Щоразу здригався і щулився од їдкого тьохкання телефону, що зовні скидався на невеличку супницю й гармоніював у сервіровці столу. На другому кінці дроту щоразу питали, чого б хотілося шановному гостю: пити-їсти, в басейні поплавати, масаж, дівчинку, одпочити?.. І тоді Анатолію Миколайовичу доводилося напружувати пам'ять, щоб десь там, аж на самісінькім денці, відшукати хоч яке-небудь бажання. А воно наче краєчком схоплювалося й знову назавжди губилося, мов голка в сіні. Бо що йому могло хотітися, коли все їдено-переїдено, пробувано-перепробувано!
Він сидів у ошатній кабінці фешенебельної кав'ярні, чи, може, якогось невеличкого ресторанчика (хто вдавався до пізнання тієї форми?) й задовольнявся тишею, розчинявся в ній, ніжився...
Люстряна стіна, як сама правда, чесно й справедливо відбивала світлотіні лискучого, добре виголеного "баняка" поважного пана. "Баняк" -досить вдале порівняння. Себто такий собі величезний чавуняка, дбайливо відчищений дрібним річковим піском, у якому на селі варять свинячу їжу. В школі Толю через той гандж квадратоголовим дражнили. Правда, пізніше, як у новому спортзалі став штангу важчу од усіх підіймати та молоде тіло м'язами налилося, то й одлетіло од нього те прізвисько, мод зів'яла квітка од плоду, бо така голова штангісту наче й за формою приставлена. Та й спортивні успіхи грали на імідж, аякже — чемпіон області, до юнацької збірної збиралися направити...
Анатолій Миколайович насолоджувався спокоєм, бо перед цим отримав добру порцію адреналіну. Він тільки-но мчав за кермом свого "Пежо” переповненими міськими вулицями у колоні компаньйонів. Кожен хотів бути першим, просто так з азарту! Жовторотий Ґава весь час намагався його обігнати, проте далеко куцому до зайця.
Анатолій Миколайович один раз йому бік свого авто підставив, другий... Той на зустрічну смугу, бо нікуди дітись, а там теж інтенсивний рух ... Штук п'ять їх там поцілувалося, а Ґава, ледве виплигнув з білого сувою диму, точніше стисненого газу від спрацювання аварійної подушки. Так, так!.. Хай охолоне трохи, доки даішники примчать, і не лізе поперед батька... Те ж , Шумахер знайшовся!
Анатолій Миколайович вибрав це місце не випадково - з вікна закусочного закладу досить гарно було спостерігати, що діялося біля спец вагонів на запасній колії. Власне тут він чекав на свій вихід, доки з’явиться потреба. Про крутість операції говорило вже те, що територія була під сильною охороною, озброєною автоматами та службові пси на повідках змагалися в гавкотінні. Осторонь вишикувалися, мов на військовому параді, джипи, мерси... Якесь устаткування для атомної станції перепродували. Якже, рівень!
...А ще наче недавно вони запускали бізнесовий паровик. Різко тоді з місця взяли і так злякалися свого першого мільйона, що не й знали, куди сховати таку силу грошей. Здавалося, що в першу-ліпшу хвилину прийде міліція, все одбере та ще й посадить. Дай Бог здоров'я тому Горбачову — він про ділових дбав. І закрутилося кооперативне колесо. Гроші-товар-гроші... гроші... гроші...
Бізнесменом Анатолій Миколайович став вимушено. За гендель взявся, коли вже й на тролейбус грошей не вистачало, щоб до інституту доїхати, де він працював. А коли тесть помер, то й зовсім скрутно стало – хоч йди на смітник пляшки збирати.
