***
- Чорт, де ви усі той дріб’язок берете?! На паперті стоїте, чи що?!
Водій буряковіє від праведного гніву. У салоні, перекриваючи звичний «аромат» людського мурашника – суміші дешевих парфум, поту й харчів у жіночих торбинках - починає тхнути дрібним скандалом. Не знаю, як для кого, а для мене це схоже на сморід пригорілого молока.
Ну, ні, голубе. Для сварки потрібні двоє, а в мене на сьогодні інші плани. Всміхаюся щиро. Майже. І продовжую простягати на долоні вісім жовтавих кружалець – дві гривні національною валютою. То в чому проблема?
Цю ж думку озвучує дебела тітонька, що саме протискується у завузькі для неї дверцята маршрутки. На її зад… гм… на її спину напирають інші, бажаючі стати пасажири. Водій визнає свою поразку. Простягає руку, бурмочучи щось про те, що я б ще п’ятаками розплатилася.
До речі, ідея. Варто запам’ятати номер скандаліста. Його маршрутного таксі, тобто. Назбирати сорок п’ятаків і… От тепер, певно, моя усмішка виглядає цілком щирою.
Ой! Як же я так необережно? Надто захопилася планами. Рукав піжонської шкіряної куртки водія мимохідь черкає мою долоню. Ні, мені не боляче, звісно. Не варто приплітати сюди казку про принцесу на горошині. А от рот моментально сповнюється гіркою слиною – добре, що я не маю звички снідати…
***
Можливо, це збіг. Просто збіг. Той, хто запевняє, що доля любить жартувати, погано знайомий із цією панною. Вона серйозна. Інколи вбивчо серйозна. Як цього разу.
Він, цей водій, бачив, коли брав у секонді, що одежина на пів розміру більша, ніж треба. Ні ж, спокусився, бо вважає, що у шкірянці у нього вигляд крутіший.
От цікаво, щоб він сказав, аби дізнався, що попередній власник шкірянки - теж шофер. Тобто, не так. Попередній власник теж був шофером. І не десь за морем-океаном, як запевняла торговка на базарі: «свіжа партія, ледь із закордону привезли, і тижня на складі не провисіло, а ви, взагалі, першим міряєте…» Так-от, не за кордоном той власник попередній шоферував, а тут, у сусідньому місті.
Може, теж новенькою курткою пишався, ледь не талісманом вважав, бо як купив – фарт пішов із перевозками. А одного разу вмовили понаднормово, та ще й у ночі, машину із вантажем зганяти – підмінити когось треба було. Ну, кавою накачався – і в рейс. Не первина… То що, як не його вина, а той дурень сам на зустрічну смугу вискочив?.. От тобі і талісман…
Питаєте, а як же після цього куртка товарний вигляд зберегла та ще й у продажі знову з’явилася? А воно вам треба знати? Чи хочете увесь той базарний мотлох десятою дорогою оминати? Речі, вони інколи таку історію мають – ніяких детективів вигадувати не треба.
А що гірше, пам'ять у них, у речей, теж непогана. От цей водій не натягнув би оте шмаття, аби знав його історію – забобони, вони сильні. І правильно, між іншим. Бо ж не вантаж везе, людей…
А я що можу? Попередити? Ага, ми якраз повз божевільню через дві зупинки проїжджаємо. Добре, хай повз клініку психіатрії та психології. Ще добровольці знайдуться, що провести захочуть, аби не заблукала.
Тож мовчки потискуюся углиб маршрутки. Повторюю про себе мантру: «Світ рятують герої, а я – не герой. І навіть не героїня». Цього разу нічого не станеться ні з ним, ні з пасажирами. Хоч би тому, що поруч зі мною катастрофи трапляються, але ніколи там, де я знаходжуся безпосередньо.
***
От би переконати у моїй корисності сусідку. Стандартно-симпатична худорлява білявка озирається навколо з таким виразом, ніби звикла їздити щонайменше на мерсі. А в маршрутці опинилася випадково. Бо улюблена автівка у ремонті. Атож-атож, а золотий ланцюжок в нас такий скромний, бо ми свято дотримуємося правил етикету і не чіпляємо вдень на себе кілограми коштовностей…
Зупиняючись неподалік від її сидіння, ледь відвертаюся. Нема за чим там пильно спостерігати. Але встигаю відзначити, що дівчина мимоволі притискається до бруднуватого вікна. Аби подалі від мене. Певно, переконана, що лузерство – то заразне. А оті мідяки – то хіба не свідчення, що я – закореніла невдаха?
Гм, цікаво, а куди це майбутня володарка життя вибралася у суботу раненько? Без зайвих роздумів починаю протискуватися за нею до виходу. Часу у мене вдосталь. Мета ж одна: зробити цей день не схожий на інші триста шістдесят чотири дні цього року.
