Доктор історичних наук Володимир Безкоровайний сидів у своєму службовому кабінеті і дивився в монітор ноутбука. На моніторі була заставка – пагорб зі смарагдовою травою і блакитне небо якоїсь невідомої країни. Безкоровайний про щось думав. Скоріше дратувався. Це було видно по сіпанню його лівого ока і швидких рухів носа. Безкоровайний був невисоким чоловіком з тонкими рисами обличчя і статурою легкоатлета. Колись серйозно займався бігом на стаєрські дистанції, зараз двічі на тиждень грав у настільний теніс, а ще двічі ходив до університетського басейну. То був у непоганій фізичній форм, особливо коли порівняти його з колегами, яких розносило в ширину від сидячої роботи, питва і калорійної їжі.
- Сука. – прошепотів Безкоровайний і клацнув по клавіатурі лептопа своїми тонкими білими пальцями, про які одна його знайома казала, що вони в нього, наче у піаніста.
На екрані лептопу висвітилася сторінка безплатної пошти. Він увів логін та пароль. І опинився у поштовій скриньці Ліни Безкоровайної, своєї жінки. В перший раз заліз до неї у пошту випадково. У них вдома згорів стаціонарний комп’ютер, то Безкоровайний приніс з роботи ноутбук. Ліна, мабуть, дивилася пошту і забула вийти з профілю. Володимир вирішив перевірити, чи добре знає свою жінку, чесно вийшов з ящика та написав на аркуші п’ять можливих варіантів паролю. Всі п’ять короткі, бо Ліна не любила набирати, дуже раділа, коли на роботі у неї з’явилася секретарка. У пошти була вимога - мінімум чотири знака, значить і буде чотири. Перший варіант просто «lina» по імені, потім «niko» - її дівоче прізвище Ніколаєнко, далі «koly» - це так її звали у школі. Ще він написав «kesa» - Кешею звали її папугу та «tіnа» - так звали молодшу сестру. Два останніх варіанти вводити не довелося, пароль виявився «koly». Коли Безкоровайний зайшов до пошти жінки, він не подивився жодного листа. Розумів, що вчиняє неправильно. Заспокоював себе тим, що це просто гра. Добре знав жінку і вгадав. Все, до побачення. Вийшов з профілю, думав навіть сказати Ліні, щоб змінила пароль на більш складний, бо це ж всякий хто її хоч трохи знає, зможе здогадатися.
Але не сказав. Якось соромно було. Ну і навіщо? Вона б образилася. Змовчав. Пройшло кілька місяців, оце сидів на роботі, вирішив подивитися свою скриньку в інеті. Консультував одного письменника, що писав історичний роман, то часто листувався з ним. Коли відкрив сторінку пошту висвітилося два варіанта логіна, його і жінчин. Випадково тиснув по її, потім навіщось увів її пароль. Він так і просився на ввід, короткий, легкий. Безкоровайний відразу помітив, як змінилася її скринька. Раніше була така строката, з купою спаму, а тут все почищено і останні кілька десятків листів від одного абонента. Такого собі Романа (Солодкого) Крушельника. Оце так і було написано «Роман (Солодкий) Крушельник». Безкоровайний ніколи не чув про такого. І якби не те дурне (Солодкий), міг би подумати, що це по роботі, його жінка працювала у великій страховій компанії, могли ж їй писати по роботі. Тільки ж офіційні листи не підписують «Солодким». Та й теми листів, які Ліна відсилала тому Роману, дуже вже кидалися в очі: «Хочу! Хочу! Хочу!», «Малюся», «Ковтаю слинку», «Моєму хижаку», «Тут і зараз!».
Безкоровайний відчув, як в нього почали червоніти вуха. Так завжди траплялося, коли дуже нервував, ще з дитинства. Він виріс в селищі біля великого хімкомбінату на Луганщині, там доводилося часто битися, щоб захистити себе. Безкоровайний бився, кожного разу перед бійкою його вуха наливалися кров’ю. Його так і дражнили – ватажок Червоне Вухо.
Ось зараз вуха в нього просто горіли, бо Безкоровайний читав листи, які свідчили, що у його жінки, його Ліни палкий роман з цим Романом. Солодким, бля! І не просто роман в листах, судячи зі згадок про їх утіхи в ліжку, про її зітхання за його членом!
