У Млинах ранок. Уже й сонце визирнуло з-за лісу, а на сільській вулиці, як не дивно, ні душі. Зате майже в кожному вікні виблискує різнокольоровою гамою електронна веселка – телевізор.
- Агов, Катерино! – гукає стара Чумаченчиха, заходячи на сусідське полвір’я.
- Що там таке? А, це ви, тітко Ганно… - озивається господиня, виглядаючи крізь шибку.
- Та що – виходь, потеревенимо трішки. Годі в хаті ховатися, ніби яка підпільниця…
- Хіба ж я хочу ховатися – мушу, - виправдовується Катерина, з’являючись на ганку. – Вірите – клятий телевізор не дає й ковтка свіжого повітря хапнути. Щойно закінчилося «Люба, діти та завод», як уже «Дві любові» починаються…
- Це добре, що в тебе «любові» тільки починаються, а мої вже давно тю-тю!.. – жартує тітка Ганна. – Обід, мабуть, уже зварила?
- Де там! – змахує рукою сусідка. – Може, ще встигну… Ондечки після «Сестер по крові» і до «Гріхів батьків» аж півгодини вільних буде…
- Чого це я до тебе припхалася? – раптом замислюється Чумаченчиха, потираючи лоба. – Ага, згадала! Ти вчора «Буржуя…» дивилася?
- Ну-у…
- То я хотіла взнати, на чому там усе зупинилося, бо мені, уявляєш, отой ірод, отой алкоголік Андрій Маринин, не дав додивитися…
- Що ж він такого зробив? – враз зацікавилася Катерина, забувши про тітчине запитання.
- Що – що! Прибіг до мене у двір, мурмило, - й собі захопилася розповіддю Чумаченчиха, - та як зачав гамселити палицею по вікнах, перелякав бабу до смерті. Тоді саме «День народження Буржуя» показували… Дивлюсь – у телику стріляють, коли це по моїх віконних рамах теж та-та-та!.. І здалося мені, дурепі, наче кулі кругом так і свищуть… Лише й устигла подумати, що бісові «буржуї» вже на моєму подвір’ї розбірки влаштовують…
Тітка на мить замовкла, переводячи подих.
- А далі, що далі?.. – нетерпеливиться Катерина.
- Далі не зчулася, як під ліжком опинилась, - продовжує старенька. – Та не вся, голову й плечі просунула, а те-є… задня часть ніяк не пролазе… Тим часом краєм вуха чую, як «буржуї» вже сінешні двері ламають. То я, не довго роздумуючи, з-під ліжка – назад, та так навкарачки й поплигала під стіл. Залізла, скатертину донизу стягла й сиджу, як дитина на горщику.
- І довго сиділи? – усміхається молодиця.
- Довго – не довго, бачу – заходять… Один. А мені ж тільки ноги видно. У кирзових чоботах, лиховод, та ще й гів… гноєм обліплених. Ні, міркую, буржуйчики так не ходять, й них же наймоднючіші туфлі з задертими носаками… Не інакше, якийсь фашист із автоматом… Певно, уже в хліві побував, вони ж страх як «млєко» та «яйко» люблять, тобто любили. Ех, гадаю собі, або пан або пропав, треба вилазити, бо ще як почне зі своєї пукалки поливати – весь посуд переб’є, чортів мисколиз. А в мене ж сервіз порцеляновий у шафці, я за нього ще при совєтах майже сто карбованців дала… І телевізора шкода. Коли воно й саме обізвалося: «Ганько, - кричить, - куди ти поділася, стара відьмо?!»
Катерина регоче, аж захлинається. Чумаченчиха ж провадить далі:
- Ну, тут до мене, нарешті, дійшло… «Ах ти ж, сучий сину! – показуюсь зі свого сховку. – І не сором тобі чесних людей полохати!?» А він баньки витріщив і питає, що це я роблю під столом. «Не бачиш, - тицяю йому дулю під ніс, - підлогу мию!»
- А що ж Андрій?.. – підганяє тітку Катерина.
- Та він за нещасну козу приплентав сваритися, ох уже й метав там громи і блискавки… «Іди, старе луб’я, - верещить, - та забери свою скотину з мого городу, бо я їй ноги поперебиваю і роги обламаю!..» Вона, кізочка моя мила, бач, яблуньку йому обгризла… Де це чувано, щоб за якогось патичка людину до заїкання страхати, ще й від телевізора відривати, ну ти скажи?..
- Так, так, - згідливо киває головою господиня, щоб не перечити тітці Ганні.
- То як воно з тим «буржуєм»?.. – повертається до попередньої теми Чумаченчиха.
- Нічого, живий поки що…
- Живий? Ну слава богу… То я, те-є, подибаю, бо ще, чого доброго, пропущу початок «Приреченої стати зіркою».
- А відразу після «Зірки…» не забудьте – «Вовчиця»! – гукає навздогін бабці Катерина.
- Еге ж, еге ж, спасибі! Не забуду.
Подибала.
