Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2545
Творів: 46137
Рецензій: 90188

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ТЕ, ЩО Я ЗНАЮ... (1)

© Юрій Кирик, 10-05-2010


Жив був художник один…

Не знаю чи й маю право розповідати цю історію, бо Львів, по при всю свою нарочиту відкритість, сокровенні таємниці відкриває далеко не відразу, й далеко не всім. Думав, чи маю  право виявляти справжнє ім’я свого героя? Розповідь все ж не цілком відповідатиме дійсності… Це радше одна із загадок, таємниць Львова, можливо й легенд? Та, легенди, зазвичай, творять про тих, хто був відомий й уславлений за життя.

Ким за життя  був Іван Скобала? Мистці, яким нині за сімдесят, звичайно, пам’ятають його. Про історію зниклого портрету, висловлюються туманно, в живих не залишилось жодного з тих, хто колись його бачили. Більшість взагалі не пам’ятає, його робіт…

- Іван Скобала? Був такий… Викладав якийсь час в інституті…(нині Львівська Академія мистецтв).
- Прекрасним рисувальником був, це – факт! Якийсь дивний феномен…Володів технікою, яку ніхто не міг повторити.
- Це було радше штукарство. Чи й від Бога це??? – відповіді колишніх колег маестро. Навіть Іванів син визнав, що немає жодної живописної роботи батька, лише неякісні кольорові світлини що вже втрачають свою барву …

Сумніваюсь, чи й при найбільших зусиллях вдалось би зібрати таку-сяку його виставку… Дивним був той митець - багато до чого докладав свою руку – кому рисунок накине, змінить перспективу, запропонує іншу кольорову гамму. Сам же, писав вельми мало – коли вже зовсім не було грошей, або ж, коли не міг не писати… Не зустрічав теж мистця, який би так байдуже ставився до своїх творінь – міг подарувати картину малознайомій людині, коли та йому сподобалась, продати за сущі копійки, що їх вистачало на пляшку -другу дешевого вина…  

Знайомство наше почалось з пив бару на Краківській. Місцини, що була містком між світом ситим і благополучним, і маргінальним, світом людей, яких система відкинула, викинула, чи посунула за свої межі. Перші приходили, аби відчути висоту свого нинішнього становища - виставляли випивку колишнім колегам чи друзям. Відповідно для інших,  чи не єдине місце, де можна було випити на дурняк, чи розповісти чергову баєчку розчуленому від випитого грошовитому панові, і увесь вечір водити з ним козу. Я, молодий на тоді журналіст, теж полюбляв слухати безконечні оповідки завсідників, виловлюючи готові сюжети, чи мелодраматичну історію, яка додавала чимало нових рис до твору, який Бальзак так влучно назвав «Людською комедією»… Саме там, уперше в житті вздрів генія, справжнього, живого, осягнути якого, зрозуміти до кінця, так і не зумів…

Високий, худий з гарно окресленими вилицями, аристократично заламаним носом, виразним, випнутим підборіддям й голубими очима, що світились з хтозна якого дива добротою й лагідністю. Обрамлене пасмами темного, що ледь крутилось волосся, обличчя було живим втіленням персонажів Ель Греко. Одразу привертав до себе увагу, хоча, найменше того праг: не галасував, не розповідав захоплюючих історій, а з сороміцьких анекдотів хоча й сміявся, та посмішку свою ховав, опускаючи голову, мов цнотлива панянка. Був знайомий з його приятелем, так ми з ним й познайомились.