Це був удар. Безкоровайний не чекав. Вважав, що у нього міцний шлюб. Вони ж прожили разом вже майже десять років. Восени ювілей, на який збирав гроші, щоб кудись поїхати. Зустрілися з Ліною, ще коли були студентами. Обидва з провінції, приїхали підкоряти столицю. Щоправда, у її батька був якийсь бізнес, то Ліна мала деякі гроші, навіть винаймала удвох з подругою однокімнатну квартиру. Безкоровайний жив у гуртожитку, на одну стипендію, бо батько давно помер, а мати ледь животіла на пенсії по інвалідності. Швидко навчився підробляти. Деякі ходили розвантажувати вагони чи їздили у будівельні загони, але він відразу сказав собі, що буде заробляти лише головою і лише по професії. Писав контрольні та курсові. Навчився змінювати почерк, бо тоді ж майже все робилося від руки. Його роботи користувалися попитом, бо завжди проходили у викладачів. Добре знав історію і багато працював. Вже наприкінці першого курсу відіслав матері на Луганщину перші гроші, щоб допомогти.
І купив плавки. У нього ніколи не було плавок, бо і купатися в їх селище було ніде і грошей на це дивацтво не було. Хочеш купатися – купайся у трусах. Але він же їхав на море. Перше море у його житті. То купив модні і дорогі плавки.
Він зійшовся з Ліною у Криму, де їх потік влітку розкопував старовинне скіфське городище неподалік Ольвії. Хлопці з потоку щодня наливалися місцевим дешевим вином, тільки Безкоровайний не пив. Увесь день проводив в розкопі, увечері влягався спати, заморений. Знав, що мусить робити кар’єру. Він бідний провінціал без зв’язків, матиме лише те, що вигризе собі зубами. І він гриз. Совався у розкопах, радився з викладачами, збирав матеріали. Якось вдень, коли спека зробилася нестерпною і всі вже розійшлися, виліз з розкопу і пішов до моря поплавати. На березі, у тіні великого намету сиділо кілька дівчат з їх потоку. Були невдоволені, що свої хлопці не звертають на них уваги. Доводиться ходити до сусіднього села. А місцеві були всі такі дикі та неосвічені. Коли ось прийшов Безкоровайинй, швиденько роздягся – всі оцінили його спортивне тіло і модні плавки, пройшовся по хвилерізу та красиво пірнув у воду. Легко поплив, метрів сто від берегу, повернувся. У цей час всі інші хлопці з потоку валялися в наметах опісля вчорашнього. Дівчата не могли не звернути уваги на Безкоровайного. Але він звернув увагу саме на Ліну. Бо та лежала в тіньочку і читала книгу. В їх селищі читав книги один він, то Безкоровайний дуже симпатизував людям, що читали.
Коли виліз з моря, Ліна відклала книгу і попросила навчити так красиво пірнати. Це взагалі підкорило Безкоровайного, бо і сам любив вчитися і поважав тих, хто вчиться. Більш-менш навчив, потім вони трохи погуляли берегом, далі разом чергували на кухні у таборі. Увечері, коли вже опустилися сутінки, пішли на море і там покохалися. Ліна не була незайманою та і в нього був вже деякий досвід. І презервативи були. З тієї ночі вони стали разом, десь після третього курсу він вже заробляв стільки, що міг платити половину за квартиру, то почали знімати житло удвох. Батьки Ліни були не дуже вдоволені вибором доньки, вони планували їй іншого жениха, когось з провінційних багачів. Об’єднання капіталів, поважні люди і все таке. Тиснули на доньку, щоб покинула свого старця, у якого і машини немає. Але Ліна не послухала батьків. Казала їм, що у Володимира чудові перспективи. Він поступив до аспірантури і швидко захистив кандидатську. Таку блискучу, що не довелося навіть багато платити. Його запросили в інший, більш престижний виш. Він перейшов, одразу узявся за докторську. Написав її за два роки і продав роботу ректору одного провінціального вузу, який хотів стати доктором наук. За ту роботу отримав стільки грошей, що вистачило купити машину, а потім ще з’їздити до Португалії, на океан, про що Ліна давно мріяла. Потім вже захистився сам.
Ліна після інституту спочатку теж хотіла залишатися в аспірантурі і можливість така була, але несподівано пішла у страховий бізнес. Звичайним агентом, перший час їй було важко, ото ходити і пропонувати поліси. Не звикла просити, але Ліна хотіла досягти чогось в житті і досягла. Потроху-потроху піднімалася вгору, все сама, хоч він, звісно, її підтримував, ось тепер стала начальником відділу у крупній страховій компанії. Заробляла десь удвоє більше Безкоровайного, але це, наче, не було проблемою.