Гризти граніт науки не було потреби - тому раніше спорт сприяв. П'ять років провчився, але жодної сесії не складав — залікову книжку занесуть до ректора, він по черзі викличе викладачів до кабінету, ті й порозписуються. Тільки на випускному вечорі старенька професорка — Олександра Кузьмівна — дуже просила декана, щоб показав оту знаменитість, котрій вона завжди "відмінно" ставила. Потім , може, старушенція й картала себе за свою цікавість — їй же довелося і кандидатську за аспіранта писати, бо спортивного чемпіона обласне керівництво в рідному місті залишало. Захистився, і дуже вчасно, саме тоді спортивний коник і закомизився, став дубала й таки скинув вершника. Чи то штанга поважчала, чи молодші вродилися сильнішими од нього, але довелося йти до бібліотеки, щоб там розібратися, що воно за наука — психологія.
Звичайно, на цей "базар" Анатолія Миколайовича запросили просто для представництва, як колоритну фігуру, бо й без нього могло мливо те змолотися. А професору так не хотілося покидати свого теплого закутка. Видно, братки хотіли підставити на оглядини закордонним клієнтам його бриту макітру. Анатолій Миколайович ще раз кинув поглядом не дзеркало - “портрет” і справді не для знервованих. Мафіозі викапаний! Власне, через той вигляд і взяв тоді вперше доцента на "діло" сусід — угоду на поставку міндобрив та отрутохімікатів укладати - для солідності й остраху, щоб нікому не забандюрилося ділового ошукати. Одне лише таке "новоявлення" Анатолію Миколайовичу удвічі річну зарплату перекрило. А доцент на той час і психологію вивчив (нічого там страшного немає, коли почитати), й предмет свій викладав не гірше од інших. Проте інфляція випереджала викладацьку платню .
А тим часом його посередницькі справи йшли вгору. Анатолій Миколайович уже без сусіда наймав машину й гасав по селах, а згодом і собі авто придбав, бо він брався за діло головою, хоч і квадратною: сам шукав товар, клієнтів. І гроші власні для прокрутки мав. Згодом на запчастини для сільськогосподарської техніки перекинувся, тоді тракторами й комбайнами гендлював. За рік багачем став. Бо гроші — то сила! Доручив зашморганому професорику довести до кондиції свою докторську, і за монографію цілу бригаду в бібліотеці усадовив, щоб швидко було. Грошей не жалів. Тоді редактори та видавці добре кишені набили, бо заробітки легко йому давалися.
У науці тепер Анатолій Миколайович спочивав: до читання лекцій вже не рвався, роботою на кафедрі себе не перетруджував зате організований ним "мозковий центр" дбайливо вів "його" дослідження, готував виступи на різні закордонні семінари, конференції та симпозіуми. Приплічники хотіли професора ще й на ректора висунути, тільки для чого йому та дурна робота?
Інститутську "схему" Анатолій Миколайович переніс і на свій бізнес: наймав комерційних директорів, агентів, знімав склади, офіси... Розширював господарство до таких розмірів, що іноді й сам забував, де своє, а де чуже. Стомлювався часом...
Для віднови сил любив у своєму сосновому лісочку посидіти, на яхті вздовж водосховища поплавати, коропів у власному ставочку половити. Подобалося, коли великий на гачок чіплявся! Водився з ним довго, аж до сьомого поту, а потім безсилого тлустяка раз — і в підсаку. Теж знайомий прийом. Бо і в бізнесі так: чим солідніший клієнт, тим довше треба за носа його поводити. А видихнеться — тоді на бережок, на повітря.
Смажений з цибулею й томатом короп дуже смачний. В ресторації коропів не вміють готувати: або пересмажать, так що й сік із них спливе, або запарять. Він свого кухаря добряче на цьому ділі вимуштрував. А тут, бач, що бажаєте, питають. Можна подумати, що вміння є, то аби лише гроші здерти.
Анатолій Миколайович на Бугові виріс, проте не любив річкової риби. Зате коропи осінні, виловлені колись в колгоспному ставку, здавалися дуже смачними — на сковорідці підсмажені чи в юшці захолоджені. Бабця Текля – материна мати, царство їм небесне) уміли все оте до столу подати. Коли б не приходив до неї в гості— завше обід з кількох страв був.
