Сесія образилася й пішла від тебе, пообіцявши через півроку обов’язково повернутися, і ти починаєш прокидатися не о сьомій, а о четвертій ранку. Не маючи змоги роздерти очі, ти довго розмірковуєш, яка «розумна людина» могла завести годинника на такий час, згадуєш, що це ти сам і зробив, а потім тихенько вмикаєш щось веселе та енергійне на кшталт «Рамштайну», робиш ранкову зарядку і п’єш каву (банка кави на склянку води). Серце затято й самозречено намагається вирватися з-під ребер, а кульки адреналіну по черзі випадають із вух (ліве, праве, ліве, праве) і закочуються під ліжко.
Рівно о п’ятій ти сідаєш у нічний автобус, увесь суціль заспіваний Земфірою, про те, як вона «ночами-чами-чами», що на непальському означає інтимну ласку язиком. Фанатик-водій, котрий, мабуть, як і ти, не бачив сну вже майже місяць, примушує своїм стилем водіння потихеньку сивіти пасажирів та сомнамбулічного кондуктора. О 5.30 ти під’їжджаєш до заводу, і рівно о 5.31 починається дощ, а це означає, що дах третього цеху сьогодні мастичити вже ніхто не буде.
Мастичити дах означає покривати рівним шаром його і себе мастикою (бітум плюс вода у пропорції один до одного). Коли йде дощ дахи ніхто не мастичить, бо ж мастика не встигає висихати й розтікається, а от у сонячні дні, а особливо у спеку все відбувається набагато цікавіше.
Увесь у матюках і мастиці з ніг до голови ти працюєш під безпосереднім керівництвом шефа, котрий називає ще двох, що найнялися підробити на канікулах, таких, як і ти «мудрих людей», робітничками, говорить, що не взяв би їх у розвідку і нехай подякують, що зараз не воєнний час. Він називає вашу «професію» не «кровельщиками», як треба, а долбонами, і, вже вкотре, травить байки про сусіда, у котрого кролі, посаджені на тиждень у яму, розмножуються до декількох сотень, не зважаючи на стать посаджених, і усі розміром із порося.
Так продовжується до 14.00, коли сонце в зеніті нагріває дах, стару смолу і нову мастику, і вони всі разом починають стягувати з тебе суціль просотані ними ж чоботи, разом із прилиплими до них штанами і прилиплими до них запобіжними трусами поверх звичайних. Тоді ти закінчуєш працювати, витираєш гасом мастику з обличчя, видираєш її з волосся і повертаєшся додому, відгонячи гасом на весь автобус. Там ти приймаєш холодний душ, лягаєш подрімати на часинку, а потім прокидаєшся і до півночі клеїш шпалери, бо ж ремонт закінчити неможливо.
Наступного ранку ти знову виходиш на дах і мастичиш його на спеці до тих пір, доки ноги не кажуть тобі досить, за вухами, на обличчі й по всьому тілу не виступає кристалами сіль, а після роботи шеф пригощає, бо ж дах уже майже закінчено, усіх пивом, що, звичайно ж, одразу виводить тебе з ладу. Таким чином тобі щастить витримати іще тиждень, аж до початку вересня, а потім ти чорний, всохлий і задовбаний приходиш на пари, лягаєш на лекціях одсипатися і, вже засипаючи, подумки промовляєш до себе: «Ура! Нарешті навчання.»