Отаке-от полювання – не гірший спосіб згаяти ранок. Цікаво, чого це моя супутниця так нервово озирається, ніби боїться наткнутися на знайомого? Невже? От і вся таємниця?! Ринок дешевого одягу й лабіринт закапелків-стоків…
Однак, мені це на руку. Давненько вже я не влаштовувала собі день секонду.
***
От тільки чесно, ви любите секонд? От, бачу, на вас кофтиночка не гірше за новенька. І недорого ж дісталася, так?
Що? Ну, ні так ні. Помилилася я. Не знаєте, де знаходиться секонд у вашому місті, й скуповуєтесь лише у бутиках - то ваша справа. Хоч, здавалося б, я – не ваша співробітниця і тим більше не найліпша подруга. Нащо сили витрачати, пил мені в очі пускати? Усе, мовчу.
Мова зараз про мене. Переконана: секонд – то особливий світ. І непоганий спосіб підзаробити…
Стоп, схоже саме час попередити: я не перепродаю речі, що встигли змінити кількох хазяїв. Перепродаж будь-чого – взагалі, не моє покликання. Ну, за винятком інформації. Але ж то – зовсім інше. Скажете, ні?
Тим більше, я – не злодійка-кишенькарка, і не… О, про вовка промовка, а він і сам тут. Якби той хлопчина, перед тим, як залізти до чужої кишені, не зачепив мене мимохідь полою куртки, я б не втручалася. Взагалі, оте: «не втручайся», - займає почесне місце у моєму власному кодексі. І якби я, замість того, щоб ґав ловити, встигла звично поставити блок й не зреагувала на доторк машинально, мимохіть зачерпнувши зовсім непотрібної мені інформації про перехожого...
Чи навіть якби йому справді був потрібен поцуплений телефон, до речі, не такий уже й дорогий, без наворотів… Ну, не знаю, без хліба два дні сидів, борг у такий спосіб відпрацьовував, щоб не скалічили… Та навіть якби він збирався купити на вторговані гроші чергову порцію отрути, щоб швидше звільнити землю хоч від одного покидька.
Так от, при будь-якій із цих умов я б не втручалася. Чи не забагато «якби»? Однак я не пройшла повз. Поруч зі мною не професіонал, а хлопець із цілком пристойної родини. Бачте, робити йому більше нема чого, як отак розважатися! Не так гроші, як уже зичне почуття безкарності й вищості від чергової жертви, що «лошанулася». Не пацюк навіть, пацюченя. Ненавиджу отак-от чистеньких, доглянутих пацючат.
- Кинь мобілку. Йолопе, ти хоч знаєш, у кого її вкрав?! – це я майже шепочу на вухо. Не здіймати ж галас на весь базар, аби перехожі записали у божевільні?
А нерви у хлопчика не в порядку. Із його нервами не варто займатися аж таким екстримом. Можна обмежитися стрибками з мосту чи паркуром. Он, на мить сполотнів, а потім аж захлинувся злістю:
- А тобі що? Стули пельку, суко, а то… - і, що цікаво, теж пошепки. Не одній мені скандал не потрібен.
- Як опинишся в реанімації, буде час згадати, що тебе попереджали. А вже як батечко дізнається… тебе ж ще дома інколи лупцюють?
Не переграю? Ні. Його зиркали бруднувато-коричневого кольору на мить наливаються таким щирим страхом, що стають схожими на звичайні людські очі. Насолоджуватися метаморфозою нема часу. Як і дріб’язково мститися за «суку».
Роблю кілька широких кроків уперед.
- Молодий чоловіче! Ви телефон впустили! Що ж ви так?!
Обертаються на мій поклик одразу кілька хлопців. І, що цікаво, один дядечко досить… е… середнього віку. Серед них – і потрібний мені. Дивно, не схожий він на роззяву, у якого можна поцупити цінну річ.
Та мені що? Он, мобілка лежить посеред тротуару. Мабуть, китайці прилаштувались випускати техніку, адаптовану до слов’янських реалей: і після швидкісного капультування телефон працює.
- Дівчино, почекайте! Дівчино, дякую, куди ж Ви?
Умгу, усе життя саме на тебе чекала і в цю хвилину буду... Швиденько звертаю до воріт ринку. На ходу рву тоненьку невидиму нитку, що зв’язала мене із невдалим злодійчуком.
«Відьма»! – перехоплюю на останок злякану думку. І всміхаюся. Вперше за день.
***
Відьма?
Оце вже навряд. Відьмування, щоб не стверджували деякі сучасні телепрограми, - то професія. Виконуєш певний набір дій – отримаєш передбачений результат. Наче вирішення задачки із підручника.