Наскільки Іван був вишуканим у всіх відношеннях, настільки дисонувала йому Сонька, жінка, що його постійно супроводжувала - від щоденної пиятики, обличчя її запухло, як от в людей, що пережили напад бджолиного рою. Природа, ставлячи свою мітку, якби хотіла вказати на неї, – тисячі невидимих капілярів на її обличчі потріскались, і його колір став червоняве синюшним. Коли б хтось наважився сказати, що жінка ця була колись красунею, з певністю розсміявся б йому в обличчя, хоча, ноги у жінки стрункі, справді гарні, та й під недбалим одягом, все ще можна було розгледіти зграбну жіночу фігурку, та хто взрівши таке лице, приглядатиметесь до фігури, навіть коли б була вона самою Жізель Бундхен… Звичайно ж, не розпитував товариша за дивну супутницю художника - примхи творчих людей, їхні фантазії, часами настільки дивовижні, що, не лізуть в жодні рамки,  перевершують будь-яку людську уяву. Зрештою, цікавила мене не вона, а він. З того вечора  ми й заприятелювали.

Часто подорожуючи від винарні до винарні, зустрічали там Іванових колег, які нерідко запрошували у свої творчі майстерні на чарчину, та насправді, аби отримати від метра пораду, чи підказку, почути його думку.
У цих відвідинах я й спізнав чудо Господнє - неперевершеного рисувальника. Із милою посмішкою приглядався до чужих робіт, та рідко брав у руки вугіль, або ж олівець, та коли уже брав, щось підправляючи, часом проводив новий контур й... присутні ставали свідками справжнього дива: мертві, статичні фігури оживали, наповнювались дивовижною пластикою. Умів вдихнути життя навіть у білі, закам’янілі гіпси. Побіля уже готових сюжетних полотен часами накидав свою, альтернативну, композицію. “Метри” тягли за руку.
- Іване, продовжуй, твоя ідея краще розкриває образ, віддаю тобі це  замовлення! Посміхався усіма одразу зморшками своїх добрих очей.
- Ні, мені не вистачить терпцю, аби закінчити таку роботу, не цікаво, та й часу шкода... Постав краще чарчину коли ідея справді по серцю…

Блукання від винарні до винарні, здавалось, було його головним, й найважливішим завданням. Ні в кого й в гадці не було, що Іван  попросту тиняється, чи, чого більше – канючить, ставились до нього з шанобою, і якимсь особливим пієтетом.
- Шукає своїх типажів, виношує задум, – висували здогадки. Сам ніколи про таке не говорив, узагалі про себе не говорив ніколи - залишався незбагненною для людей загадкою, нерозгаданим ребусом, яким є кожна людина, що має незвичайні творчі потенції, й не реалізовує їх. Не був винятком і я - теж того не розумів. Вважав за щастя, «водити з ним козу». Чіпкі юнацькі ідеали. В чому іще міг наслідувати генія?..

Майже завше без копійчини, та ніколи не бракувало охочих, пригостити його, а за одне й Соньку, нерідко й тих, хто на тоді складав його свиту. Мої фантазії сягали далі – підозрював, що тим самим закладають з ним негласний пакт, що не буде творити, бо ж будь чия творчість тьмянішала перед доторком його пальця…
В богемному середовищі про Івана ходили чудернацькі історії. Зазвичай такі історії ходять про мертвих, та, на здоровий глузд, для багатьох він вже й був мертвим – чи й можна вважати живою людину, яка випала на маргінес, до того ж не через якісь там фатальні обставини, а з власної волі, чи, іще краще з причини свого розгнузданого, бунтівного, свавільного характеру.
Пригадую кулуарну розмову після відкриття, здається, першого у Львові бієнале, де Іван виставив якусь свою, як сам казав «незначну роботу».
- Такі художники народжуються навіть не раз в століття, - промовляв маститий лавреат, його навіть важко назвати художником від Бога - коли торкається паперу чи полотна, здається, Бог тримає його руку в Своїй - так виважено, й безпомилково точно вкладається його штрих. Молодий ректор Академії спостерігаючи за його роботою, висловив думку, що їхній викладач міг би давати майстер класи навіть в Ленінградській академії мистецтв, старенький же метр Григорій Смольський, що колись студіював у Фрації, посміхнувся у вус:
- Та, навіть і в Паризькій академії! Лишень помиляєтесь, коли думаєте, що була б з того бодай комусь яка користь – повторити те, що робить Іван – неможливо…

Здавалось, Іван ніколи не знав мук творчості. За пензель чи вугіль завше брався з іронічною всмішкою, ніби викладав нетямущим дітвакам якісь простенькі азбучні істини, які сором не знати.


