на кілька хвилин, ледь примушує себе відірватися. – Все, полетів. – розганяється і біжить, розставивши крила. Рухає ними. Потім сильно відштовхується і плигає. Потужні змахи, щоб набрати висоту, не зачепитися за гілки дерев, він вже знає, як це боляче. І він підлітає! Чує позаду її захоплений скрик. Махає, махає, махає, вивертає тіло у бік Дніпра. Починає планерувати і ось він вже над річкою. Он ліворуч видно міст, освітлений електрикою. Пости охорони, бруствери, викладені мішками з піском, наїжачені стволами кулеметів. Інколи шарять прожектором, але по землі, в небо навіть не дивляться.
Володимир помічає, як поступово наближається до води, втрачає висоту. Робить змахи і віддаляється. Піднімається десь на висоту півсотні метрів, роздивляється навколо, відчуває якусь надзвичайну легкість. Ось вже Дніпро залишився позаду, ще з півкілометра, потім та вулиця. У одному з дворів сидять поліцаї і співають пісні. Володимир оминає їх, придивляється у темряву, нарешті помічає останню хату і біля неї темний квадрат даху. Гасить швидкість, наче зависає над сараєм. А потім плигає на нього. Дах тріщіть, ледь витримує, Володимир розуміє, що треба було спуститися нижче. І ноги болять від удару. Кривиться. Потім нишпорить дахом. Знаходить торбинку. У ній якісь пакет, вагою десь у кілограм. Володимир щупає той пакет. Папір, а за ним щось розсипчасте, наче борошно. Це Тані борошно знадобилося? Можна ж його було і в місті купити. При німцях товари з’явилися, це не про комуністах, що все по картках і треба стояти у чергах.
Володимир бере торбу в руки і починає думати, якби злетіти. Йому ж потрібен розбіг. А дах сараю для цього закороткий. Помічає драбину. Злізає по ній на город, виходить на вулицю. Там темно і пусто, лише попереду трохи світла біля двору, де сидять поліцаї. Володимир починає бігти вулицею. Не помічає у темряві поліцая, який вийшов до вітру.
- А ну стій! – кричить поліцай, здивований бігуном. Хапається за гвинтівку. Володимир з силою відштовхується від землі і робить змахи крилами. Крилами! Поліцай настільки ошелешений побаченим, що навіть спочатку не стріляє. Лише вирячився і дивиться, як Володимир набирає висоту. Потім тільки приходить до тями, цілиться, тисне на гачок, стріляє, але більше навмання, бо Володимир вже розчинився у темряві. На постріл вибігають інші поліцаї, всі при зброї. Тут хоч і Київ поруч, але партизан можуть навідатися.
- Що трапилося? – кричить командир.
- Той! Полетів! Біг, біг і полетів! – кричить поліцай і тицяє пальцем у небо. Командир дає йому ляпасу, забирає гвинтівку.
- Допився, гад! В холодну його, нехай протверезіє!
Володимир летить. Відчуває, як заходиться серце. Бо ж куля пройшла поруч. Зачепила ту торбину, яку він тримав в руці! Зовсім поруч! Ще б трохи і його б поцілили! Володимир тремтить, йому страшно, щосили махає крилами, щоб скоріше долетіти до Тані. Цілувати її і обіймати, ось що його заспокоїть!
Летить, ось вже Дніпро, долає його, намагається згадати, куди вивертати, коли бачить вогник. Це Танюша запалила свічку! Це вона! Летить на вогонь. Але вже обережний, робить коло, що пересвідчитися, що то вона. Тоді вже пікірує вниз і рухом крил задуває вогник. Володимир стрибає на землю поруч з Танею і починає обнімати її. Вона притискається до нього, мацає.
- В тебе стріляли! Ти цілий? Що з тобою?
Йому дуже приємне її хвилювання.
- Все нормально, мила, не хвилюйся.
- Ти не поранений?
- Ні. Куля потрапила у торбу, яку ти просила принести. Тут от щось сиплеться, це що, борошно? – він показує на діряву торбу.
- Дай сюди! – скрикує Таня і забирає торбу. Загортає її у газету. Володимир схиляється, що поцілувати, але вона виривається. – Треба помити руки.
- Навіщо? – дивується він.
- Треба! Пішли!