Я ж, швидше, ненормальна. У тому сенсі, що не відповідаю усталеним нормам. Ненормальна, яка добре встигла вивчити свої дивацтва і навчилася непогано їх експлуатувати.
Так само, як і людську неуважність. От хто, скажімо, із перехожих звернув увагу на стару ялинку, викинуту біля брами ринку ще після новорічних свят. Так і лежить, бідолашна, вперто притримуючи останні жовтаві гілки. А на облізлій деревині – сумний хвилястий папужка. Чого одразу галюцинація? Міг випурхнути із причиненої квартирки або й діти господаря випустили пташку на волю, надивившись мультиків. Тепер сидить, настовбурчив попелясто-синє пір’я так, що скидається на кульку із хвостом. Ледь чутно тягне: «Кеша… Кешенька…». Стріпується, відчувши, що я не пройшла повз, а сфокусувала на ньому погляд.
Клімат у нас не субтропічний, довго він не протягне, хай календар давно відлічує весняні дні. Але з’явитися на секонді, тримаючи на плечі яскравого папужку? Навіть для неуважних продавців та відвідувачів надто примітно.
Вибач, малий, я – не твоя рятівниця. Єдине, що можу, Кешо, побажати успіху. Інколи мої побажання здійснюються. І вже точно від них гірше не буде.
***
- Вам дуже-дуже личить! Як на вас зшито! Потім, як удома перед дзеркалом роздивитеся, і знімати не схочете.
Ой, жіночко, пересолюєте, рекламуючи товар. Звісно, їй личить. Де ви бачили якісну підробку під барбі, якій би не личив рожевенький светрик зі стразами? І сам товар непоганий, навіть звідси, з мого кутка видно. От тільки оте «знімати не схочете» - то удар у найболючішу точку. Вона ж, можлива клієнтка, переконана, що оте неподобство з чужого плеча, приміряне просто в палатці за затертим шматком тканини – лише на один-два рази, бо доля от-от повернеться до неї належним місцем…
Одним словом, білявка рішуче відмовляється від вигідної покупки і з виразом королеви у вигнанні прямує до виходу. Зобачивши мене, кривиться: «Знову оце під ногами плутається?! Та що за день такий?».
День секонду, люба. День, знятий із чужого плеча й дбайливо збризканий якоюсь знезаражувальною гидотою. Досить прибутковий, якщо знати місця.
Хоч зараз я дію за принципом: «із поганої вівці…». Так, розминаюся.
- Добридень, а можна приміряти? – привітно всміхаюся набурмосеній продавщиці і киваю на нещасний светрик, який вона саме турботливо примощує на вішалку.
Тітонька дивиться на мене ледь здивовано. Не схожа я на дівчину, що заїжджає по «фірмових» речах, прикрашених написом «Гламур». Та мене якось не обходять здивовані погляди. Рішуче скидаю потерту джинсову куртку й натягаю вподобану річ. Ледь примружую очі, повертаючись до дзеркала. Хто сказав, що рожеве личить лише білявкам?
***
Перше своє новеньке платтячко я зодягла у школі. У другому чи третьому класі. До цього мене завжди турботливо вбирали у ношені речі. Ні-ні, я не з родини якихось маргіналів. Усе цілком пристойно.
У татка – купа братів та сестер. А дядьки та тітки потурбувалися по те, аби у мене не було нестачі в двоюрідних братиках і сестричках. Рідних же немає, батько відмовився навіть зробити ще одну спробу домовитися з бузьком про сина. Мабуть, дуже гарні спогади залишилися від дитинства.
Та справа не в цьому, тато – наймолодший у сім’ї. Тож чи дивно, що і я - ледь не наймолодша серед моїх любих родичів. Нестачі у трохи поношеній одежині, що не налазить на когось старшого, ніколи не виникало. «Оксаночко, що треба сказати тьоті? Подивися, яка краса! Зовсім як новенька спідничка». Матуся усе те дбайливо вкорочувала чи відпорювала підрублений низ платтячка, відпускала рукавці в кофтинок… Нічого, на її думку, я виглядала не менш пристойно, ніж мої ровесники.
О тільки не треба співчувати нещасній дитині, що нажила через це собі купу комплексів. Комплексів, якраз, у мене вистачає. Тут крити нема чим. Але до свого зовнішнього вигляду я ставилася у дитнстві байдуже. Аж поки років у тринадцять не вифарбувала волосся у фіолетовий колір, а коли мати схопилася за серце, мовляв, що скажуть родичі? - запропонувала покликати усіх тітоньок на чай, а там викликати одну швидку для усіх. Так економніше буде. Ну, то звичайні підліткові витребеньки.
