Ви поспішали зранку на роботу? На 9 ранку? На моїй станції метро постійні пробки.
Ні, не машин,-- людей. Всі заходять, кидають жетони, і все – черга на ескалатор. Юрба
схожа на тюбік, не знаю, з кремом чи з зубною пастою, але тюбік. Людей вичавлюють.
Одні запізнюються, для інших потрапити на спускову доріжку самоціль: “програю тут-
програю у житті”. Десять метрів від турнікету до ескалатора , як марафонська дистанція.
Ти тиснишся, підштовхуеш, шукаеш щілину у цьому стовпотворінні. Наступаеш на ноги, тобі наступають.
Історія повторюеться ввечері в потязі,-- в цих підзепних черв'яках, що несуть у собі тонни м’яса та заліза.
Ми запам’ятовуємо вагон і двері потяга: ті що зручніше всього зупиняються біля виходу з метро. Набиваемось в нього під зав’язку і чекаємо потрібної станції. Одна, друга, третя, а ось і наша. Дивишся навколо і помічаеш хижі погляди сусідів. Вони теж хочуть бути першими.
Скільки років я так живу?! Вже не пам’ятаю. Я багато чого не пам’ятаю. В шаленому ритмі життя втомлюешся пам’ятати, втомлюешся навіть кохати.
Сьогодні все йшло по тій самій системі: ранком зграя людей біля ескалатора, а ввечері
потрібний вагон та двері потяга. Я стояв і чекав своєї зупинки, а мої очі опустилися вниз
і голова повернулась наліво.
Я побачив дівчину,що сиділа. ЇЇ пряме, на кінчиках злегка загнуте коричневе волосся, карі очі, легка засмага, гарне лице притягували наче магніт.
Вона вдягнута в світлосиню блузу, у трохи вище колін спідницю, розмальовану у всі кольори веселки та легкі літні босоніжки теплого відтінку. Мені сподобався її стиль. Серед
сірої буденності це був промінчик світла.
Ти сяяла зовні проте всередині було якесь замішання і страх.Тебе виказував зляканий погляд. Ти дивилась навколо, ніби загнаний звір. В вагоні купа народу, вони наче висять над тобою, закриваючи доступ кисню.
Ти підводишся — твоя зупинка. На ходу запитуеш чи ніхто не виходить, хтось байдуже
стверджує, інші незадоволено відходять з нагрітого ногами місця, пропускаючи тебе вперед. Зупинка. Ти виходиш. Ноги несуть мене за тобою. Вони зовсім не слухаються розуму.
Ти нікуди не поспішаєш, ти просто тікаеш від цього безладу, від цього хаотичного
Броунівського руху людей туди де спокій, туди де ти комусь потрібна,туди де сонце,
повітря, спека та літо.