Підходжу до головної частини своєї розповіді, того свідком чого, сам не був, що знаю лише з чужих вуст, відтак, скільки правди в тій історії, важко сказати.

З певністю не був аристократом з походження, та аристократом духу був з певністю. Були в Івана, що майже немислиме в середовищі молодих митців, тверді моральні принципи - на жодну студентку чи викладачку не споглядав, як на можливий об’єкт залицяння.

Чарівна красуня Сонька, що приїхала у Львів на навчання з бозна якої глибинки Херсонщини, витягла щасливий білет – Іван звернув на неї увагу. Безумовно, не на її милу бузю, дивної краси фіалкові очі, й навіть чарівний дупасик, на який заглядався не лише увесь курс, а й уся академія…Коли лиш появилась на кафедрі рисунку, й зробила свій перший шкіц, Іван підійшов відразу.
- В тебе жахлива школа, руки б пооббивав тим, хто тебе вчив,  сама ж - справжній самородок! У тебе рука майстра! От кого справді варта вчити! – радів так, як з певністю не радів би, знайшовши знаменитий «Норі».

Слово Івана, можливо й тому, що взагалі розмовляв не вельми часто, було почуто й невдовзі обійшло не лише увесь курс, а й Академію. До честі дівчини, треба сказати, що не загордилась, лише почала більше, й наполегливіше працювати – увесь вільний від занять час проводила на кафедрі рисунку. Результат не забарися – вже на першій виставці молодих талантів, її роботи були визнані кращими. Важко сказати – хто більше радів успіхові – вчитель чи учениця? Метр не лише  приділяв їй найбільше часу на лекціях, якось непомітно Соня перекочувала в його творчу майстерню, працювала за його любимим мольбертом, у найкращому місці – біля вікна, ніби то метр вона, – він же, її учень… Закоханий Іван теж був картиною в собі. Він увесь світився. Здавалось, висвічуються навіть кінчики пальців, якими торкається дівчини.  Тільки великі натури уміють віддаватись всуціль і повністю. Коли стояли разом за мольбертом – творили пречудову симфонію.

Матеріальні речі, (звичайно якщо це не були шедеври мистецтва), здавалось, не складали для нього взагалі ціни – одягався абияк, харчувався з найбільшим задоволенням в студентській їдальні, ніколи не спокушався вигідними, (грошовитими) замовленнями. «Хіба в людини так багато часу, аби розмінюватись на такі дрібниці?» Не хлібом єдиним живе людина, а іще митець, життя для якого – творчість. Та все частіше, Соня кривилась - їхня домівка, й не домівка зовсім, а щось середнє між вокзальною ждальнею і студентським гуртожитком – ні меблів, ні навіть пристойного ліжка. При найбільшому бажанні не можна створити затишку з речей, які бозна як сюди потрапили. Іван ніколи не звертав, й не звернув би на це уваги, та це говорила його чарівна принцеса – дівчина з якою хотів одружитись…

Звісно ж, чути це, було не вельми приємно, знову ж, принципи не дозволяли йому викладати мозаїкою автобусні зупинки, чим підробляли викладачі, чи, тим більше, малювати портрети вождів до свят, чи яке інше кон’юнктурне мальовидло… То ж, і на ті, «неситі часи», Іван виглядав злиднем – платні викладача вистачало хіба що на фарби, та найскромніше утримання.  А тут – весілля… Весілля, а й весільний подарунок мав бути гідним красуні Соні!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Початок.

© Наталка Ліщинська, 11-05-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71966314315796 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …