Він йшов по запорошеній снігом дорозі, оминаючи поглядом ті могили, які пам’ятав. Навколо не було жодної душі. Лише він та його думки. Спогади. Спогади. Щомиті йому здавалося, що його хтось кличе і щоразу він злякано озирався навколо. Але ніхто його не кликав. Тут був лише він – Максим.
Ось і Євгенія, Олег, Матвій. Їхні могили давно заросли бур’янами та кропивою. Гіркота, яка стояла в горлі не давала йому спокою. Він відводив погляд та йшов далі.
Олена, Яків, Руслана...
Він не міг їх згадати. Нікого з них. Це і спонукало до сліз...
Далі. Сльози поступово підбиралися все ближче та ближче до його очей, немов через все тіло був протягнений довжелезний шланг, який пускав сльози тоді, коли вважав за потрібне.
Його нога за щось зачепилася і Максим ледь не впав. Задиханий та змучений він пробирався через зарослі цього цвинтарю, якого не існувало.
Не існувало й Максима. Не існувало нікого.
Проте він і не думав зупинятися. Те що його не існує не означає, що він мертвий. Можливо, він просто не народжений?
А що, якщо це таке випробування? Дивне, таємниче, страшне – але випробування, від якого залежить його майбутнє. Якщо він пройде через це правильно – він народиться в добрій сім’ї, де його батьки будуть любити, а друзі будуть поважати та допомагати. Або ж навпаки – якщо він щось зробить не так, то його чекає страждання та біда. Несправедливість та розпач. Зрада та бідність.
Цікаво, подумав максим, а чи один я тут? І чому мені здається, що мене постійно хтось кличе? Хто тут?
Останні слова він промовив вголос. Ніхто не відізвався. Лише тиша та темрява. І могили.
Гнат, Костя, Марина...
Він згадував їх. Їх всіх. Тих, хто загинув. Або ж – не народився.
Сльози так і просилися вийти з його очей та окропити землю навколо. Але він не піддавався. Він не буде плакати. Не повинен.
Якщо я заплачу, думав він, то мій шлях пройде не правильно. Я помилюся і буду страждати через це. Я мушу йти вперед і не здаватися.
Ліна...
Він зупинився. Не встиг відвести очей і тепер вже дивився на одну з найменших могил, які були тут. Ліна захворіла, а через неділю померла. Її він дуже добре пам’ятав проте не знав звідки. Хто була Ліна? Ким вона була для нього?
Раптом перед ним постала табличка. Така сама як у казках. На роздоріжжі.
«Направо або наліво» - було написано там.
Максим розгубився. Він точно знав, що від його вибору залежить його майбутнє. Він відчував це. Але ж який вибір я маю зробити?!
- Той, який вважаєш за потрібне, - почувся голос з однієї могили. З Ліниної, - поквапся. Часу не залишилось майже.
Але ж я не знаю...Я не знаю...Направо, можливо...чи наліво?
Куди, чорт забирай мені, йти?
Тут з’явився Гнат. Він стояв перед Максимом та посміхався. Максим не знав його. Лише ім’я та примирливі спогади. Такі самі як і про всіх хто був тут.
- Я пішов наліво – і помилився, - каже Гнат.
Максим зробив крок вправо але тут йому дорогу перекрила Ліна. Гарна дівчина. Білява, струнка...Вона дивилася прямо йому у вічі.
- Я пішла направо – і помилилася, - тихо мовила вона, лагідно посміхаючись.
Максим стояв як вкопаний.
- Нічого не розумію, - каже, - то що ж мені робити? Куди мені йти?
- Спробуй залишитись на місці, - припускає вона.
- Ні, - твердо каже Гнат, - це не вихід. Це ще одна помилка.
- А якщо піти назад або вперед? – раптом вигукує Максим, - що тоді?
Мовчання.
- Спробуй, - мовила Ліна, - якщо хочеш. Тобі обирати. Але я б не ризикувала...Лише направо або наліво...
Вони зникають. Максим залишається сам. Тяжко дихає та намагається зробити вибір. Намагається зрозуміти, що йому потрібно робити.
Я піду направо, думає, бо туди пішла Ліна.
Він робить ще один крок. І ще один. Залишається один крок до стежки, яка поведе його направо.
- Агов! – лунає незнайомий голос, - чуєш мене?
- Чую, - каже Максим, - а хто ти?
- Людина.
- Тобі також потрібно робити вибір? – запитує Максим, намагаючись очима відшукати того, хто розмовляє з ним.
- Я вже свій зробив.
- І куди ж ти пішов?
- Не скажу, - сміється.
Максим стенув плечима.
- Я – направо. Прощавай.
І йде геть. Стежина повела його далі...
Тут незнайомець повільно вийшов з-за дерева та поглянув у темряву, в якій поступово розчинявся Максим.
- Я зніс цю кляту табличку, - каже незнайомець в пустоту, та йде геть, насвистуючи якусь мелодію.
***
- А я поставив її тут, - пролунав ще один голос через багато-багато років.
