|
|
| Авторів: |
1563 |
| Творів: |
24635 |
| Рецензій: |
49106 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Авторська проза
|
|
|
| © Dara, 08-05-2010 |
(Продовження)
Розділ 7. Горобчик
Оксана їхала на схід. Думки, почуття, мрії, біль, горе, жалобу і ще щось, в чому навіть собі не хотіла зізнатися, вона везла у купейному вагоні у Київ. Ледве потрафили взяти квиток. Слава богу Сашкова бабуся допомогла – у неї непогані зв’язки всюди, тобто колишні учні, які добре пам’ятають свою вчительку. Куди їдуть всі ці люди, заповнюючи своїм почуттями та емоціями весь простір, навіть у тамбурі? Дурне думаєш, дівко! У кожного свій лантух за плечима. Хто за покликом душі, хто за покликом обов’язків, хто в наслідок обставин… Так, обставини. Ті, що повсякчас обплутують мов спрут...
Стояла в коридорі купейного вагона, дивилася у вікно. Потяг заколисував, мерехтіла вервечкою сумна осіння безвихідь за вікном, голі поля, зажурені дерева, наполохані відчаєм та журбою. Дорога нав’язували вузлики на нитку думок і відчай враз переплітався з радістю, а горе з теплом долонь Сашка. Вона старалася переконати себе – це не вірно бути такою нерозсудливою, вона заміжня жінка, Влад – батько її доньки, зараз поруч з хворою Тетянкою в лікарні. Але її чомусь не гризе сумління, ні… Так добре поруч з Владом їй ніколи не було. Стільки ніжності та кохання струменіло в кожному дотику Сашка, в цілунках, навіть в тому, як він дивиться на неї. Тому і не вдається переконати себе, що вчинила зле, вчинила гріх і що то лише горе, глибинно-бездонне штовхнуло її до Сашка, як до соломинки посеред вирви, і це таки порятувало від божевілля. Досі на губах вона відчуває тепло його ніжних губ, у волоссі оксамитові сонячні зайчики його поцілунків, на тілі – ніжні руки, які ніколи не зроблять боляче, ніколи, бо і вони також кохають її більше за все у світі. Сашку начхати на те, що не хоче вона вступати до аспірантури, як того вимагає статус дружини доцента та невістки вже академіка, а хоче залишатися далі звичайною вчителькою у середній школі, яка понад все закохана в свою працю. Він не соромиться її минулого, її батьків, спадковості, надто примітивної освіти… Він її кохає такою якою вона є, не стараючись переробити чи під себе, чи під обставини…
Тоді в дев’яностому, рік після одруження, вона ледве не перемінила життя… Але обставини, ті кляті обставини. І ще, обіцянка дана батькові - не рубати з плеча, остання обіцянка перед його кончиною. Так, в людини має бути любляча родина, прихисток від буревіїв в шаленому світі, а коли та родина ще й матеріально забезпечена – це лише плюси.
Ех, тато-тато! Який там прихисток? Темниця! Так, і вона для заблудлих душ може стати порятунком, однак Оксана не настільки заблукала щоб погодитися на це і тому продовжує плисти проти течії.
- Все одно, доню, всіх вітряків не переможеш. От я, бачиш, думав, що тут у столиці зв’язки твого свекра допоможуть та й мої старі приятелі зі студентських літ. Але, знаєш, ніхто не хоче залазити у вулик у якому мешкають шершні. Мені ж пізно здаватися, люба. Я вже у тому вулику. Прошу тебе, Оксаночко, шануй свою родину – вони ті, що вміють прощати.
Сидів навпроти зажурений та розгублений, враз здався їй старим та немічним дідом, що несе на горбі лантух з бідою, навіть змалів під тим тягарем, загубився у надто великому м’якому кріслі. Так, тато мало що знав зі справжнього її життя. Майже нічого не розповідала ні йому, ні мамі. А при тих нечастих спільних зустрічах, родичі Владислава завжди показували себе якнайкраще. Спектаклі вони давати вміли і акторська майстерність, звісно ж, – найвищого ґатунку.
Київська еліта: коріння Ірени – дворянське, голуба кров, Сигізмунд – напівнімець, прадід якого був ерцгерцогом та бароном при дворі англійського короля. Вишукані манери, зарозумілість, пиха. Оригінали картин Рєпіна, Шишкіна, Моне в будинку на стінах, старі раритетні меблі з червоного дерева, китайські вази з різних епох, піаніно самого Шостаковича – це не музейні експонати, це щоденні будні молодої дівчини з далекого волинського містечка, яку привів у цю розкіш Владислав. Тільки Попелюшка, на жаль, не захотіла ставати королевою, тобто стервом, а золота клітка не перетворилася для неї на палацик.