Новоспечений бізнесмен тоді гасав усюди джипом та напихав усі склади різним мотлохом. Бо посередництво — то так, забавки дитячі, а коли маєш у своїх руках якийсь товар — то діло! Без ризику й продати можна: гроші давай та бери, що треба - все ж на виду! Купувати було важче - так і дивись, щоб не "взули". Скільки вони тоді з "командою" валер'янки вижлуктили, доки ті операції проштовхували! Самі не раз під цівками пістолетів просиджували, доки з “крутими” не розраховувалися. Пізніше Анатолій Миколайович став постійним клієнтом "страхової" групи. Тоді стало так: угоду склав, а далі — не твоя справа. "Кидали" усіх мастей облом хапали.
...Тих двох привезли до лісу, зв'язали й облили бензином. Молоді, крепкенькі, то й не признавалися, де гроші заховані, але людські можливості обмежені — змушені були сказати. Згодом це і по сотовій слухавці мусили підтвердити їхні спільники. І тоді Сивий припалив цигарку й гидливо кинув сірник на живі ще тіла. Полум'я аж до соснових верхівок шугонуло .
— Що ж ви коїте, тварюки! — жахнувся Анатолій Миколайович. — Вони ж повернули гроші...
На його м'ясисте плече лягла кістлява рука Сивого.
— За тварюку даш відповідь, професоре. І ще запам'ятай: коли ти не здатен вбити, тобі не місце в бізнесі. Йди до своїх тонкосльозих студенточок... Ці хлопці тебе б не пожаліли, ні, не думай...
А крик отой давив на барабанні перетинки, й здавалося, щось у грудях не вміщалося.
— Так що подумай, професоре... А то каністра бензину ще є в багажнику...
Зойки врешті змовкли, в лісі стало тихо. Дерева лише од вітру постогнували.
...Ікра, балики, печеня, фрукти, напої... Анатолій Миколайович на страви дивився як на наругу, бо все це треба було кусати, жувати, ковтати, а бідний шлунок мав ще й перетравити. Скільки він усього переїв (бо для його статури багато й потрібно було!), але різноманітні страви з ужитку не вбували, а мовби на зло йому — з'являлися знову. Вже нічого не хотілося.
А які вареники з вишнями бабця Текля варила! Соковиті і великі як чебуреки. Вже, бувало, трішки їх під вишитим рушником залишалося (для діда Устима зоставили), а Толик прошмигне до хати й по одному на вулицю так і виносить. По крихітці одкушував од вареника та все смакував...
За вікном —вид на річку. Красиво! Зелено! Катери екскурсійні плавають. І повітря таке свіже, запашне. А скільки він усього за своє життя набачився! Усюди побував. Особливо за останні роки. Хотілося підібрати собі якусь місцинку за кордоном та й доживати віку, як інші. Грошей тих на кільканадцять поколінь вистачило б... Коли б ото!.. Де візьмуться ті покоління?.. Не дав Бог продовження його роду. Лікарі казали, що то од уколів, які Анатолію Миколайовичу робили колись, щоб м'язи краще нарощувалися. Він лише недавно про це дізнався. А дружина бідкалася, думаючи, що з її провини, що у неї якісь там негаразди. Сохла, мов квітка без поливу, та й пропала. І в Штатах не врятували. Хоча, не було в Анатолія Миколайовича до своєї дружини ні любові, ані жалю. Часу бракувало навіть на те, щоб помічати її існування.
На стіл знову нових наїдків наставляли. Якої лише екзотикою за морями та океанами частували, але нічого йому так не смакувало, як морські мідії. Мідії вони тоді з хлопцями од каміння одривали, на вогні запікали і їли. То було колись на зборах тоді у Коктебелі. Отоді саме він з Олею познайомився — дочкою начальника міліції. Через ті мідії його з хлопцями до відділу потягнули, бо молюски оті, виявляється, до Червоної книги занесені. Оля гурманів і з бомжатні визволяла.