Та взагалі у них не було проблем, ну хіба що окрім той, що не вистачало часу. Вона уходила вранці і приходила пізно. Безкоровайний теж набрався у рідному вузі навантажень, потім ще брав участь у написанні підручника, допомагав з двома докторськими, щоб відрив від зарплатні жінки не був дуже вже разючий. Вони бачилися лише вранці, коли поспішали на роботу. Увечері Безкоровайний частіше за все засинав сам, бо любив вкладатися рано, десь о десятій, щоб потім попрацювати кілька годин вранці, перед роботою. Ліна ж приходила десь близько опівночі. Багато роботи, криза, реструктуризація, останнім часом Ліна часто затримувалася та працювала вихідними, казала, що можливо скоро їй запропонують посаду заступника голови правління, а це значить, що в неї буде службова машина і зовсім інша зарплатня. Безкоровайному запропонували посаду проректора у іншому вузі. Зваблювали квартирою. Це був би хід, якби він здобув житло, своє житло. Щоправда, потім довелося б відпрацювати деякий час у тому вузі. Та все одно, квартира у Києві, є квартира у Києві – безсумнівне досягнення.
Все було добре і тут ця клята пошта. Безкоровайний набирає «Роман Крушельник» у пошуковику. Жодних результатів. Тоді дивиться у «Однокласниках» і «вКонтакті». Є і там і там. Багато фотографій. Здоровезний, накачаний, широкоплечий та з тонкою талією, пишногубий, на більшості фотографій у маленьких трусиках, які натякають на великий член. Ну так, про той член писала Ліна, щось там удавано скаржилася, що губи болять «від твоєї квіточки».
Безкоровайного починає трясти і він закриває очі. Ліна зраджує йому з цією мавпою? З цією істотою! Безкоровайний закриває очі. Крутить головою. Він не розуміє, як таке може бути. Це ж так тупо, так банально! Якась перекачана мавпа і ось Ліна, його Ліна!, стрибнула до цього йолопа у ліжко, пише якісь слиняві листи і все таке!
Ні, ну кожна людина має право на помилку. Якийсь виключний випадок. Ну от як минулого року на конференції у Кракові він переспав з чеською викладачкою. Але це так, зляглися і розбіглися, не більше! А тут же все триває, як виявляється, вже другий місяць! Довго триває! Перше полум’я пристрасті вже б мусило перегоріти! І не перегорає! Його Ліна зв’язалася зі стриптизером! Зі стриптизером!
- Зі стриптизером. – шепоче Безкоровайний, щоб почути це на власні вуха, щоб ще сильніше відчути біль і ганьбу. – Зі стриптизером. – потім навіть пише це у нотатнику. «Зі стриптизером».
Це ганьба. Це страшна ганьба. І коли все випливе на поверхню, про це почнуть говорити. Ось він був успішний і поважний, наймолодший доктор наук у виші, причому всі знали, що доктор справжній, а не куплений! А тепер він жалюгідний рогоносець, від якого жінка втекла до стриптизера. Навіть не до інструктора по аеробіці, як показують у фільмах, а до стриптизера! До якоїсь проституйованої мавпи!
Безкоровайний заплющує очі, відкидається у кріслі, кривиться і стогне. У голові якийсь шум, серце калатає, його нудить. Треба заспокоїтися. Це він подумки наказує сам собі. Починає глибоко дихати. Головне – дихання, він це знає, він же спортсмен. Схиляє голову і видихає. Коли стукають у двері. Безкоровайний аж лякається стуку, відкриває очі, думає, що сказати, та вже бачить на порозі професора Калюжного. От же хамло, навіть не почекав дозволу, зайшов до кабінету і наближається. На обличчі звична брехлива посмішка. Тут Безкоровайний розуміє, що колега може побачити екран його ноутбука. З фотографіями того хера! Захлопує кришку. Занадто різко, занадто помітно, Калюжний аж сміється.
- Що, порнушку дивимося? – регоче він. Безкоровайний кривиться, бо зневажає колегу, відомого на факультеті хабарника та абсолютно нульового вченого і викладача.
- Ви щось хотіли? – питає нервово. Занадто нервово, нагадує собі, що треба заспокоїтися.
- Володимире, чому ви відмовилися їхати на конференцію до Журб? Поїхали! Дуже серйозний захід і вас там по-справжньому хочуть бачити! – Калюжний дивує своїм питанням Безкоровайного. Бо завжди приходив лише щоб попросити за якогось студента, якому конче потрібно поставити трійку, щоб не вигнали. А тут якась конференція…
- Та їдьте, їдьте! – киває Безкоровайний, який не зрозумів і думає, що колега прийшов просити поступитися на його користь поїздкою на наукову конференцію у провінційні Журби. Безкоровайний ніколи на такі заходи і не їздить, бо розуміє їх нульовий науковий ефект. Вони ж проводяться, щоб розпиляти бюджет, ось і все. Калюжний он входить у оргкомітет подібної конференції їх вишу. Великий спеціаліст по тому, щоб гріти руки на фінансових потоках. Це, мабуть, єдине, що він вміє. Та так добре вміє, що завдяки цьому його тримають тут.
