Вуйко Фіріщак мав собаку-вівчарку, яку назвав Урсулом. Собака справді була гарна, але така люта, що рвала.
Багато вівчарів з села намаглися купити в нього собаку, та вуйко ні слухати не хотів.
– Тото муй найдобрий цімбор! За мене горло хоть-кому перегризе! – хвалив він Урсула. – Як я можу продати?
Та одного разу вівчарі з Дорни, що йшли через село, почали наполягати, щоб вуйко продав їм Урсула й таку ціну назвали, що за неї можна було три вівці купити.
– Продай їм ґайду5, чоловіче, яка тобі хосна з неї, ти не вівчар! – настоювала й Феріщакова жінка. Але вуйко свого Урсула не продав.
Не продав тоді, а продав через три дні Іванові Кореню з Бистрого за два літри горівки.
– Здурів єс дав Бог!.. – передучера не хотів єс продати пса за великі гроші, а нині продаєш за горівку, лиш на питя ти голова, пила би тя п’явка, – лаяла його жінка.
– Сама єс іздуріла, небого, з Дорни пес са не верне, а з Бистрого завтри назад дома буде.
Так і сталося. Наступного ранку Урсул вже був на Феріщаковім подвір’ї. Пусто ходив Корінь, щоб Феріщак повернув йому собаку, або горівку...Той запер Урсула в шопі й не признавав, що пес повернувся. Та, на його біду, одного дня Урсул розгарчався у схованці. Тоді розлючений Корінь вдарив вуйка Феріщака кулаком в груди.
– Мой Іва! Я думаю, ти мене не ударив лиш так, на збитки...
– Ти думаєш, що мені до збитку?.. – крикнув розлючений Корінь.
– Тогди добре, бо я збитків не люблю!
На таку відповідь Корінь розсміявся, й вони помирилися. Вуйко Феріщак повернув Коріню горівку, запросив до хати й вгостив його своєю.
– Я не хотів тебе, Іва, обдурити, я тульки хотів видіти, ци са наверне Урсул дому, – почав вибачатися вуйко Феріщак.
– За тото ти його запрятав у шопі! – вколов його Корінь.