...Які пундики-мундики здатні задовольнити спрагу квітучої юності?! Тоді так усього хотілося і праглося...
Але — режим, тренування. Тепер волієш тільки спокою і тиші. Але який там спокій, од думок ніде не сховаєшся... Як од тих горобці, що під вікнами цвірінькають... Куди дінешся?.. То од нього , як ще багато дечого - не залежне. Гроші, звичайно, можна куди хочеш переправити зі своїх численних рахунків... А щодо іншого... Та, зрештою, і бізнесом вже давно керують молодші, сильніші, спритніші... В усьому є певна межа. І він, як психолог мусив це знати.
Штиль... Та хіба йому таке вперше? Анатолій Миколайович завжди не тільки благополучно минав оті перешийки, вони ще й часто слугували йому трампліном для нового польоту, ще більшої швидкості. Одна форма переходила в іншу. Так ,зокрема, спорт допоміг йому вийти на психологію, психологія — на бізнес. Гроші, гроші... Коли вони є, то є все... Хоча хто бачив "оте все"?..
Симптоматика отієї межової хвороби йому добре знайома. Це коли тебе ще не забули, ще запрошують мовби кудись і для чогось, але пісня твоя вже одспівана й нікому не потрібна. Ти — форма. Анатолій Миколайович ще відчував у собі силу й здоров'я. Консультувався недавно за кордоном у медичних світил — кажуть, що все в нормі, згідно з віком. Рекомендують життя змінити. Всі давно радили йому одружитися. А чи треба? Хоча
ж має бути якесь оновлення! Хотілося, щоб душа стрепенулася, забриніла - так як колись було.
У дитинстві, пам'ятається, йому дуже хотілося зерно від комбайна возити. Бігав до колгоспу зі старшими хлопцями, але до машини не ставили — казали, малий ще. А Толя доводив бригадирові, що він хоч і малий та дужий.
— Так, дужий, бо в діда Данила увесь, але скажи, на біса тобі ота робота здалася? Хочеш пилюгою від комбайна дихати? Чи ви такі бідні, що грошей на штанине вистачає? Батьки куплять, що тобі треба. Краще б із хлопцями на ставок побіг, у воді побрьохався та відпочив на канікулах. Мого ж оно й свині бур'яну нарвати недопросишся.
- Я робити хочу, дядьку, — на очі сльози наверталися.
- Коли так, то сідай до Легаря на машину, як щедобудишся його. Бо ночами десь шльондрає, а вдень,мов мокра курка - ліньки рукою поворухнути. Женився б, абощо...
А Легар, поклавши руки на вилизане до блиску рульове колесо, солодко спав. Довелося добряче вгамселити його межи плечі, щоб підняв голову з руля та
двигун запустив.
Поле пахло свіжістю і спілим хлібом. Комбайнери під лісосмугою в карти репіжилися, чекали, доки сонце росу виїсть. А Легар, тільки зупиняв машину, зразу на руль спати вмощувався.
...Зерно сипалося й сипалося з бункера, і він розгортав його по кузову (пахуче!). А жінки на току питали: "Чиє оте буцмате? Чи не Миколине? Такого і в плуг впрягати можна."
"Чемберлен" аж співав у Толикових руках. Як то солодко — працювати!..
— Сам зумієш од кагату од'їхати? - питався Легар.
— Не знаю, не пробував...
— Не пробував? — сонно кривився Легар. - А на
дідька мені такий помічник здався?..
Легар, як припікало сонце, оживав і, доки розвантажувалася машина, бігав до своєї любасі — куховарки. А Толик, як вигрібав зерно з машини, мусив під'їжджати до кухні за Ледарем До керма він із першого дня приловчився. І силу в собі відчував. Ще, згадувалося, коли хату мурували, а він вальки кидав та воду в бочку з річки наливав — у м'язах тоді такий вогонь відчувався!.. Гори б перевернув! Його спочатку батьки жаліли, а потім — тренери, щоб не перевантажувався. Тесть, доки був живий, теж вдома і на дачі сам господарював. Згодом за Анатолія Миколайовича все гроші робили. До фізичної роботи у нього руки прагнули.