- Та ні, Володимире! Я вас запрошую! Дуже серйозна конференція! Ви не подумайте, що якась провінційна голота! Там все по найвищому розряду! Проживання у п’ятизірковому готелі! Харчування у чудовому ресторані! Насичена програма! До того ж гонорар і допомога у виданні монографій!
- Та звідки у Журбах п’ятизірковий готель? – кривиться Безкоровайний, йому то байдуже, що там у тих Журбах, просто хоче сказати щось всупереч Калюжному.
- Володимире! Там чудовий готель! Його побудували спеціально до зустрічі українського і російського президентів! Справжні п’ять зірок! Там такий банкетний зал, що багато київських компаній проводить там корпоративи! Басейн, сауна, лазня, спортзал, масажі, все є! Володимире, поїхали!
- Ні, я зайнятий, багато роботи і…
- Володимире, це усього три дні. Відпочинете трохи, зберетеся з думками, поспілкуєтеся з колегами! Там же будуть найкращі спеціалісти по скіфській тематиці! Аляб’єв, Курінкович, Шундаєв, Цоллер!
- Цоллер? Там що і іноземці будуть?
- Ну звісно ж! Конференція - міжнародна! Все проводиться на дуже високому рівні!
- Зачекайте! Але ж Журбівський педінститут завжди старцював! Звідки гроші?
- Конференцію підтримала корпорація «Елефант»!
- Хто це?
- Володимире! Ви зовсім відірвалися від життя! «Елефант» це одна з найбільших українських корпорацій! Під Журбами у них кар’єри, у місті завод, то вони сприяють розвитку місцевої науки! Дуже серйозні гроші і дуже серйозний підхід! Володимире, ви просто мусите туди поїхати!
- А яка вам різниця? – не дуже ввічливо питає Безкоровайний, який дратується сам на себе, що замість того, що вигнати цього блазня, чомусь балакає з ним.
- Я просто добре знаю організаторів і вони дуже хочуть вас бачити. Не буде перебільшенням сказати, що ви ж номер один у країні по скіфській тематиці! А вони дійсно хочуть зробити найкращу конференцію. До речі, там будуть розподілятися гранти і на експедиції! Знаю, що у вас були плани, щодо цього, так, Володимире?
Були плани, були сподівання, але от точно що були. Колись, але не зараз. Зараз вже нічого не було, окрім переможної усмішки того хама у відсутніх трусах і блядських листів Ліни!
- Мовчання – ознака згоди! Тоді я зателефоную організаторам!
- Я нікуди не поїду! І крапка! Не заважайте мені! Прошу вийти з кабінету! – зненацька вибухає Безкоровайний, різко підхоплюється, чим викликає здивований, майже переляканий погляд Калюжного.
- Та Володимире… - починає той.
- Мені треба закінчити дуже важливий лист! Прошу не заважати! – аж ричить Безкоровайний.
- Добре! Добре! – Калюжний задкує до дверей і виходить. Безкоровайний падає у крісло. Розуміє, що не мусив ось так вчиняти. Підвищувати голос на колегу. Нехай і такого, як Калюжний. Так, той Калюжний – нікчема, проріха на людстві, але все одно не потрібно плодити ворогів. Це занадто велика розкіш, особливо для нього, провінціала, вискочки без зв’язків. Він мусить посміхатися кожному, щоб встояти на ногах. Така була його стратегія з самого початку, вона принесла успіх. І зараз…
Безкоровайний згадує, що зараз. Хапається руками за стіл, стискує пальці з такою силою, що вони, здається, ось-ось тріснуть. Тремтить. Зненацька відчуває, що не може це більше терпіти. Кудись втекти. Сховатися. Інший би напився, але Безкоровайний не пив. Через батька. Його батько був алкоголіком. Більшість чоловіків у їх селищі була алкоголіками, але батько пив так, що його вигнали з роботи, зі шкідливого виробництва, де на все дивилися скрізь пальці. Батько кілька місяців лежав вдома, підводився лише для того, щоб винести щось з хати, продати і купити пляшку плодово-ягідного вина марки «Слов’янське», після чого випити, впасти і лежати далі. Ходінням до вітру батько не переймався, робив все під себе, у хаті стояв страшний сморід, мати тільки плакала. Потім батько продав телевізор, купив кілька пляшок шмурдяка, здається, на честь свого Дня народження. Але переплутав місяці, він все плутав, навіть Володю не впізнавав, рідного сина! Так ось батько напився, чомусь на вулиці, недалеко від двору, де була лавка. З неї і завалився горілиць та залився. Його принесли увечері, мертвого, всього у блекотах.
