( продовження. початок див http://gak.com.ua/creatives/1/2271 , http://gak.com.ua/creatives/1/2241, http://gak.com.ua/creatives/1/2274)
Миловидна стюардеса увійшла в салон і розпочала приємним низьким голосом заспокоювати пасажирів. Спочатку англійською – якого дідька я її не вчив у школі? Але чорношкірий здоровань, що сидів поруч у бандані з черепами раптом зблід і почав молитися. Потім – іспанською. Іспанську я навіть в школі не вчив. А навіщо? Є ж язик міжнаціонального общенія. Коли вона почала говорити те саме українською, зчинився такий ґвалт і лемент, що я розчув лише уривки її слів. ... Рятувальні жилети, .... аварійна посадка на воду, .. наші досвідчені пілоти роблять усе можливе, .... і спокусливо усміхнувшись після слів „немає жодних підстав для паніки, усіх вцілілих швидко знайдуть пошукові гелікоптери”, щезла за броньованими дверима. Ці стюардеси нічого не бояться. А може і бояться, але лише за тими дверима?
Йой, та з літаком дійсно не все гаразд... З ілюмінатора видно, як димить три з чотирьох реактивних двигунів на правому крилі. Гігантський ВАЮ стрімко втрачав висоту і мчав назустріч зеленавим океанським хвилям. Десь на горизонті я зауважив три кораблі, схожі згори на футбольні поля і кілька дрібніших - стрімкі і хижі обриси вказували на їхнє військове призначення. А у небі поруч з нами зав’язався справжній повітряний бій. Я мало у цьому тямлю, але наші, здається, виграють. Раптом усе небо засіялося пухнастими хмарками вибухів, винищувач поруч з нами розлетівся на друзки і наш ВАЮ-947 знову сильно струснуло. В мене вчепилася білявка, що сиділа поруч і тепер ніяк не хотіла відпускати. А ще кілька хвилин тому навіть оком в мою сторону не повела, зараза. А я і сам волав від жаху. В останній момент я згадав про кейса – шеф передав лідеру тобагійської опозиції Хуану Родріго Пересу цінний подарунок – дуже рідкісний примірник книжки „Діджитал-Романизм” 2006 року видання з автографом Олеся Бережного. Я сам гортав – так і пише – „щиро, Олесь Бережний, Львів, Лялька, 2006р.”. Рідкісна книга ... І автентична. Мабуть коштує більше ніж тюнінгований шефів джип ЗАЗ-Гайдамака.
Та мабуть не час було про це думати, наш лайнер розвалювався на шматки і мене разом із білявкою та кейсом витягло повітряним потоком. Носова частина, тягнучи за собою масні шлейфи чорного диму, ще продовжувала свій лет, хвіст лишився десь позаду, а я разом із блондинкою і кейсом стрімко падав у свинцеві хвилі північної Атлантики.
АААААААААААА – волали ми в два голоси. Лише тепер я зрозумів, чому птахи гидять в польоті. Бо – СТРАШНО.
Я прийшов до свідомості. Стиха плюскали холодні хвилі клятого Атлантичного океану, поруч у помаранчевому рятувальному жилеті із надувним коміром гойдалася моя попутниця, навколо сумирно плавали промоклі листки із коштовного стародруку.
Панночко, ви як? – запитав я і погріб до неї. Я повернув її до себе і мені стало млосно. Мертві скляні очі дивилися на мене з докором. Як її хоч звати? Я відкрив сумочку, що плавала поруч - там був маленький керамічний пістолет з глушником - такі не помічає контроль в аеропортах, пакетик із лимонними кісточками і російський паспорт на ім'я Свєтлани Коломенской.
Холєра, якого дідька я вплутався в цю історію? Міг же, дурень, прошлангувати. Послали б Федю із відділу збуту, або Остапа із рекламного. Мабуть Остапа, бо у Федьки двоє дітей.
Та, зрештою, потрібно щось робити... Я дістав з кишені комунікатора. Попри запевнення виробника в його пило-водонепроникності ця лайно не працювало. Екранчик ледь світився і з усіх чисельних функцій комунікатора працювало лише радіо. Й те ледь шепотіло.
- Украінская воєнщіна бряцаєт мускулами, хшшшш – пішли перешкоди, широкомаштабниє воєнно-морскиє учєнія в нєпосрєдствєнной блідості територіальних вод Гондураса, хшшш – знов перешкоди, а далі бадьорий голос сказав – А сєйчас виступіт сводний оркестр ложкарєй ВМФ Росіі і гітарістов народной арміі Гондураса...
Я ще покляцав кнопками. Стриманий об’єктивний голос диктора Бі-Бі-Сі безпристрасно вів -
Флот відкритого моря України в складі ударних авіаносців Кобзар, Каменяр, Дочка Прометея, крейсерів Андрухович і Забужко та інших військових кораблів проводить широкомасштабні навчання поблизу територіальних вод Гондурасу. Держдеп країни оголосив протест з цього приводу. Командувач флотом відкритого моря грос-адмірал Іслам Джаліль в свою чергу заявив, що навчання планові і Гондурас про них попереджено ще рік тому. Та попри це, санітарна служба Гондурасу заборонила ввіз українських авт, комп’ютерів та гелікоптерів, виявивши в них збудника еболи.
А таки дотепно наш президент придумав – щоб популяризувати українську літературу, почали називати військові кораблі іменами письменників. Бо ж знаєте, з українською книжкою у нас не дуже.
От лайно, - про загибель якогось цивільного літака ніхто й не згадав. І взагалі – ніколи більше не літатиму Авіалініями Гондурасу, раз вони не знають, що місця, де вправляються наші військові потрібно облітати не менше як за тисячу миль. Та дідько з ним, може це й на краще. Підбере якесь нейтральне судно, звернуся в наше консульство – і вдома.
Та, видко, Бог відвернувся від мене остаточно. Наче якийсь морський монстр, з темного мороку океану виринув підводний човен. За якусь хвилину на короткій щоглі затріпотів наш, рідний жовто-блакитний прапор. Я вже розібрав і назву субмарини, написану вигадливо-староукраїнським шрифтом – „Чугайстер”.