Вони виходять до перших хат, знаходять колодязь. Таня зачерпує відром воду, зливає Володимиру на руки і вимагає мити їх якомога ретельніше. Володимир нічого не розуміє, але миє. Тричі. Потім йдуть до нього. Володимир каже про комендантську годину, але Таня каже, що в неї є потрібний аусвайс. Патруль їх зупиняє лише раз і документ спрацьовує. Вдома Володимир проводить Таню до своєї кімнати. Запалює гасову лампу. Таня дивується, який у нього порядок. А він починає цілувати, бо хоче її. Після сексу засинає. Вранці прокидається і з великою радістю бачить Таню поруч. Роздивляється її білу та ніжну шкіру, темне волосся з невеликими кучериками, ледь припухлі від нічних утіх губи. Цілує її. Таня прокидається і вони знову кохаються. Потім він розпалює вогонь на плиті, гріє воду для чаю.
- Пішли, поп’ємо у дворі. – каже Таня. Володимир хотів попити чай у кімнаті, але раз вже вона просить, то погоджується вийти на двір. Та й йому приємно, що сусіди побачать, яка в нього подруга. І Ганна Миколаївна, можливо, припинить свої домагання.
Виходять з чашками і тарілками, на одній з яких хліб, а на іншій мед. Сидять, п’ють, балакають. Потроху виходять сусіди. Розлючена Ганна Миколаївна намагається їх не помічати, а ось і Валентин Прохорович і Савелій Петрович радо складають їм компанію, дивляться на Таню і підморгують Володимиру, мовляв, яка баба! Це йому прямо мед на серце, так приємно. А тут ще Таня пропонує зробити Валентину Прохоровичу сидор на роботу. Маже мед на хліб, потім уходить в кімнату, щоб завернути у папір. Далі сидять балакають. Он прошмигнула купецька донька, яка давно вже ні з ким не балакає. При совітах вона щодня чекала арешту, як ворожий елемент. Її і мусили арештувати, але, мабуть, документи десь загубилися. Жителі будинки побоювалися, що при німцях жінка спробує повернути собі весь будинок, що належав її батьку. Але вона була така перелякана, що навіть і не подумала про це. Жила тінню, ні з ким не балакала, виходила з кімнати лише до туалету, як от зараз. У жінки була жовтувата шкіра затворниці, переляканий погляд та згорблена спина. Загалом, якийсь собачий вигляд.
Трохи побалакали про неї, що от же мабуть була вона завидною нареченою, батько мав статки і дав би хороший посаг, а тут революція і зламала дівчині життя, перетворивши на полохливу тінь. Така доля. Балакали б ще, але Володимиру треба було на роботу. То пішли з Танею. Вона пообіцяла прийти у суботу по обіду, щоб йти в гості до пана Еріка. Володимир подумав, що купить вина і цукерок, щоб не йти з пустими руками.
В конторі усівся за роботу. Трохи хотілося спати, таке приємне відчуття втоми і насиченості. Час від часу згадував її доторки і поцілунки, від яких аж тремтіння тілом йшло. Чув шепіт колег, що щось Таня схожа на жидівку. Не відповідав на те. Заздріть, заздріть, дурні. Працював до вечора, потім пішов додому, по дорозі купивши пляшку пива. Чомусь от захотілося. А вдома дізнався, що Валентина Прохоровича вбили. Мабуть, підпільники. Отруїли. Щось підсипали до їжі чи питва, бідолашний пообідав, а потім судоми, піна з роту і сконав. Зараз перевіряли їдальню в депо, де покійний брав собі в обід чай. Арештували чотирьох робітниць. Але жителів будинки хвилювало не це. Тут вже вишикувалася черга бажаючих зайняти кімнату Валентина Прохоровича та отримати його майно. Бо і кімната у нього була непогана, хоча і з вікнами на вулицю, що вважалося недоліком, і майно було: меблі, зимовий одяг, може якісь і дорогоцінності мав, бо у двадцяті займався реквізиціями з будинків буржуазії, а це справа така, що неодмінно до рук щось прилипнеи.
Поки головним претендентом на майно покійного стала Ганна Миколаївна, яка, після поразки з Володимиром, вирішила зосередитися на майновому фронті. Конкуренцію жінці намагався скласти Савелій Петрович, то вони лаялися між собою, аж поки не прийшли якісь далекі родичі загиблого, які заявили свої права. Тоді Савелій Петрович та Ганна Миколаївна об’єдналися у боротьбі проти чужинців. Лайки та крики тривали аж до пізнього вечора, але Володимир випив пива, закрив вуха і уваги на них не звертав. Лежав та солодко думав про Таню. І не тільки про те, як вони кохалися. Думав і про майбутнє. Як вони одружаться, як житимуть разом, як в них підуть діти. Уявляв Таню з малим на руках і солодко зітхав. Потім подумав, що треба було б пошукати серед предків хоч якесь німецьке коріння. Бо фольксдойчем у Рейху бути було краще, аніж слов’янським унтерменшем. Чув про плани виселення українців чи не до Сибіру і заміни їх німецькими колоністами. Оце якби була в ньому хоч частка німецької крові, він би зробив швидку кар’єру, а так пан Ерік казав, що не може призначити його керівником всієї бухгалтерії, бо він з нижчої раси. Звісно, добре хоч не жид. Але все одно.