Ось тоді Безкоровайний вирішив не пити. Розумів, що у нього погані гени, що як почне, то потім вже не зупиниться, то ані краплі. Щоб легше було відмовлятися у компаніях, брехав про наслідки хвороби Боткіна. Мовляв, печінка слабка, смертельно небезпечно. Дехто у виші думав, що він сидить на кокаїні, коли вже не п’є. Студенти йому кілька разів пропонували ту гидоту, але він не хотів від чогось залежати. В нього було повне, насичене життя – улюблена робота, кохана жінка, кар’єра та перспективи. Нехай кокаїн нюхають невдахи. А він працював, займався спортом, заробляв гроші. Заробляв головою, заробляв чесно, не всякими там хабарами, як той же Калюжний. А спокуси ж були. Були! Йому пропонували хабар незчисленну кількість разів. Але він завжди відмовлявся. Бо бачив кар’єри, що будувалися роками, а руйнувалися через якусь пару сотень гривень, отриманих з двоєчника. Він принципово не брав і всі знали, що він не бере, це його тішило і…
Він дивиться на лептоп і відчуває велике бажання схопити його та розтрощити об стіну. А ще кричати, стрибати, бити кулаками, виплеснути з себе той гнів та відчай, яким він переповнився. Ліна! Як вона могла? Зі стриптизером! Солодкий, бля! Безкоровайного знову починає трясти. Треба щось робити, терміново. Кудись втекти. Підводиться, виходить з кабінету, майже біжить до стоянки. Там заплигує у машину і їде до парку Дружби народів. Там дістає з багажника кросівки і спортивний костюм, перевдягається і біжить. Біжить швидко, щоб скоріше виснажитися. Одноманітні рухи трохи заспокоюють, навантаження притлумлює біль, вогонь, що пік зсередини, перетворюється на скабку, яка не дає спокою, але терпіти її вже можна. Він рахує кроки. 1100 його бігових кроків, то кілометр. Десь на п’ятому кілометрі його остаточно попускає. Тепер він може думати, що далі. А далі тільки одне – розлучення. Ганебне та болюче. Всі будуть говорити про це. Київ, наче і велике місто, але насправді село, в якому нічого не приховаєш. Чутки, суд, розділ майна. Чутки. Посмішки за спиною, туманні натяки, рогоносець, жінка загуляла зі стриптизером! Це ж треба! Ох і лох! Мабуть не задовольняв жінку. Все на роботі та на роботі, наукою захопився, а про жінку і забув. Казали ми йому, що відпочивати більше треба. Ех, Володимире Ігоревичу, Володмирие Ігоревичу! – він вже чує всі ці голоси і стискає зуби.
Намагається думати раціонально. Ще пару кілометрів і він зможе це. Робить прискорення, ще одне. Ні, він не боїться самотності. Він знайде іншу жінку, легко. Молодшу, гарнішу, таку, що ніхто не подумає, що він програв. Справа у іншому, оцей вчинок Ліни, він принизливий. І добре б, якби вона була якась тупа сучка, якою керувала пизда! Ні, вона ж розумна і вольова жінка, як вона могла оце так вчинити? Якщо він чимось не задовольняв її, про це можна було б побалакати! Пошукати вирішення проблеми. Якщо проблема була! Бо ніяких ознак її Безкоровайний не бачив! Так, вони менше спілкувалися, бо були дуже зайняті. Але у ті нечасті вихідні, коли були вдома, у них все було чудово! І сексом вони займалися регулярно. Усього раз на тиждень, але бувало, що вона приходила з роботи і спеціально будила його, щоб покохатися. Вони були цікаві один одному. І це не була облуда, це було насправді. Вона з задоволенням читала його наукові роботи, вона ж непогано зналася на історії!
Безкоровайний аж зупиняється, коли його вражає думка, що його жінка, його Ліна, зв’язалася з тупим жеребцем, що танцює голим по нічних клубах. Ну, Безкоровайний тільки про це у думає останні кілька годин, але ось тепер та думка знову вийшла перед ним, народилася, наче Афродита, з піни роздратування та відчаю. І ось стоїть, виблискує соромом, приголомшує та не дає дихати.