" Як там мої старі зараз? — кольнула думка. — Ввихаються якось самі..." Анатолій Миколайович про них не забував, гроші завжди слав, хоча знав, що батьки їх не тратили — берегли на чорний день, тоді, мовляв, згодяться. "Ви вже, тату, не робили б важкої роботи ", — прохав старого. Радив на базар іти — насінням чи отрутою для жуків торгувати, як незмога без діла сидіти. Товар обіцяв йому доставляти, а він, не вмію, каже, продавати, бо землероби з діда-прадіда.
Ще як завод у них стали будувати, то зліпили скраю базарні прилавки. Мати унадилися туди, бо там свіжою копійкою запахло, а хатню роботу занедбали. Бо хіба встигнеш усе? А батько, якось розсердившись, слоїки з молоком побили та й наказали більше продажем не займатися. Своє господарство — надійніше. Анатолій Миколайович давно хотів до себе старих забрати — не їдуть. Дивні.
... Його хутірець причаївся далеко в степу, в терниковій улоговині, й річечка малесенька слюзилася поруч.
До рідного порога тієї осені приїхав не в закордоннім авто, як раніше, а випрохав у колеги старенькі "жигулі", облатані грубими трубами, — хоч машина й перекинеться, але не сплющаться – для атогонок готувалася. До того ж таке авто уваги привертати не буде. Конкуренти зараз не дрімають.
...На хуторі ще тільки розвиднялося. Спориш сріблився, й цямриння на криниці — геть в інеї. Кущ калини аж гнувся од палаючих кетягів. Ніхто їх не обламав , пташки порозкльовували — мов кров'яні острівці на прибіленій землі. Й неймовірна тиша.
Батьки не спали — віконечко в літній кухні світилося.
З дитинства знайома картина: мати готують на плиті у великих чавунах свинячу їжу, а батько буряки на терку труть. Матуся в старому полатаному жакеті, вицвілому фартусі — худенькі, мов стеблиночка, та, як завжди, в сльози.
— Знала, синочку, що ти приїдеш, бо й сон мені оце снився, й голубка вчора цілий день до віконця підліталата дзьобиком у шибку стукала. Я їй і пшенички сипала на погребищі, щоб кури не видзьобали, а вона все в хату заглядає... Батько й гуркав на мене. Бач, приїхав..
Тато, як завжди, фасону дотримували — доки не скінчили буряк терти, доти не встали. Розчоломкалися.
— Як там твоя наука? Не годує тебе? Машину свою
гарну продав? Кажуть, що вже професори ниньки під церквою стоять. Місто — не село. Тут схотів їсти — пішов на город, зірвав щось із грядки та й пообідав. А там за все платити треба.
Що він міг на це батькові сказати? Що в нього грошей багато? Знав, що для старого те ціну має, що мозолями зароблене. Тато страшенно ображені на тих, хто людей старцями поробив...
— Така машина наче й не личить професору.
— Аби їздила, тату..., - зітхнув нарочито.
Тетяна-однокласниця на поріг. Побачила його й застигла. Дивно, але вона майже не змінилася — така ж свіжа, рум'яна. Колись після уроків на вигоні збиралися, у волейбол грали, пісні співали. "Може, й Зоя такою ж молодою залишилася?" — подумалося. Він боявся з нею зустрітися. Не хотілося постарілою бачити. А воно, як видно, не всіх час крилом торкається.
— Там, за городами, чиясь крута іномарка, — врешті заговорила сусідка.
— Може, свині купувати будуть? Я своїх продала б. Може пішли , ви, дядьку Євгене, пішли до них та спитали, бо я жінка, боюсь проторгуватися...