Рай чи то точніше передпокій раю для Оксани там і закінчився - в передпокої.
Владик вступив до аспірантури, паралельно працював у науково-дослідному інституті – йому подобалося бути активним, тому його зовсім не дивувала активність дружини. Він її підтримував – поки молодий маєш бути діяльним. Зустрічалися лише увечері вдома, подекуди вже в спальні, не тратячи часу на вечері, любощі та поцілунки стали добротним їх замінником. Вони стали хорошим подружжям. Навіть видавалося на початку, що й Ірена Георгіївна замирилася з обставинами. Принаймні вона невістку не зачіпала. Ба, навіть більше – вона її уникала. Отак минув рік, найспокійніший у житті Оксани, та, зрештою, в бутті тої країни, яка доживала своє. Неспокійно ставало в університеті. Студенти розмахували прапором студентського самоврядування, дратуючи керівництво вузу, створювалися студентські організації, що мали на меті захистити студента в його правах. Але і це не все. В повітрі столиці духмяніло волею, здається осінь – час помирання, але враз так по-живому війнуло весною. Одного вечора Орися затягнула Оксану на засідання Української студентської спілки, що вже рік як діяла в університеті. Оксана захоплено слухала розмови молодих людей, ловлячи уважно кожне слово. Говорили багато, полум’яно, з деяким максималізмом та запалом, але це сприймалося швидше навіть за перевагу, аніж за ганж. Вона завтра обов’язково приведе з собою Влада, хай і він послухає. О, так, бажання змінити світ на ліпше – хронічна хвороба юності, що передається через мудрі думки і тільки тим, хто вміє слухати та чути. Оксана вміла. Владик спокійно вислухав свою кохану дружину, однак дбайливо та тактовно роз'яснив їй, що його це зовсім не цікавить, бо він – науковець, і без того клопоту має чимало. А якщо їй подобається громадська праця, то він, зрештою, не проти і не може бути проти, тому що це її і тільки її вибір. І ще, у нього наймудріша та найдовершеніша в усьому дружина, тож дурниць вона не накоїть, певен. Тим паче, він вже не зовсім студент, а до викладачів у студентів своєрідний стосунок.
Настав жовтень дев’яностого року. Її чоловік поїхав у відрядження у Відень. Якась там чергова наукова конференція. Оксана вперше залишалася один на один зі свекрухою. Тому старалася йти з дому якнайраніше та повертатися якнайпізніше. Очі не бачать – серце не болить. Правда, це зробити не важко. Тому що засідання студентської спілки зазвичай затягувалися допізна. Сьогодні особливо бурхливим видався день. Оксана поверталася з університету додому, перед тим сходивши з Ориською на засідання УСС вже міста. Її вибрали в Раду. Жаль, що Влада нема поруч, він порадів би за неї, впевнена.
Оксана навіть не встигла витягнути з кишені ключі. Двері відкрила кухарка Маруся, співчутливо глипнула на неї, опустивши похапцем очі в поділ запаски і прошмигнула швидесенько на кухню. Манірно обіпершись на стіну та гордо задерши голову, перев’язану махровим рожевим рушником, в передпокої стояла її величність Ірена Георгіївна, як готична статуя. Лише крижаний холод в її очах говорив – це людина, бо статуї зорять байдуже, а та ладна була своїм поглядом вбити. Сигізмунд Владиславович микався винувато з ноги на ноги поруч. Її, з’ясується згодом, з нетерпінням чекали.
- Доброго вечора! – чемно привіталася Оксана. - Що трапилося? Щось з Владиком?
Дівчина перелякано заморгала очима.
- Що? Добрий вечір? Як для кого. З Владиком, хвала Господу, все гаразд, тому що він не з тобою. І до решти, як ти смієш, селючко невмивана, промовляти своїми паскудним язиком його ім’я? Це все за наше добре до тебе ставлення така віддяка, витягли зі свинюшника задрипанку на свою голову. – Ірена Георгіївна порушила «обітницю мовчання».