Бігти! Не зупинятися! Бігти! Безкоровайний зривається з місця, бігає далі. Вперто рахує кроки. Він набігав вісімнадцять кілометрів і бігав би далі, та натер палець на лівій нозі, той почав кровоточити. Довелося їхати додому. Там прийняв душ, заклеїв рану пластиром, заварив каву. Кава була одним з нечисленних задоволень, які він собі дозволяв. Щоправда, жорстко нормував – не більше трьох чашок в день. Але сьогодні можна більше, сьогодні особливий день.
Вийшов з чашкою на балкон. Там стояло зручне крісло. Балкон виходив у парк, чисте повітря, спів пташок, Безкоровайний частенько працював саме тут. Зараз пив каву та дивився у небо. Треба було вирішувати, що робити. Він не бачив красивого вирішення і волів подумки втекти кудись. Але він був серйозною людиною, він тримав себе в руках. То сказав собі, що нікуди тут не втечеш. Треба вирішити, що робити. Бо ось увечері Ліна прийде. Треба щось робити. Хоча що тут поробиш? Правильніше за все було б зібрати речі та піти. Квартира зйомка, якщо хоче, нехай платить за неї далі. Кімнату у гуртожитку йому дадуть. Потім подивиться, що і як. Швиденько б пройти суд і зосередитися на роботі. Робота, це його порятунок. Відчай охоплює тих людей, яким немає чим зайнятися. Може і не чекати Ліну? Залишити записку та піти? Але це виглядатиме, як боягузтво. Наче він просто втік. Хоча чому йому тікати? Не він зруйнував все! Не він! Скільки у нього було можливостей завести роман зі студентками чи аспірантками! Справжні романи, не якийсь банальний секс за оцінку, а справжні романи, бо дівчата легко захоплювалися ним! Але він ніколи собі такого не дозволяв! Бо родина була для нього цінністю. Його батько не зміг ані зробити кар’єру, ані побудувати нормальну родину, його батько був невдахою і для Безкоровайного було вкрай важливо бути іншим. І він був, аж тут таке! Може це родове прокляття? Гени? Може він такий самий невдаха, як і його батько, і нічого тут вже не зміниш? Лайно! Він усього досяг сам, він – успішний, він витримає цей удар! Витримає!
Йому хочеться підвестися і кудись піти, але він примушує себе залишитися в кріслі. Хочеться їсти, але він нічого не їсть дві години після фізичних навантажень. Це щоб максимально спалити жир, який є у організмі. Так, варіант з запискою відкидається. Він таки дочекається Ліни. Поговорить з нею. Хоча що тут говорити? Звинувачувати і кричати? Навіщо? Все ж ясно! Треба бути холодним та спокійним. Може попросити її піти з квартири? Але вона занадто дорога для нього самого. Все таки двокімнатна у новому домі в центрі, вона з’їдатиме більше половини його грошей. Значно більше половини. І навіщо йому самому двокімнатна?
Ні, залишить квартиру їй. Піде сам. Але перед тим поговорить. Не буде кричати і ображатися, бо і те і інше – привілей слабаків. Буде спокійним, холодним, наче лід. Скаже, що просто не чекав. Він уявляє, як це буде казати, потім уявляє Ліну і відчуває біль та страх. Він же таки кохав її. Кохав! Принаймні, вона була йому дуже близькою людиною. Вони прожили разом вже десять років, але анітрохи не віддалилися один від одного. Принаймні, він. Йому не хочеться розставатися з нею, але що робити? Безкоровайний крутить головою і стогне. Відчуває, що боїться вечора. До якого ще треба дожити.
Дзеленчить телефон. Хтось з роботи, Володимир пізнає по дзвінку. Телефон кафедри. Він нічого не забув? Та ні, пар у нього сьогодні не було, якихось зустрічей теж. Тоді що трапилося?
- Слухаю.
- Володимире, це Калюжний. Я знову щодо конференції. Може таки передумаєте? Дуже серйозний та цікавий захід і вас там дійсно хочуть бачити. Автобус з Києва відбуває сьогодні ввечері, комфортабельний автобус, там усередині наче в президентському літаку! Але якщо не можете сьогодні, за вами пришлють машину завтра зранку. Володимире, ваша участь важлива і для нашого університету, бо ми плануємо податися на кілька грантів від «Елефанту» і … - Калюжний продовжую нагортати аргумент за аргумент, чому треба їхати у ті кляті Журба, а Безкоровайний несподівано посміхається. Бо ось же вихід. Поїхати на цю конференцію, поспілкуватися з колегами, трохи охолонути. Хіба він не знає, що вирішувати, особливо щось важливе, треба з холодною головою? Знає. Зараз може помилитися, вибрати хибний тон розмови, чи щось таке. А за кілька днів в ньому все заспокоїться і викристалізується. І тоді він зробить все правильно. – То Володимире, як ви? Поїхали! Хочете, ми заїдемо прямо до вас додому! Вас дійсно хочуть там бачити. – Калюжний вміє вмовляти. Оце чому його і тримають в університеті навіть після кількох скандалів з хабарництвом, після яких іншого би одразу звільнили. Він вміє домовлятися, знає кому і скільки треба заносити в міністерстві, він як риба відчуває себе у мутній воді української вищої освіти.