Про неприємне думати не хотілося, то знову повернувся до кохання, згадував пристрасність Тані і її вміння у ліжку. Он чому тільки не навчила його. Таня. Та-ня. Та-ню-ша! З її ім’ям і заснув. Наступного дня на роботі, а потім субота. Володимир нагрів у казані води, ретельно помився у великій балії. Потім випрасував сорочку та костюм, почистив черевики. Купив вина і сиру. Причому сир купив не аби де, а у крамниці для німців. Там був знайомий, який за мед робив невеличку послуги. То Володимир купив справжній тірольський сир. Ось прийшла Таня у чудовій квітчастій сукні. Володимиру аж запаморочилося від її краси. Пішли до пана Еріка, що жив в будинку на Хрещатику. Колись там жили комуністичні високопосадовці, а зараз квартири передали німцям.
Пан Ерік вже чекав, його жінка Марія накрила стіл. Володимир вручив подарунки.
- О, тірольський сир! – здивувався Ерік. – Справжній тірольський сир! Де ти його узяв, Володимире?
- Нехай це буде моя маленька таємниця.
Таня пішла трохи допомогти Марії, а чоловіки вийшли на балкон. Там пан Ерік тихенько спитав, чи часом Таня не жидівка.
- Бо схожа ж.
- Ні, що ви! У неї всі документи в порядку! – запевнив Володимир.
- Просто не хочу, щоб у тебе були неприємності.
- Я вдячний за вашу турботу, але не хвилюйтеся.
Чоловіків покликали за стіл. На перше був чудовий борщ з мозковою кісткою. Пан Ерік пожартував, що заради такого борщу варто було починати війну. Потім чудові сосиски з картоплею та квашеною капустою. На десерт – яблуневий струдель з кавою. Все було дуже смачно, Марія була чудовою господаркою. Розповіла, що до війни була кухаркою у одного партійного керівника тут, у Києві.
- Це і врятувало від арешту, коли арештували батька, як українського націоналіста. – розповіла Марія.
Тетяна у свою чергу згадала власного батька, грузинського аристократа, що намагався сховатися в Україні, але був викритий і розстріляний більшовиками.
- За кілька днів до арешту тато встиг відправити мене своїй знайомій, інакше мене б чекав Сибір. – зітхнула Таня. Всі їй співчували, а пан Ерік помітно зрадів, коли почув про грузинську кров, яка пояснювала деякі східні риси Тетяни.
Далі балакали і пили вино. Якось зачепили політичну тему і пан Ерік сказав, що його тезка гауляйтер Кох робить велику помилку, вирішивши діяти силою, а не переконанням.
- Багато людей тут, особливо по селах, чекали, що німецькі війська принесуть волю. Ліквідують колгоспи, дадуть можливість працювати на себе. В нас була підтримка, але через хибну політику, ми її втратили. Колгоспи не розпущені, селян так само експлуатують, як і про більшовиках, а ще оця ставка на силові акції і залякування. Це не правильно, це грає на руку більшовицькій пропаганді! Наші ж закупівельні агенти їздять по селах і я знаю, яка там ситуація. – казав пан Ерік. Марія узяла його за руку. Мабуть, боялася, що він наговорить зайвого. Володимир зрадів, коли змінили тему. Не любив політику.
Посиділи у пана Еріка ще годину, після чого пішли. Володимир був щасливий і задоволений, щось там почав говорити про господаря, хвалити його.
- Ненавиджу. – несподівано сказала Таня. Він аж зупинився.
- Як?
- Ненавиджу. Як і всіх німців. – тихо сказала вона. Було ще не темно і Володимир роздивився в її очах лють та ненависть.
- Чому?
- Тому що вони напали на мою Батьківщину, вбили моїх близьких, знайомих!
- Пан Ерік – цивільний, він нікого не вбивав і…
- Він німець! Німець! – вона сказала ледь не зі скреготанням зубів. – Німець! – останнє слово було наче плювок.
- Ну, мила, не всі німці однакові…
- Всі. – вона це сказало остаточно і безповоротно.
