Співали так довго, що вже зміст отих пісенних слів перетворився в суцільний хаос звуків, а йти за такою мелодією, як того вимагав Делікатний, не виходило, хоч до хору одібрали кращих співаків – своїх і хутірських. Окремо в партіях получалося, а з духовим оркестром ніяк злучитися не могли. Капельмейстер Делікатний – низенький, пузатий, червонощокий – щосили махав диригентською паличкою, щоразу поправляючи густу темну чуприну, підкочуючи до лоба очі, а незнайома мелодія ніяк не йшла на лад. У нас з хлопцями уже й губи попухли, в Петра - басиста, стали мов два вареники. Проте ми на сьомому небі були – аякже , музики! Таких труб з хитросплетіннями у наших краях не знали. А щоб інструменти мали святковий вигляд, ми натирали мідь спеціальною пастою, яку нам щоразу видавав Делікатний.
Капельмейстерове прізвище цілком збігалося з його характером – ладиком-ладиком до всіх підсокирювався. Делікатного прислали до нас у школу разом з його чудними трубами. Ми х хлопцями завжди раніше до школи приходили, щоб м’яча поганяти (учитель фізкультури нам тільки вранці його видавав). А Делікатний машиною під’їхав, забіг до шкільного сторожа, а тоді вде й до нас: чи не змогли б ви інструменти у піонерську кімеату занести? До прибульця ми поставилися насторожено й зробили вигляд, що шкіряний м’яч нас цікавить куди більше. Піонерська кімната у школі була створена тільки для кількох піонерів, котрих і на пальцях перерахуєш, приїжджі в основному – син директора школи, дочки голови колгоспу, фізрука...
- Хлопці, так це ж для вас привезено. Ви ж будете на них грати.
- Ми?
- А то ж хто?
- Так ми ж не вміємо...
- Навчу.
Ми знали, що труби оті грають дуже голосно. До війни, коли червоні
вступили до Ковеля, усюди такі оркестри грали. І стяги криваві майоріли.
- Приходьте після уроків, вчитиму грати, - припрошував, коли ми вже й перевезли оте начиння. Були там і великі труби, й трохи меншенькі, і якісь у валізках ( хлпці відкривали, а там сопілки поламані)... То ми вже ніяк дочекатися не могли, доки ті уроки закінчаться.
А Делікатний півшколи зібрав, щоб на отих трубах грали.
З’юрмилися усі в коридорі, а він по одному викликав, як ото до дохтора, - казали, слух перевіряв. Більше, звичайно, виганджовував, і , лише кільканадцятому чи двадцятому цасливому видавав додому “інструмент”, і той починав на ньому ревти чи дудіти зразу ж – надворі. Стало зрозуміло, що не всім дудки дістануться. Хутірські – то ті одразу попленталися до себе на далекі кутки. Хто ближче живе, залишилися, так, з цікавості. Й не прогадали – майже кожному по “інструменту” дісталося. Мені також непогану трубу Делікатний видав: трохи меншу од баса, бо того баса ще треба було на спину надівати (інакше не заграєш). У мене інструмент найсерйозніший – баритон. Як заведу партию, то лише мене одного й чути, бо Делікатний усіх притишує, щоб мене не заглушали. І ще перший тенор за мною підтягую. Всі інші інструменти то так собі: ті пищать, ті рохкають. Делікатний на тих музик тільки й кричить, щоб оте “іс-тата” витримували, інакше ритм губиться. Капельмейстер мене ще усім у приклад ставить, бо які б складні ноти не давав мені грати, я грав. А що там такого: дуй, що написано й ногою тривалість вистукуй. Хлопці до пізньої ночі в хатах ті партії ревли, щоб розучити. Я ж – умить.
А зараз із хором не виходило. Делікатний вже геть од настанов охрип і рясний піт втирав. Не виходило про батька Сталіна, хоч ти ригни. Делікатний наказав усім відкрити іншу сторінку на саморобних пюпітрах. Пісню про наш волинський край хор навіть без репетиції проспівав просто чудово. І програш там гарний, де знову музична партія для баритона головною була.
На ноти я кидав погляд задля годиться, на Галю все зирив (вона якраз напроти стояла - струнка, підстрижена високо, теплі карі очі)... Нашу пісню вона співала упівголосу, трохи хмурячи брови. Титаренко, як тільки мене де побачить, зятем зве. З Галею ми подружили, як батько хату в голови зводив. (Вони приїжджі, совіти прислали). А Галю в селі обминали, як і всіх прийшлих. Бо кому сподобалося б , коли б у вашу хату непрошені гості зайшли та ще й господарювати в ній бралися. До того возз’єднання, кажуть, славно нам на хуторі жилося. Я ще маленьким був, але пам’ятаю озеро і багато сонця та квітів на лузі. А ще бабуся наші, молоко тепле... І хата – велика-велика... Здається, добре так жилося, а тоді сказали, що буде ще краще, бо пана-поляка не стало. Воля!
Ті з кривавими стягами прийшли та трубами блискучими – музиками духовими. До п’ятого села було чути, як вини грають! Потім наказали покидати хутори й на села їхати. Там райське життя мали налаштувати в колгоспах. А куди краще? Все ж своє було: сад, господарство, луг, ліс... А тепер і не гуртове, і не чиєсь. Нехай би в оті колгоспи босота йшла та п’яниці усякі, тай хай би те й мали, і хай би вони в тому колгоспі і робили. А комісари коні та корови в людей поодбирали й поставили в довгих хлівах, щоб вони там голодними стояли. Хто не хотів у СОЗи йти, тих у поїзд вантажили й вивозили кудись.