- Ну, я дуже зайнятий… - Безкоровайний набиває ціну.
- Усього три дні! З виїздом на скіфське городище! П’ятизірковий готель! І чотириста доларів гонорару за десятихвилинний виступ!
Таких гонорарів в Україні не платив ніхто. Та і на європейських конференціях теж.
- Але в мене немає виступу і…
- Володимире! Та при вашому рівні кваліфікації у вас завжди є виступ! До того ж у вас буде перший день, щоб підготуватися! Я впевнений, що це не буде проблемою! То я ми заїдемо по вас! Так? Нагадайте ваше точну адресу, щоб я сказав водію.
Безкоровайний диктує адресу.
- Володимире, дуже дякую. Повірте, ви не пошкодуєте про своє рішення! Ми заїдемо о десятій вечора. Коли будемо їхати до вас, я передзвоню, щоб попередити. Ще раз дякую! – Калюжний прямо щасливий через його згоду. Отримає щось за це? Якась дивна конференція. Такі гонорари і так бігають за учасниками. Ну так, від один з найкращих спеціалістів по скіфській тематиці в Україні, а щодо лісостепової зони, так взагалі кращий. Але щоб організатори конференції цікавилися саме її науковим рівнем, а не тим, скільки бабок вони зароблять на цьому, ось це було дивно.
Так чи інакше, але увечері він їде. Треба тепер дотягнути до вечора. Не думати про Ліну, бо це немає сенсу, це мазохизмове роздряпування рани. Щоб втекти від думок, Безкоровайний сідає працювати. Над черговою докторською. Звісно, ціни на докторські по історії значно нижчі, аніж по тій же економіці чи юриспруденції. Але все одно попит є і більш-менш платоспроможний попит. Потім береться за доповідь. Він не звик робити аби як. Коли вже буде виступати, то доповідь мусить бути ґрунтовною.
Безкоровайний тікає у роботу, тікає успішно, забуває про Ліну, забуває поїсти. Швиденько щось набирає, звіряється з джерелами на англійській, він же добре знає англійську, тому і їздить міжнародними конференціями. Коли дзвінок. Це Калюжний.
- Ми будемо у вас за десять хвилин.
Безкоровайний підхоплюється, швидко збирає речі. У нього вони завжди у повному порядку, розкладені в шафі, чисті та випрасувані. Ще коли жив у гуртожитку, звик підтримувати майже ідеальний порядок. Ось валіза вже зібрана, бере з собою ноутбук з майже готовою доповіддю. Згадує, що не поїв. Так, шлунок пустий, але вже немає часу готувати. Можливо по дорозі щось купить. Чи просто потерпить. Попереду три дні об’їдання, на конференціях завжди добре годують.
Вибігає з будинку, бачить за воротами автобус, більше схожий на космічний корабель. Дивується, бо таких і в Києві не бачив, а тут провінційні Журби як он виступили. Йде до автобусу, звіди виплигує Калюжний.
- Володимире, прошу! – здається, від нього тхне спиртним. Безкоровайний заходить до автобусу і чує так гамір голосів. В салоні два десятка людей, більшість він знає. Колеги з різних вишів, історики. Судячи з сміху та криків, вже нетверезі. Ну так, звичка пиячити в дорозі. – Зараз заїдемо до Борисполя за іноземними учасниками і тоді вже до Журб. – пояснює Калюжний.
- О, Безкоровайний, привіт! – кричить хтось. До нього тягнеться цілий ліс рук, тисне їх, проходить далі. Помічає попереду симпатичну дівчину в уніформі.
- Доброго дня. Вітаємо вас на нашому борті. Ось ваше місце, сідайте. – каже дівчина і посміхається. Чорноволоса, он які губки, у Безкоровайного аж в штанях починає ворушитися.
- Дякую. – швиденько сідає, щоб нічого не було помітно.
Розкішне крісло, зручний підлокітник.
- Хочете повечеряти? – питає дівчина. – Ми можемо вам запропонувати… - вона починає перераховувати страви. Безкоровайний здивовано на неї дивиться. Та це не як у літаку, а як у ресторані! На таких автобусах він ще не їздив!
Замовляє собі відбивну і салат з овочів.