Цікавіше інше. Дорослі ніяк не могли збагнути, чому братики-сестрички не лише не кривдять молодшеньку, а дивляться на неї ледь не з побоюванням. Я була не надто великою чомуською, тож не дошукувалася чому небо синє, трава – зелена, а інші люди не можуть дізнатися щось про тебе, зодягнувши твої речі? Це ж так просто!
Своїх родичів я не діставала. Хіба що Васька. Чи мені так його сіра курточка на блискавці («можна і дівча зодягти, без ґудзиків бо») не сподобалася, чи те, що він виголосив просто посеред двору, що я ходжу у хлопчачому дранті… Одним словом, за те, щоб батько не дізнався, як він разом із товаришами палив цигарки й цупив льодяники у кіосках, він мені півроку вирішував задачі з математики. Потім мені набридло. Чи просто знайшла цікавішу розвагу.
Мені, взагалі, живеться не сумно. Особливо після того, як я почитала розумних книжки і збагнула: як хто дізнається про мою особливість, не минути мені відвідин психіатра. А в мене – інші плани. Добре ще, що оте «влізання в чужу шкіру» вдається контролювати більш-менш успішно. Практика, хай йому. Тут важливо не впасти в іншу крайність. Не варто давати здібностям атрофуватися…
***
Так, що ми маємо? Вдивляюся у дзеркало ледь примружено. Як чесно, отой светрик личить мені як сільській бурьонці кавалеристське сідло. Хоч фігура у мене на корову не тягне, одежина навіть трохи завелика в грудях. Обертаюся на всі боки напроти тьмяного дзеркала.
Сильні емоції отої білявки під час попередньої примірки – то чудово, легше працювати, бо інакше б довелося витрачати час, виокремлюючи дещицю потрібної інформації від фактів із життя тої Дженні чи Енн, ага, ні, таки Сью, що свого часу пожертвувала майже нову одежину Армії спасіння. Ну, історія дівчини, що за морем позбулася ганчірки, в якій була того самого вечора, коли Він присягався в коханні, а за два дні з тою кікіморою із будинку напроти… Ні, мене це не цікавить. Ілюстрації до теми: «усі чоловіки – козли», - не збираю.
Ага, є! Чому усі життєві історії, навіть із серії: «якби ви тільки знали, що я пережила!» - настільки банальні? Заздрощі сусідки по парті, бо в тої гарніша ручка, зіпсована контрольна старости класу – дурепа, невже вчителька не збагнула, що гордість школи навряд чи сама примудрилася залити зошит гуашшю? Перший хлопець, відбитий у сестри, поцуплений тюбик імпортної помади у більш забезпеченої однокласниці, дріб’язок, що перекочував на дискотеці із чужої кишені до її спітнілої долоні… Кажу ж, банально усе.
О, це вже цікавіше. Обережніше треба вибирати коханців, а як зв’язалася із місцевим крутьком, то хоч не спокушатися на пропозицію понишпорити у його документах. Навіть якщо за зраду таки заплатили. Ні, далі дивитися не хочу. Не вистачало милуватися доброю волею пригодами сучасної провінційної дівчини, що вчасно накивала ногами у велике місто, а тепер за будь-яку ціну прагне влаштуватися в ньому… Це видовище – на любителя.
- Беру. У вас є в що його запакувати?
Добре, що пакет міцний, а що без малюнку – плювати. Тепер головне - зберегти залишок її дотику на тканині. Не настільки я крута, щоб вирахувати отак відразу адресу та ім’я, але і сліду її не впущу. Нічого, покружляю містом, віднайду її квартиру, дізнаюся у місцевих кумась, як кличуть те дівчисько… Кілька днів не доведеться сумувати.
Грошей із неї багато не зшибеш, навіть якщо опишеш її подвиги у всій красі. Хоч би й тому, що грошей у неї – кіт наплакав.
Але її останнє придбання – досить серйозний чоловік, що вважає свою секретарку гарною дівчинкою, настільки, що ще не... Таку репутацію теж треба відпрацьовувати. Таким серйозним панам не так важко влаштувати на вакансію у своїй фірмі надійну і досвідчену людину, яка випадково опинилася на мілині. Кажете, секретар тут ні до чого? Ну, заздрю я порядкам у вашій фірмі. Без іронії, заздрю.
Надійна людина – то не я. Кажу ж, здобич цього разу досиь пісна. Так, аби не бути у боргу перед однією знайомою, що свого часу допомогла. Хай краще тепер тішиться, що не доведеться стояти на біржі праці і відчуватиме, що це вона мені зобов’язана.
Собі ж я підшукаю іщось більш прибудкове. Іду, всміхаюся заклопотаним покупцям та крамарям, розмахую пакетом. Ловлю, крім здивованих поглядів: чого отак аж зуби подає? - усмішки у відповідь.
День секонду триває.
Закінчення буде.
