Ніколи не думав, що засяду щось писати про Велику Вітчизняну війну, – мої переконання зовсім не збігаються з тим, що пропагується нам з підручників, а політичні війни сучасності щодо розподілу на «наших» і «не наших» цілком затерли в мені шану до тих подій. Мені жаль усіх солдат – байдуже, на чийому боці вони воювали. Але мені зовсім не жаль штабних генералів, які кидали війська у нелюдський вир вибухів і пожарищ заради нової зірочки на своїх широких погонах. А потім було наказано жити й мовчати. Усе засекречене: військові операції, жертви, прізвища винних. Тож і не дивина, що найжахітливіші обставини «подвигів» високопоставлених дідів розкривали вже їхні внуки, нібито реабілітуючи їх перед непрощенним пеклом.
Рік тому, під час моєї поїздки до рідного міста, до рук потрапив краєзнавчий альманах «Ізюмщина». Перечитуючи його і дійшовши до розділу про Велику Вітчизняну, я віднайшов просто шокуючі факти. У моїй підсвідомості рік формувалася стаття, але бракувало слів. Але ж це мають знати всі – ні, не тільки про паради та брязкіт орденів і медалей, не тільки про велику перемогу радянських військ над фашистськими загарбниками, а й про грандіозну, небувалу в історії війн поразку.
Весна 1942 року. Вцілілі дерева починають цвісти. І хоча ворога до Москви не допустили, штабний маршал С. К. Тимошенко разом зі своїми поплічниками М. С. Хрущовим та І. Х. Баграмяном, трусячись за свої нагріті місця, доповідають Й. В. Сталіну, що радянські війська просуваються на захід, що для Харкова вже близьке визволення, що ворог ослаблений. 10 квітня Сталін затвердив план наступальних дій у районі Харкова. А за 5 діб до того Гітлер дав дозвіл на операцію «Фридерікус-1», у ході якої основні сили мали зосередитись на південь від дислокації радянського наступального фронту – на Ізюм-Барвінківському виступі. Операцію Гітлер мав почати 18 травня, але атака радянських військ у напрямку Харкова 12 травня пришвидшила наступ німців. Наказ Гітлера передбачав обов’язкове знищення радянських позицій на Ізюм-Барвінківській ділянці фронту. І тимчасом як наші, згідно з даними донесень, просувалися на десятки кілометрів, ведучи прорив під Харковом і сіючи страх у гітлерівських штабах, – десятками, сотнями тисяч гинули люди (тільки число тих, хто пропав безвісті, було 70000!). Знекровлені війська вже не змогли б витримати наступу з тилу, підкріпленого підмогою, і, знаючи це, вночі на 17 травня після короткого затишшя армійська група Клейста прорвала оборону в районі Слов’янська-Краматорська, форсувала Сіверський Дінець і просунулася на 10 км у напрямі Барвінкового та Довгенького. Наступ не зупинявся й на мить. Гітлерівці кинули в бій усі сили, не рахуючись із втратами. Ворожі літаки, танки, мотопіхота вступили в битву не на життя, а на смерть. Ополудні 17 травня літаки бомбардували Ізюм, а зранку 18 травня увійшли в місто. Штаб Південного фронту дізнався про небезпеку лише по обіді 17 травня. Але там панував невиправданий оптимізм. Під добірні ворожі танки кинули лише один кавалерійський корпус. Тим часом наступ на Харків тривав. Наші підійшли до міста майже впритул – на 20 км. Враховуючи критичне становище, генерал-полковник О. М. Василевський запропонував Тимошенку припинити Харківський прорив і розвернути фронт. Але Тимошенко запевняв Сталіна телефоном, що для цього нема жодної потреби. Тільки увечері 19 травня, коли стало зрозуміло, що радянським підрозділам, які билися в районі Дінця, загрожує оточення, Тимошенко дав добро на розворот сил. Було вже запізно. Танкові дивізії Паульса вирушили пробоєм через Дінець і Балаклію назустріч частинам Клейста. 23 травня ударне угруповання радянських військ було затиснуте в кільце. З 23 по 29 травня тривали найкровопролитніші бої Другої Світової, у яких, за різними підрахунками, загинуло від 277190 (радянські дані) до не менш як 340-350 тисяч солдат. Щодня ворог косив по дві дивізії. Зі складу 150-ї, 270-ї та 349-ї стрілецьких дивізій (чисельністю кожна бл. 10000 чоловік) до своїх пробилися відповідно 450, 370 і 425 бійців та командирів. Решта загинула або потрапила до рук ворога.
У оточених було вкрай мало шансів вижити. Укріплення й населені пункти весь час бомбардували, обстрілювали з усіх боків. Важко було пересуватися навіть перебіжками. Закінчувалися пальне, боєприпаси, продовольство. І без того критична ситуація ускладнювалася дезорієнтованістю командування і нескоординованістю дій. «Передавалися суперечливі команди: один генерал наказував усе спалити, висадити в повітря, а інший погрожував розстрілом тим, хто це зробить», - згадує ветеран-очевидець. Один із найжорстокіших боїв витримала 349-а дивізія. Набої кінчалися, солдатів меншало, і, можливо, решті довелося б теж розпрощатися з життям (шансів вижити, окрім здатися в полон, не було), якби не сталася несподіванка. До виснажених пекельними болями вояків уночі підійшов посланець від німецьких позицій і на подив промовив російською: «Шкода вас усіх. Але у вас є шанс урятуватися. Наші танки стоять без пального і снарядів, їх мають підвести лише на ранок. Тож у вас єдиний вихід вибратися з кільця – негайно йти звідси!» Таким чином солдатам і командирам вдалося вирватися з оточення і перебратися на лівий берег Сіверського Дінця.
Точна кількість урятованих невідома – є лише окремі свідчення. Всіх тих, хто виходив з оточення, піддавали суворій перевірці. Командирів довго допитували. Один із них, М. Ф. Харитонов, уникнув судової розправи у Москві тільки завдяки втручанню О. М. Василевського, який довів, що розтягнута в одну лінію 9-а армія не могла ефективно протидіяти наступу більш ніж учетверо численнішого і набагато краще озброєного угруповання Клейста.
Вночі 29 травня бої на правому березі Дінця закінчилися. Здесятковане військо подекуди намагалося чинити опір, але його невдовзі було остаточно придушено.
У травні загинула велика кількість старших офіцерів, зокрема 12 генералів. Смертю хоробрих полягли генерал-лейтенанти К. П. Подлас, Ф. Я. Костенко, генерал-майори Л. В. Бобкін, З. Ю. Кутлін, І. В. Васильєв, Д. Г. Єгоров, Ф. Г. Маляров та інші. Генерал-майор А. Ф. Анісов, відповідальний ініціативний командир, покінчив життя самогубством, щоб не здатися ворогові. Командувач 6-ї армії генерал-лейтенант А. М. Городнянський загинув у багнетному бою. Віддаючи шану мужності генерала, німці поховали його з військовими почестями. Його тіло на руках пронесли перед полоненими солдати-переможці.
«Аналізуючи невдачі Харківської наступальної операції, неважко зрозуміти, що основною причиною поразки військ Південно-Західного напряму є недооцінка серйозної небезпеки, яку містив у собі цей стратегічний вузол», - писав після війни маршал Г. К. Жуков…
…Вінки салютів. Столітні ветерани вирушають у похід зі смолоскипами там, де мовчазний Крем’янець таїть у своїй крейдяній основі ще нерозгадані архіви кістьми. А в низовині повертається до своїх берегів Сіверський Дінець.