Німець прийшов, то всі знову на свої хутірські землі виїхали. Окупанти, правда, нікого не займали, але одразу попередили, що волі їм не бачити. Жили якось ... Аж тут, чути, знову комісари наступають. І пішли бульбаші волю захищати, всім миром. Вмивалися непрошенці власною кров’ю. Та комісари присилали все інших, інших... “Стрибки” і нашу сім’ю били. Переказували, що поліг за волю спочатку Іван-середульший, потім і Петра вистежили. Миколу в село привезли. З усіх округ позгонили, а тіло Микольчине кілком підіткнули: дивіться, мовляв, навашого ворога. Братик відкритими очима на батька, матір та мене дививився...
... Приносив йому в ліс їсти, а він виголоднений – одні очі блищать (“стрибки” усюди чатували, бульбаші вже не могли додому ходити), то розкладе на рушнику принесені мною нехитрі припаси: хліб, сало, цибулину – ножиком поріже і мене припрошує. Я однікуюсь, то він теж їсти одмовляється. Перекусимо, а тоді брат пісню заведе – сумну-сумну.
... Лежить він убитий, і три дні і три ночі,
Ніхто не сховав його...
Я уявляв молодого вояка й плакав, а він казав, що не гоже вояку розкисати, бо за волю вмирати солодко.
І знову сумної:
Як його ховали, то гармати грали
І зорі світили в його карі очі,
Як він ся з родинов прощав...
... Я більш не вернуся до рідної хати
Я більш не вернуся в цей край...
“Стрибки” цілою армією налягали, Миколка передчував свій кінець.
І людей вони тоді розстрілювали ночами, й криниці трупами набивали. А звертали на бульбашів, хотіли ворогами їх зробити. Церкви палили, аби не лише волю, а й віру заразом одібрати.
... Ніч тоді була осіння. А церква, мов свічечка горіла – високе-високе полум’я, аж до зірок. “Стрибки” те ж тоді казали, що то бендерівці підпалили, так наче ми бузувірами були. Боляче дивитися, як церква вогнем стікала. Добре, хоч вітру не було, жодна хата обіч не згоріла.
Тоді й Галю головишину побачив - з переляканими очима. Вона вискочила на вулицю в одній сорочці й уся тремтіла. Батьки у Вінницю поїхали, а її саму в хаті залишили.
Я тоді її додому довів і побув з нею, доки полум’я не пригасло
- Ти не такий, як інші, сказала й поцілувала в щоку. Поцілунок той ніжний, мов доторк вербових котиків. І ще пахла вона печатним милом і чимсь особливим, ще незнаним. А потім я букети лісових квітів майже щодня приносив. Так встидався в ріки їй оддавати, то до дерева чіпляв чи до бузинового куща. А Галина в школі перестріла й дякувала за увагу й казала щоб приходив до неї ввечері. Я голосно свистів, і вона виходила.
Нам землю під забудову на схилі виділили, на суглинку, там і вирости нічого не могло. Наділили так через те, що хлопці наші більбашували в лісі, а батько до колгоспної роботи не бралися, вони теслею на всю округу були, а в когоспі його до теслярства не ставили, казали, щоб пастухом або в різноробочі йшов. Будівельна бригада була лише з приїжджих збита – їх повно нагнали. Тож батько і теслювали, куди кликали.
Біля хати скопали грядку й городину на глинищі висадили, але дощі йшли і все гарно так зійшло, і просапали вже сходи оті, а Титаренко тоді загнав трактор на ділянку і все переорав.
Але перегодом голова поставив батька собі будинок споруджувати, і вже виходило, наче ми вже теж колгоспники. А город пересадили занову.
На місці згарища, декілька віків церква стояла, приїжджі заходилися будинок культури будувати.
Репетиційні муки врешті скінчилися – і нам воля! Більше половини духового оркестру – з нового села. То ми навіть обідати додому не йшли, а зупинилися в панському гайку й грали щось своє, а не те що Делікатний жучками чорними розписав. Точніше, я вів мелодію на баритоні,а хлопці, як могли, мене підтримували. Я грав братові пісні, а вчора пробували й “Ще й не вмерла...”, то теж виходило. До пізньої ночі вільні звуки видували, а тітка Секлета з жіночками ще й вечерю нам винесли. Просили, щоб ще грати приходили. А ми хіба прошені? Хлопці казали, що аж до лісу наша музика дістає.
Сьогодні нас слухачі з обідом піджидали. Як заграли – самим сподобалося.
Вчора, ось біля цього дерева, ми з Галею стояли і цілувалися. Домовилися після закінчення школи до міста їхати – вчитися. Галя казала, що мене до консерваторії можуть взяти. А чому б не взяли? А хлопці приндились за нашу дружбу з Галею. І мати за приїжджу сердилися... А чому? Вона ж зовсім не така, як батько її. Зовсім інша. Губи її такі солодкі. Молоком весняним пахнуть, що з першої лугової трави.
... Гру нашу “яструбки” перервали, котрі з Делікатним на великій німецькій машині приїхали.
- Всім здати інструменти, - наказали. Ми розуміли, що нам вже на них ніколи не грати.
Поскладали обережно теплі труби на запацькований кузов та й розійшлися.
Йшли серединою вулиці, вишикувавшись шеренгою, мов вояки.
“Ще не вмерла...” вже без оркестру співали. Гарно виходило.
