Сказали не притискати до плеча приклад, тримати руки вільно, не напружувати, дивитись в оптичний приціл на щойно допиту пляшку портвейну рожевого , що її хлопчаки перенесли на той берег річки, поставили там на камені. І стріляти! Дзеньк! Товсте зараз роблять скло чи набої не достатні. Ще раз! Цього разу об камінь.
Знову стріляють. Я пам’ятаю ще як стріляли з гаківниць, тоді по мені лилася тепла липка волога, засихала і довго прикрашала мене, аж поки осінні дощі не вимивали ці бурі плями.
Цікава забава та не про мене. Віддала рушницю. Пляшка миттєво розстріляна вправною чоловічою рукою. А що як самій перейти по броду на той скелястий берег. Травнева вода ще холодна, та ще й тут на стрімкій бистрині, але так хочеться відмежуватись від заспокійливо-співчутливих поглядів родичів. Трошки посидіти , ніби й в самоті, а ніби й на виду у всіх. Там, на тому березі, навіть квіточки ростуть інші, блідо-шафранні , маленькі. Ми на них в дитинстві казали – зміїні квіточки. Он як там ящірки нишпорять поміж камінням, а змії ще сплять, прокинуться на Юріїв день.
Знову ящірка згубила свого хвоста, прямо в щілині біля землі, застряла чи що. Десятки тисяч років я тут лежу, а вони бігають поруч і гублять свої хвости.
Слизьке каміння і холодна течія. Добре , що в цьому місці річка вузька, не дарма ж брід. Хто тут тільки не бродив. У цих місцях була перша козацька Січ. Базавлуцька. Вода піниться біля берега, облизує каміння, мчить далі. Колись я вже переходила цей брід , ще дівчинкою, і ось знову іду. Правда, що ми не можемо вступити в одну і ту ж воду двічі. І вода не та, і я інша. У мене вже донька старша за ту дівчинку, що тут бродила. А я себе відчуваю іноді такою дівчинкою. Чомусь це відчуття приходить з теплом. Мені згадується, як сонце стоїть в зеніті, а я іду боса по жирній пилюці, так що мої ступні м’яко ступають по ній, а як попаде якийсь капосний камінець, то лиш зойкнеш тихо, бо в руках два відра доброї води, що несеш додому. І ще коса лоскоче спину, то трішки поведеш плечима, щоб її поправити. Повела плечима, а коси вже немає. Вода холодна , а камінь теплий. Тут сяду. Треба зібрати розбиту пляшку.
Знову , прийшла і сіла. Гарні ноги і сідниці . Такі молодиці ночами тут любилися, бачив. А ця що, співатиме чи плакатиме? Мовчить. Дмухнув вітерець, виніс з-під боку зміїну шкіру. Що вже якась гадина прокинулась і полиняла?
Пляшка розколота навпіл. Це вино добре п’янить. Додає веселощів, додає жалю. Випите, воно сновигає тілом, то вдарить в голову, то м’якою хвилею опуститься вниз живота, то гладить перса, а то послаблює ноги і весь світ зачаровано гойдається навкруги. Істина в вині, щось забагато мудрощів сьогодні згадується, чи то вже роки наклали свій штамп, додали стереотипів в мислення. З того берегу гукають, час повертатись. Тільки пляшку заберу. Пресвітло, жарко, пекуче і боляче. Поранилась об пляшку?
Знову ця тепла рідина, пурпурова прикраса до осені, щось гади цієї весни прокинулись рано.