- Але…
- Ніяких але. Вбивати, тільки вбивати. Як скажених собак, як гадюк. Знищувати клятих окупантів, стирати їх з землю, цю фашистську наволоч. – вона це каже з такою рішучістю, що Володимир аж перелякано оглядається. Бо за такі слова можна потрапити до тюрми. Та що там до тюрми, до їх яру на Куренівці, де і вдень і вночі тріскотять постріли.
- Тихо! – перелякано каже він, хоч поруч немає нікого.
- Боїшся? – питає Тетяна.
- Просто не розумію. Ти ж донька розстріляного грузинського графа.
- Я – донька радянського службовця! І зараз мій батько, мабуть що, призваний на фронт, як і мільйони моїх співгромадян бореться з фашизмом. І ми мусимо робити те саме. Розумієш?
- Ти що, підпільниця?
- Так, підпільниця! Он йде патруль. Хапай мене і здай їм. – вона зупиняється і дивиться Володимиру в очі. Він розуміє, що так і мусить зробити. Крикнути патрулю, щоб її арештували, бо через цих негідників, підпільників та партизан, немає спокою. Вони роблять свої напади, а німці потім зганяють свою злобу на простих громадянах. Скільки було історій, коли партизани нападали на німців, а потім палали навколишні села. Але ж тим бунтівникам чим гірше, тим краще і… Володимир дивиться на Тетяну, на її тонкий стан, її темні кучерики і білу шкіру, відчуває доторк її губ і розуміє, що ніколи і нікому не віддасть її. Ніколи і нікому. – Ну то й що? – питає Тетяна.
Володимир робить крок, наче хоче схопити її, а потім обіймає і цілує. Вона сміється.
- Тихо, тихо, а то нас затримують за непристойну поведінку. – каже вона і голос її розсипається сріблом сміху. Володимир відчуває, як починає хитатися. Йому паморочиться у голові. Вино. Ні, не вино, кохання. Тан-ня, кохання.
Вони йдуть далі, Володимир глибоко дихає, ошелешений щастям.
- То ти зі мною? – питає вона.
- Так. – киває він, хоч не розуміє про що мова.
- В мене є чудовий план. Пішли! – тягне Володимира за руку.
Піднімаються до колишнього Мариїнського палацу. Навколо нього багато постів, підходи заблоковані.
- Бачиш? – шепоче Тетяна.
- Що?
- Тут відбуваються танці для офіцерів київського гарнізону. Збирається щовечора по кілька сотень фашистів. Але до них не дістатися, бо бачиш он яка охорона!
- Ну, так. – погоджується він. - Охорона сильна, годі й думати, щоб її пройти.
- Але ти ж можеш пролетіти туди! – вона в такому захопленні, що аж цілує його.
- Навіщо туди летіти? – дивується він.
- Ти приземлишся на даху і кинеш кілька гранат у зал. А пляшку з запальною рідиною розіллєш на даху! І вони всі згорять там, фашистські мерзотники! – шепоче вона йому на вухо і цілує. Володимиру страшно летіти туди, але через той поцілунок він вже на все згодний. Киває головою, важко дихає. – Я прийду до тебе у середу. У них буде велике збіговисько! Зіпсуємо їм свято!
На розі одної з вулиць Таня цілує Володимир і уходить. На чужих ногах він поспішає до Куренівки, щоб встигнути до комендантської години. Вдома його чекай війна. Ганна Миколаївна зійшлася у лютій бійці з Савелієм Петровичем за кімнату покійного Валентина Прохоровича. Чубляться перед дверима. Дивні люди, у кожного ж вже і так по дві кімнати. Ганна Миколаївна зайняла кімнату Абрама Львовича, завідуючого перукарні на Подолі, який втік з Києва, за тиждень до приходу німців. Валентин Прохорович зайняв кімнату інженера Вишепольского, якого призвали у ополчення на захист Києва, так він і не повернувся. Ось тепер кожен хотів отримати ще одну кімнату і те, що в ній.
Коли побачили Володимира, то спробували залучити його на свій бік, але він тільки махнув руками і сховався у себе в кімнаті. Ліг на живіт та почав думати. Якось не чекав, що Таня виявиться підпільницею. А це ж небезпечно! Її у будь-який момент можуть спіймати! І розстріляти! Ось тут поруч, у яру! Володимиру стало неспокійно. Навіть моторошно, бо він і уявити не міг, як жити без Тані. Підхопився, ходив, потім знову ліг, сховав голову під подушку, щоб не чути голосів сусідів і заснув. Снилася йому Таня, причому так снилася, що коли вранці прокинувся, то побачив на кальсонах пляму. Такого з ним раніше не траплялося. Швиденько перевдягнувся, вийшов на двір і побачив за столом чоловіка у формі поліцая. Здивувався трохи.