Оксана нічогісінько не розуміла. Господи, звідки пані професорова, в жилах якої тече голуба кров, знає такі слова! Та це був лише розвій подій… Оксана не могла нічого второпати і лише продовжувала вислуховувати набридливе шпетання сердитої свекрухи, яка, схоже, знайшла врешті відповідну нагоду вилити на осоружну невістку всю лють, що зібралася у серці.
Коли Ірена вмовкла на секунду, переводячи подих чи то може придумуючи нові добротні слова для невістки, Оксана на диво спокійно озвалася:
- Сигізмунде Владиславовичу, ви наче адекватна людина, професор, проректор, може повісте, що трапилося?
Ой, ліпше б вона мовчала про адекватність.
- Мерзотниця, забирайся з нашого помешкання. Наволоче, це я неадекватна? Сигізмундику, ти чуєш, що воно верзе? Ой, моє бідне серденько! Марусю, любонько, де мої ліки?
Театрально заломлені руки, блідість обличчя, перелякана Маруся зі склянкою води, старий професор, що махає стосом паперів перед носом у Ірени, наче опахалом, роблячи їй побільше повітря.
Оксана розуміє, що це ще не кінець вистави. Свекруха вхопила кураж і так просто його не відпустить. Але й вона не груша для биття. Мовчки обійшовши театральну трупу, Оксана піднялася до себе в спальню. З гуртожитку вона не виписувалася спеціально, там за нею рахується ліжко, навіть перепустка є, умисно це зробила для дівчат, а то селять їх в маленьку кімнатку, колись розраховану на двох осіб, по четверо, тож хоч так вона їм допомагає. Зібрала свої речі, тільки ті, що направду належали їй, куплені батьками чи нею на стипендію, навіть прикрас подарованих Владом не взяла, не зачепила і духи, дорогі французькі. Лише обручку з сумом зоставила на пальці, її вона віддасть Владу при зустрічі. Дівчина тихо спустилася вниз. Сподівалася, що з передпокою процесія таки перебереться у вітальню. Так і трапилося. Старалася рухатися якнайтихіше. Однак щезнути непоміченою не вдалося, тому що двері вітальні були навстіж розчинені і її відразу побачили.
- Ти куди, нетіпахо? –заверещала, щойно помираюча Ірена Георгіївна і за якусь мить з лежачого стану просто таки блискавично опинилася в стоячому перед Оксаною.
- А ви мені ніхто, щоб я звітувала перед вами куди йду і чому? З істеричками та базарними бабами справ краще не мати. Кажуть то заразне.
Оксана здається також відпустила гальма і летіла на зустріч Ірені на шаленій швидкості.
- Ах ти, паскуднице, як ти смієш мене, графиню, так називати та ще й у моїй господі. Та я ж тобі зараз твоє личко так розцяцькую, що твоя вошива мама тебе не впізнає.
Ірена була з роду не лише блакитнокрових, а й драгунських, очевидно. Висока, повновида жінка, тому дивилася на Оксану згори додолу.
Оксана лише посміхнулася на почуте кутиками вуст:
- Не раджу, Ірено Георгіївно. Ви ж збирали на мене інформацію, тобто досьє. Майстер спорту з вільної боротьби, навіть ваш ріст тут не допоможе.
Ірена здивовано перевела очі на чоловіка, той стовбичив за спиною дружини і ствердно кивав головою.
- Все, досить, Іреночко, побережи голубонько серце. Оксано, що ти собі думаєш? Поводиш себе, мов розбійниця. Неподобство, дівчино. Як це ми тобі ніхто? Ми – батьки твого чоловіка! Ми до тебе всіма фібрами душевних поривань, а ти… Ми ж переступили через прадавні звичаї в родині, лише щоб наш єдиний син став щасливим. А воно он як повернуло! Ні встиду, ні совісті, безсоромнице! Так підставити нашу благородну родину. Ірена Георгіївна мала слушність, коли була проти вашого шлюбу, тепер я це розумію! Так нас осоромити на весь Київ!
- Осоромити, вас? Чим? Я вам не Полінка після проваленого іспиту, - випадково злетіло з уст дівчини.
Професор відразу пополотнів, і від несподівано почутого вмовк. Оксана пізніше картатиме себе, що тоді не стрималася.
- Що ти мелеш, нещастя наше! До чого тут якась там Полінка та іспити? Зараз мова про тебе! Сигізмундику, серденько, що вона верзе? Хай забирається геть, тільки мусимо добре перевірити квартиру чи чого не поцупила. Я ту босоту добре знаю. Закрутила голову синові і тепер нас усіх хоче по світу пустити з торбами.