Я зараз спитаюся, - похопився Анатолій Миколайович.
Таки гарненька молодичка. І дітей двійко народила, і вже онуки є. Чоловік, правда, повіявся десь. А Зоя яка ж зараз? Може таки поїхати до неї? Тільки куди?
...Шкільний хор — великий, на два боки довкруж учителя. Зоя напроти нього проникливо хмурить чоло, коли співає:
"Та во-ро-го-го-го-го-жу кров,
Ти носив до мо-о-о-о-о-о-ря-а-а-а..."
І розлого та пісня линула. А Зоя такою красивою тоді була: очі сині, як льон, струнка, довгонога...
“Неподобство! То ж його хлопці за городами чатують. Казав же, в ярку стояти. Охорона чортова! Вигнати к дідьковій матері!”
Кохання їхнє то схоплювалося полум'ям, то пригасало. Все в листах коротких та листівках виливалося, їздити йому доводилося багато — спорт того вимагав. Зоя довго, казали, заміж не виходила. Він все за славою ганявся. Й не думалось тоді, що слава ота не таке вже й щастя.
— Чи хоч жива вона нині? — знову кольнуло. Прошкував городами до хлопців, реп'яхи до штанів чіплялися і теж кололи.
...Він вже в інституті навчався й приїжджав у рідні краї. Зоя бібліотекаркою в селі працювала. При зустрічі з нею Анатолія трохи заносило, слава п’янила — аякже, золоту медаль отримав! Вона, видно, відчула отой гонор й зникла геть з його очей. Не застав Зою і в тітки, де вона тоді квартирувала. Згодом наче знову примирення в листах прийшло...
До кімнати зайшла оголена красуня й підійшла до столу.
—Директор ресторану просить випити за його здоров’я.
Де таку квітку віднайшли? Що спереду, що ззаду. На силіконі, певно... Молоде тіло тепер не хвилювало професора. На все свій час. Межа... А, може, її слід перейти? Останній раз?.. Чи хай все буде як є?..
Він донині так і не навчився пити горілку. Тільки пригублював... Боявся чомусь того раптового сп'яніння. То був теж психологічний бар'єр, який він ніяк не міг здолати. Від спиртного втрачалося почуття реальності, натомість його огортала тривога і страх. Шалено билося серце, і він через те уникав надмірності. Анатолій Миколайович міг дозволити собі випити келих (спробував би не дозволити!), коли тост проголошував у відповідній компанії, де тверді закони. Іноді, щоб не виділятися набирав у рот горілки і знову майстерно її виливав у кухоль з мінеральною, мовби запиваючи. Хоча тепер і самі напої, кажуть, давно втратили свою первинність. На задвірках все бодяжиться. Ніхто в країні за якість не відповідає. Справжнє питво хіба за можна знайти, та і то не скрізь.
Анатолій Миколайович взяв великий келих і налив у нього дарованого коньяку – може справжній? Несподівано для себе вихилив до дна, закусив, і знову налив. Аж здивувався, що так легко перескочив через своє табу. Ще одним духом випив.
...Запілікав мобільник. Сповіщали, що взавтра йому треба бути в університеті — час державних іспитів. "Хіба уже літо настало? — здивувався Анатолій Миколайович. — Наче тільки вчора весна буяла... Та й прохолодно ще... Ні, то од кондиціонера холодом дме. За вікном дійсно вже в майках розцяцькованих ходять. Доведеться одсидіти на тих іспитах, як отут він зараз одсиджує, чекаючи на купців, аби завершити угоду. Ось, здається й кавалькада їде. Ні, то Гава зі своїми братками приїхав – од спричиненої аварії одбивався, всіх позбирав – і найнятих юристів, і міліцію, бо ті швидко доведуть невинним, що чорне є білим, а біле чорним. Але то Гавина справа – хай би не брався до старших рівнятися. Гава уздрів профіль Анатолія Миколайовича і по-дружньому помахав йому рукою, але той не відреагував дивився кудись вдалину.