- Доброго дня. – здивовано привітався.
- Доброго. Я ваш новий сусід. – пояснив поліцай. - Житиму в кімнаті покійного Валентина Прохоровича. – сповістив чоловік, невисокий, худий, років під п’ятдесят.
- О, добре, а то крики і сварки за його спадок вже набридли. – посміхнувся Володимир і пішов до туалету. Коли повертався, то поліцейський його покликав.
- Слухайте, а мені сказали, що в той день, перед загибеллю, Валентин Прохорович снідав з вами. Це правда?
- Так, ми пили чай з хлібом і медом.
- І ви не замітили чогось підозрілого?
- Ні. Валентин Прохорович, як завжди намагався мазати мед шаром у два пальці. А так нічого надзвичайного. Його справді підпільники вбили?
- Точно не відомо. Але вбивство розслідує гестапо, то справа серйозна.
- Ну, так.
- Слухайте, а оце сусідка ваша, як її?
- Ганна Миколаївна?
- Ага, вона, хто в неї чоловік?
- На фронті. Призвали його тільки війна почалася. Чи живий, чи ні - невідомо.
- І що за жінка?
- Хороша жінка. А ви з нею познайомтеся.
- Та вона, наче дратується на мене, що кімнату зайняв.
- Вона відходить швидко, довго зла не тримає.
Вони удвох ще побалакали, коли за поліцаєм прибігли товариші, якісь знервовані. Володимир пішов у кімнату і ліг. Не любив вихідні, бо не знав, що на них робити. Але оце зараз думав про неї, про Танюшу. Щось там мріяв, не вчувся, як заснув. Прокинувся по обіді, вийшов у двір. Там сиділи Ганна Миколаївна та Савелій Петрович, примирені втратою і горілкою. Розповіли, що були на похоронах Валентина Прохоровича, які організувало депо. Не просто похорони, а ще і з поминками у їдальні. Пускали тепер сльози за покійним. Але швидко про те забули, перейшли на іншу тему – масове отруєння німецьких офіцерів.
- Хтось в їдальні отруту підсипав! Двадцять вісім офіцерів отруєно! Двоє вже померли, інші у важкому стані! От що роблять! – по Савелію Петровичу і не зрозумієш, чи захоплюється він чи обурюється.
- Двадцять вісім! – плескає у долоні Ганни Миколаївна.
- Арештували весь персонал! Але одної офіціантки не можуть знайти! – Савелій Петрович у курсі всіх справ. – Здається, то вона і отруїла! І от хоч і руки мені повідрубуйте, впевнений я, що то та сама дівка, що і гранату кидала і офіцерів застрелила! Вона!
- Та як же її не спіймають досі? – дивується Ганна Миколаївна.
- Бо красива дуже. А краса, вона ж очі сліпить! – пояснює Савелій Петрович. – І уявіть, змогла підробити документи, пробралася не аби куди, а до офіцерської їдальні в комендатурі! Бестія!
- От які баби бувають! Гадюки справжні! – з почуттям промовляє Ганна Миколаївна та дивиться на Володимира. – А ваша от, де працює? Щось вона на жидівку схожа!
- Вона не жидівка, а донька грузинського князю, розстріляного більшовиками. І працює у бургомістра. – впевнено відповідає Володимир і відходить, щоб не продовжувати розмову. Потім згадує слова Тані, що вона працює в офіцерській їдальні. І його починає трясти. Невже вона? Підсипала отруту і втекла! Згадує її стиснуті губи і палаючий погляд. Могла. Могла! Нічого не боїться! Оце так жінка!
Він починає нервувати, не може влежати у кімнаті, то йде прогулятися. На вулиці зустрічає кілька вантажівок, що везуть людей у яр. Помічає, що от раніше возили здебільшого жидів, а зараз возять більше наших. Слов’ян. Прискорює ходу, щоб не чути стрекотіння пострілів. Згадує про план Танюші. Володимиру стає страшно. Летіти з гранатами у саме лігво німців, кинути у вікно, розлити запальну суміш і потім улетіти. Та його розстріляють з кулеметів! Літаки збивають, а що там його збити! Страшно стає, крутить головою, бо не згоден йти на смерть. А потім уявляє, як цілуватиме вона його, як пеститиме, коли повернеться він. І вже згоден, на все згоден! Полетить і кине гранати, вбиватиме фашистських ворогів. Там же будуть погані німці, не такі як пан Ерік, а різні гестапівці. Полетить!
(Далі буде закінчення)
