День голодний, беззубий, зґвалтований. Шукає всередині залишки совісті.
Ти обв’яжи мене синіми дротами, репетуй про кохання, а я витру пеніцилінові стінки серця і вдаватиму, що все ок.
Одягаю рожеве, посміхаюсь квітам, вони у відповідь показують язика. Напевно, їм не смішно або нецікаво, вони ж завтра знехтують своїми пелюстками, своєю привабливістю, залишать собі лише пилок кольору дитячої несподіванки.
У них є свій супутник –місяць. Поночах він співає їм пісень про вічне, заспокоює…Тому, майже не боляче ,коли обпадають пелюстки, вони майже звикли до цього. Давно домовились з вітром про потрійну дозу обезболюючого. Інколи їм ставало соромно від такої відвертості, оголеності, жорстока дійсність не давала права вибору – позбавляла чарівності.
А пелюстки…Пелюстки полиє дощ, повитирає добряче за вушками, потім ще раз полиє, потім ще….