Несподівано Ірена вихоплює з рук Оксани сумку. Оксана від подиву аж рот відкрила.
- Ану, цить, Іренко. Згадай свого сина. Що він тобі скаже, коли почує, як гарно ти повелася з його дружиною. Ти його добре знаєш, він не я! Тому має бути якесь розумне пояснення. Може це не її папери, може то все випадковість, – насилу застогнав професор, еге ж він опинився між двох вогнів.
Ірена Георгіївна стояла, манірно закотивши очі, раз по раз театрально схлипуючи і витираючи попід очі ажурною хустинкою. В довгому, аж до землі, чорному халаті з золотистими вставками була схожою на бояриню Морозову з картини Сурикова. Згадка про сина схоже трохи привела її до тями. Він же не послухав її поради щодо одруження на тій селючці, хто зна чий бік на цей раз він прийме.
- Оксано, скажіть нам голубонько, що це? - Професор говорив знервовано, тому у звертанні до дівчини перейшов на Ви.
Сигізмунд Владиславович простягнув їй одну з тих листівок, що вчора роздавали на засіданні УСС і вона взяла пачку з ціллю роздати своїм однокурсникам, а вранці банально забула на книжковій полиці. Розлютило дівчину ще одне – вони нишпорять в її речах, але вона пересилила себе, щоб не наговорити знову зайвого і спокійно відповіла:
- Листівки!
- Теж мені, Клара Цеткін! Це не просто листівка – це бомба сповільненої дії. У нас через тебе будуть неприємності. Ба, більше, пригріли змію на грудях. – Ірена казилася.
- Оксано, голубонько! Ви ці листівочки, хоча б читали? – заторохкотів Сигізмунд Владиславович.
- Звісно, читала, оскільки я їх навіть трохи писала, – здивовано витріщалися на свою так звану родину Оксана.
Вона анініц не второпала. Мудрі наче інтелігентні люди здавалися їй божевільними.
- Це ж не просто листівочка, дівчино, - не вгавав розлючений Сигізмунд Владиславович, - це заклики до повалення законного конституційного ладу в державі. Читаю:
«Економічна і політична криза в країні поглиблюється. Інфляція, дефіцит, нестача елементарних побутових речей - ось наслідки свавілля можновладних міністерств». Голубонько, золота моя, чи вам чогось у нас бракує? Не можна бути сонцем ясним та всіх обігріти, не будьте наївнячком. Що ви там ще такого різного собі понахимерювали? Писала вона! Понаписувала! Ну от, цитую далі: «Існуюча Верховна Рада України неспроможна вирішувати болючі питання сьогодення. Політичною ситуацією і досі керує ненажерливий монстр - комуністична партія». Монстр? Ви думаєте, що говорите? Як ви можете таке підтримувати - « Володіючи награбованими мільярдами, КПРС своїми кривавими руками тримає реальну владу". Ви що, справді, не розумієте, що понаписували? Через таку вашу легковажність у нас можуть бути неприємності і неприємності - це ще м’яко сказано. Ви знаєте скільки коштувало нам з Іреною та нашим батькам відвоювати місце під сонцем в отому божевіллі? Професор розлючено махав перед самим носом невисокої Оксани своїми довгими руками, таким сердитим дівчина його ще не бачила. - Не знаєте! Звісно, предки таких як ви, завжди були лише гарматним м’ясом, а не творцями історії. А ми – кити, на яких світ тримається, тому мусимо виживати попри все, пристосовуючись, звісно.
Тут не втерпіла вкотре Ірена:
- Що ти з нею панькаєшся, любий? Та нетіпаха все одно нічогісінько не второпає, куди їй з такою спадковістю та освітою! Просто нехай йде на всі чотири сторони, покидькова дочка.
- На себе в дзеркало подивіться. – Оксана кинулася було до дверей. Однак, в дверях, театрально розкинувши руки, стояла Ірена.
- Дівонько, розмова не закінчена, ти не дослухала. Читай, Сигізмундику, далі.
Чого вони від неї хочуть? То йди, то зостанься. Оксана нервово закусила нижню губу і вбивчим поглядом витріщилася на професора. Той підніс майже собі до носа аркуш паперу, прикрившись ним, і заторохкотів:
- «Молодь у всі часи була авангардом громадських рухів, каталізатором суспільства. Студентство було в перших лавах виступів проти тоталітаризму в Чехословаччині та Болгарії, Румунії та Польщі. Виборена ними свобода сяє і для нас. Не личить відсиджуватися у закутках і байдуже спостерігати за несміливими потугами ще незрілої демократії. Саме тому ми готуємося до широкомасштабних акцій громадянської непокори у жовтні 1990 року і висуваємо такі вимоги.