Поруч плюскотіла річка й текла мимо своїм руслом як його літа.
Сидів біля річки в холодочку. Сп'яніння таки бридко діяло на нього: здавалося світ став маленьким і невиразним. Невидиме цупке павутиння обснувало руки й ноги. Дихати було важко. "Не бути жабі птицею" сумно посміхнувся Анатолій Миколайович. На жаль, це добре виходило в його покійного брата, той і в школі вчився краще од Анатолія й до політехнічного інституту вступив без сторонньої допомоги. Проте й року не довчився, бо винні погрібки в Одесі спізнавати почав. З інституту вигнали, то ж брат так і не став на людський шлях. Спиртне на чверті зупинило його життя. А здоровий був, гарний із себе й голову не квадратну мав. Може це брат і його частину горілку випив, раз йому не п'ється.
Коньяк таки добре вдарив у мозок - наколочений, хоч і написано, що французький. Нудило. Скільки зарікався собі не пробувати того питва! Може, до лікарні поїхати? Але він ще тут потрібний, зараз компаньйони приїдуть розбір влаштовувати...
Біля води душнувато. Охорона на парапеті сорочки порозстібала — парко їй. Потерпить. А йому хіба легко ті гроші заробляти?.. Погода така, мов перед дощем. Хоч би вітерець якийсь подув. Штиль...
...Думки вихрилися, вихрилися... Хотілося таке зробити, щоб знову все раптом закрутилося, завертілося, а йому б знову опинитися в епіцентрі того виру.
...Ті двоє так кричали, мовби за всеньке життя недожите хотіли викричатися... Та чого воно варте — це життя? ... Он сидять, чатують, як ото яйце-райце...
...Вони з братом рано прокидалися, брали на погрібнику зчорнілі бамбукові вудлища, весла і вдосвіта йшли до Бугу. Одмикали човна й пливли до гатки — там на бистрині добре риба бралася. Анатолій Миколайович поважав риболовлю, тільки не любив річкову рибу їсти, бо тванню пахла. На похороні брата він не був — змагання саме за кордоном проходили, та батьки й не повідомили йому про нещастя. Вже пізніше сказали.
Брат, видко, відчував, що недовго йому залишилося ряст топтати, бо сам приїжджав перед тим до нього перед тим в інститут. Був зовсім тверезий і сумний. Побачились, поговорили, колиб знаття, що то востаннє... Збирався навіть кинути спиртне, бо вже мав сім'ю... Сильний був і тілом, і характером, однак з горілкою нічого вдіяти не міг. Знайшли в петлі...
...Кинути оце б усе до дідька, поїхати до Бугу, де степи, луки...Та, мабуть, ті землі хтось до рук прибрав, доки він надумався... Хоча - не біда, все купити все можна.
Сотовий озвався знову.
— А пішли ви всі!.. — Й пожбурив шматок пластмаси в бруднувату воду.
Перед очима попливли виноградники, баштани з опасистими кавунами. “На Бузі можна електростанцію свою побудувати..." — обростала фантазією думка. Бо вдома — краще. І батьки доглянуті будуть. І Зою шукати треба. Може, й вона теж одна десь зараз...
...Ті двоє кричали й бензином тхнуло та смаленим... Він лише раз таке бачив... Вовчі закони...
А батьки добре постаріли, гогошаться лише. Мати кажуть, що тато іноді заговорюються й забуваються...
Хлопці з нього очей не зводили — чекали на команду. "Чи не зіпсувалася ота сотова штучка? Казали ж, що ні вогню, ні води не боїться. Треба перевірити". Він лише кивнув, і два гевали, не роздягаючись, почвалали по воді.
Спиртне одурманення трохи одпускало, натомість встановлювалася рівновага, огортав спокій.
...Калина йому обіч криниці бачилася: рясна-рясна... Пташки похапливо розкльовували кетяги, червона юшка скапувала на сніг — білий, аж очі вбирало.
