Колись давно в одній далекій країні, у затишній хатинці край лісу жив собі ведмедик. Звичайний бурий і кошлатий ведмедик, нічого особливого у ньому не було. Крім одного - він не любив меду, а снідав вівсянкою з молоком. Вдень наш ведмедик ходив по лісі і дивився що кому треба допомогти. То дупло білочці видовбе, то зайця захистить від зубастого вовка, а одного разу навіть мисливця налякав до чортиків і зламав його рушницю об коліно. Бувало що і сохатому лосю ногу поранену перебинтовував, і дятлам точильним каменем дзьоби гострив. А ввечері до ведмедика в гості приходили сусіди – рудий борсук із дружиною і старенький кабан, який ще пам’ятав часи, коли небо було зеленим, а сонце фіолетовим. Вони сиділи за великим дубовим столом на подвір’ї, пили гарячий чай, їли печиво зі смородиновим варенням, і розмовляли. Коли падав дощ, вони ховалися в хату, а щоб зігрітися додавали до чаю кілька крапель домашнього полуничного вина, яке ведмедикові подарувала сова з сусіднього лісу коли гостювала на день бджоляра. Хоча наш ведмедик давно вже не розводив бджіл і забув як пахне мед, але день бджоляра за традицією святкував гучно і з розмахом – вся округа сходилася до нього з подарунками, а він пригощав гостей духмяною випічкою, святковим вишневим компотом і веселим настроєм.
Здавалося, все в його житті йшло чудово, все у нього було – затишна оселя, улюблені заняття, добрі приятелі і вірні друзі. Але тільки вірні друзі знали чому ведмедик іноді замовкав і сумно зітхав, коли після вечері всі розходилися по своїх домівках. Всі розходилися, а ведмедик залишався сам. Сам самісінький. Роки йшли, а в його житті так ніхто і не з’являвся. Старенький кабан і особливо борсук з дружиною дуже переживали за ведмедика, бо знали як йому важко усміхатися до всіх, коли на душі порожньо і самотньо. Друзі дуже хотіли допомогти йому знайти подругу життя, але от біда – ведмедів у всій окрузі давно винищили люди. Батьків нашого ведмедика застрелили, коли він був ще маленьким. І чим далі, тим більше скидалося на те, що на ньому ведмежий рід і закінчиться.
Аж якось одного ранку почувся в лісі страшенний гуркіт. Всі звірі принишкли, поховалися по хатах і тільки найсміливіші де-не-де визирали з-за дерев. Шум наближався і ставав все нестерпнішим. Дивний і чужий гул зливався з якимись начебто знайомими звуками. Старенький кабан вирішив гукнути метких сорок, які і так без діла кружляли по лісі – нехай роздивляться гарненько що там і до чого. Скрекотухи впоралися на відмінно і через лічені хвилини всі вже знали, що лісовою дорогою їде залізна коробка на колесах, а до неї ззаду причеплена така сама коробка, тільки більша і з дірками, а в ній реве якийсь білий мохнатий звір і по щоках його котяться сльози.
Розпереживалися лісові мешканці, загомоніли поміж собою – що ж це таке, що робити будемо? Озвався і наш ведмедик – не можна гаяти часу, рятувати треба бідолаху!
Сказано – зроблено. Куди й поділися у звірят страх і тривога! Мудра сова швиденько склала план дій – і почали. Сороки згори справно доповідали як швидко рухаються дорогою диво-коробки, їжачки точно виміряли відстань, а бобри загострили зуби і взялися за роботу. Гуркітливе чудо-юдо наближалося, наближалося, наближалося... І тут почувся страшенний тріск! Це дерево, підточених бобрами, потужно завалилося прямо на перемичку між коробками і розломили її. Їжачки прорахували все на славу, недаремно вони вважалися в лісі найліпшими знавцями геометрії! Дорога вела вгору, тож коробка з невідомим білим звіром покотилася у зворотньому напрямку вниз, а там на неї вже чекав ведмедик і борсучок. Вони стали по обидва боки дороги і натягнули між собою мотузку. Схил в цьому місці став вже пологіший, клітка на колесах сповільнювала свій хід і хлопці майже без проблем її зупинили. А далі на виручку прийшов третій приятель. Кабан хоч був і старенький, але удар копитцем мав ще той! Колодка на дверцятах відлетіла – і білий мохнатий незнайомець опинився на волі.
Радості звільненого з кріпацтва не було меж! А допитливі звірі оточили і давай розпитувати – хто ж він такий і звідки? Та як тільки почувся голос – всі аж охнули від здивування. Це був не він, а вона. І справді, як вони раніше не помітили – у неї були делікатні риси обличчя. Та й сльози... У їхньому лісі чоловіки ніколи не плакали, тож і за цим звірі могли б здогадатися, що мають справу з дамою. Вона все ще хвилювалася, її серце переповнювала радість – нарешті це свобода! Хотілося стрибати і танцювати, але рятівники хотіли якнайшвидше почути звідкіля ж вона така взялася у їхніх краях. І вона почала розповідати. Виявилося, що її батьківщина – далекі північні землі. Ще маленькою люди забрали її у батьків і повезли в місто, у зоопарк, де нею милувалися численні відвідувачі.
Раптом на півслові вона запнулася і ніби оніміла. Прямо перед нею стояв наш ведмедик і не міг звести з неї очей. Звірі також заціпеніли, бо тільки тепер зауважили - до чого ж ця пара була схожа одне на одного! Тільки кольори у них були різні – він руденький, а вона біла. Навіть ріст майже однаковий. Сова насунула на носа окуляри, витягла зі своєї дамської сумочки велику книжку «Атлас тварин» і почала гортати.
– Так і є, – перервала вона ревізорівську мовчанку. – До нас прибула представниця роду білих ведмедів! Тому нічого дивного, що ти так схожа на нашого ведмедика.
Але ведмедиця нічого не чула. Вона не могла відвести очей від милої рудої істоти, яка була так схожа на неї усім, крім кольору шерсті.
– Ну все, все, розходьтеся! Нашій гості треба відпочити, – це знову озвалася мудра сова. – Ведмедичко, наші бобренята вже збудували тобі чудову однокімнатну хатинку біля галявини. Зараз зайчик-куховарчик принесе тобі щось гаряче поїсти, а білочки – м’яку постіль і ти зможеш відіспатися з важкої дороги.
Звірі почали розходитися і через кілька хвилин на дорозі залишилися тільки наші ведмедики.
– Нну що... заїкаючись почав хлопець, – ббудемо знайомитись?
– Ббудемо, – так само заікаючись відповіла вона… і усміхнулася.
– Мене звати Тедді.
– А мене Нуся.
– Яке гарне ім’я! – чомусь прошепотів ведмедик.
– Дякую, – також прошепотіла ведмедичка. – І твоє ім’я мені подобається.
Якийсь час вони мовчки стояли, дивилися одне на одного і усміхалися.
– А давай я проведу тебе до твого нового дому і ти відпочинеш з дороги. – нарешті спромігся видусити з себе ведмедик.
– Ну добре, пішли, – усміхнулася вона і взяла його за лапу.
Поміж шерстю в нього ніби пробігли мурашки і стало так приємно на душі, як ніколи ще в житті не було. Вони не поспішаючи почалапали до галявини. Сонце хилилося до обрію, залишаючи на небі гарячі вечірні переливи кольорів і біляві хмаринки, з яких вітер намалював широку усмішку :)
З того часу життя нашого ведмедика змінилося. Але це вже зовсім інша казка...
Дочекайтеся!