1. Достроково припинити повноваження Верховної Ради України та призначити нові вибори на багатопартійних засадах восени 1991 року.
2. Прийняти закон про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ.
3. Не допустити підписання союзного договору. Ми закликаємо студентів, молодь, усіх, кому не байдуже майбутнє України, підтримати нас. Готуйтеся до жовтневих акцій громадянської непокори, створюйте осередки Української студентської спілки».
- Дурні діти! На що руку зібралися підняти, на святе і хто – зграйка недотеп безголових і ти з ними. Господи, моя невістка з ними. – Верещала несамовито Ірена. - Що про нас подумають там! – Ірена тицяла пальцем в стелю, натякаючи чи то на вищі сили, чи то на сусідів зверху.
Оксані ця комедія почала набридати. Дістали вони її конкретно.
- Чого ж ви, професоре, до кінця не дочитуєте. Дочитайте, будьте ласкаві. Ну? – Оксана відчуває, як її від хвилювання б’ють дрижаки.
Професор дурнувато дивиться якусь мить на Оксану:
- Як дочитати? Це ж майже все! – він не сподівався, що після такого напору та дівка ще й огризатися посміє, тому здивовано промямлив: - Що ж, я дочитаю. Там лише два речення:
«З нами Бог.
Київська рада УСС"
- Так, бог! А не Ленін та партія, а той – хто був до них і до вас, є і після нас буде. Чуєте, бог. І мені байдуже до ваших пересторог, я – людина, а не лялька в театрі абсурду. - Оксана відчуває, що її вже несе шалена хвиля. Та розмова заставила її зробити свій остаточний вибір, вона вже нічого не боялася, вона нікого не боялася.
Далі була довга та марудна лекція пана професора, як на парі з політекономії, про те скільки доброго та корисного зробила компартія для всіх людей після війни і на війні, тобто виграла ту війну, про те, що поганий мир завжди ліпший за добру війну і про те, що якщо вона вже стала членом їхньої родини то просто змушена дбати про честь родини і не підставлятися, а також триматися подалі від всяких там підозрілих осіб, бо вона таким чином підриває авторитет його як проректора і загалом ставить під сумнів весь уклад у державі і теде і тепе. Звісно, можливо Оксана не відала, що творить, через брак інформації та виховання, звісно ж, і тому так поступила. Однак зараз, коли їй відкрили очі – вона має вибачитися перед ними і попробувати знівелювати свою провину. А надалі пообіцяти не волочитися з ким-будь, приділяти більше уваги родинним цінностями та вибору друзів, попередньо узгоджуючи свій вибір не лише з чоловіком, а й з його батьками…
В кімнаті повисла тиша, схоже родина чекала її слова і вона заговорила, на диво спокійно. В голосі лише бриніло щось таке тонке, мов бабине літо восени – тільки зачепи і воно увірветься:
- ТАК! Очевидно, на жаль для вас, я не тільки читала цю листівку і вона не є випадковістю, тому повністю поділяю всі думки, викладені у ній. Що ж, розумію ваше обурення: як каже Ірена Георгіївна, «селюки мислять примітивними категоріями». Можливо. Та це не тільки категорії матеріальних достатку та повного шлунку. У мене нема за що триматися руками – ні маєтків, ні статків, не золочених канделябрів і всього до решти. Однак, в мене є за що триматися душею. І те знаходиться, на жаль, не у вашому помешканні, а поза стінами будь-якої будівлі. Його не вхопиш руками, не помацаєш, не купиш і не продаси, воно або є в людині, або його нема. Але, ви мене все одно не зрозумієте. Як ви кажете – «босота невмивана». І тому я йду від вас, назавжди! До босоти. Перепрошую, що потурбувала спокій такої благородної родини, тобто театру абсурду. Мені байдуже чи ви мене зрозумієте, одне мене хвилює – чи зможу простити я собі, коли зараз залишусь з вами.
Оксана навіть не пробувала забрати сумку з рук Ірени. В кишені куртки були гроші на дорогу.
Завтра починається голодування. Оксана має бути там, де її душа. Можливо Влад її зрозуміє, а коли ні – хай йому Грець і золота клітка на додачу.
Кінець першої частини.
(Далі буде)
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
|