- Десерт?
- Ні, не треба, вже пізно.
- Що будете пити? – далі знову цілий список алкоголю. Дива!
- Ні, дякую, можна який-небудь сік?
- У нас є фреш, апельсиновий чи яблуневий?
- Давайте яблуневий.
Хвилин за десять дівчина все приносить, бажає приємного апетиту. Далі підносить алкоголь колегам, які гомонять попереду. До Безкоровайного не чіпляються, бо всі знають, що він не п’є. Самі хиляють добре, то вже за годину п’яні, а за дві влягаються спати. Хроплять, як скажені. Дівчина пропонує Безкоровайному навушники. Одягає, вибирає якусь спокійну джазову музику за десятка каналів, підкладає під голову подушку, дівчина допомагає відкинути крісло, засинає ситий та щасливий. Утримується від згадування Ліни. Тим більше, стриптизера.
Приїхали до Журб дуже рано, ще тільки починали розвиднюватися. Але їх вже чекали. Готель і дійсно справляв враження, так само, як і робота його персоналу, бо не було жодних черг. Всіх швиденько зареєстрували, розвели по номерах і роздали програму конференції та інші документи. Початок був о десятій, сніданок о дев’ятій, то ще можна було б поспати. Безкоровайний улігся у велике, зручне ліжко чудового одинарного номеру і дозволив собі думати про Ліну. Про їх майбутнє. Ну так, розлучення не уникнути. Але це пройде швидко: ділити в них немає чого, ані дітей, ані квартир. Поки поживе у гуртожитку, там є чудові, відремонтовані кімнати, далі подивиться, чи не пристати на пропозицію вишу з квартирою. Взагалі то питання з житлом могло бути просто вирішено у провінції, де багато вишів ладні були давати квартири, аби тільки отримати в штат доктора наук. Але Безкоровайний приїхав до столиці зовсім не для того, щоб їхати з неї.
Чомусь згадав про ту дівчину з автобуса. Як її назвати? Бортпровідниця? Відчув рух нижче пояса. Подумав, що хоче сексу, якоїсь швидкої інтрижки, яка б заспокоїла тіло і підкріпила дух. Безкоровайний згадав про те, як уходили в загул на подібних конференціях його колеги. І він вчинить так само. Його нічого не стримує. Нехай трахається зі своїм стриптизером! Сучка!
Безкоровайний відчув глухе роздратування. Дивне, бо він вже все для себе вирішив, дуже спокійно і раціонально, як і любив. Загуляла? Ну і пішла звідси, він знайде кращу. І не треба казати про всяку там любов. Ну так, вони прожили разом досить багато, прив’язалися один до одного, він має якісь почуття. Але йому наплювали в душу, то він легко вирве її з серця і піде далі. Забуде її, хай творить, що хоче.
Безкоровайний підвівся. Відчув, що спати все одно вже не буди. То сів працювати за лептоп. Допрацював виступ для конференції, зайнявся іншими справами. Він завжди поринав в роботу з головою, а тут примушував себе писати слово за словом, часто відволікався, кректав, шепотів «блять!» або «сука!». Не міг заспокоїтися. З надією дивився на годинник, але до початку конференції було ще багато часу. Тоді вирішив побігати. Хоч вчора вже і бігав. Перевдягнувся, розпитав у портьє, чи немає поруч парку чи іншого місця, де б можна було побігати. Поруч був великий сквер. Туди і побіг. Добряче набігався, заморився, відчув, що роздратування трохи вщухло. Повернуся до номеру, прийняв душ, усівся знов працювати. Цього разу куди більш продуктивно.
Так пройшов час до сніданку. Спустився у ресторан готелю, там був шведський стіл, наші люди нагортали на тарілки купи їжі. Безкоровайний вважав це огидним, ото так нажиратися. Узяв пару сосисок, омлету і овочів. Не поспішаючи їв, працював ножем та виделкою, серветка на колінах. Потім кава з сирним пирогом і яблуко. Пішов до номера, почистив зуби, одягнув піджак. Хороший, дорогий піджак, який Ліна подарувала на минулий День народження. Згадав ці і зняв піджак. Потім знову одягнув. Він сильніше за це.
Прийшов до конференц-залу одним з перших. Підійшов до столу реєстрації. Назвався. Його записали, видали ще якісь додаткові матеріали. Хотів подивитися їх. Відійшов, присів, почав читати.
- Вибачте. А ви професор Безкоровайний? – спитала його якась дівчина.
- Так. – трохи здивувався він. – Я вже зареєструвався. – подумав, що це хтось з оргкомітету.
- Я ж і почула ваше прізвище. Мене звати Таня, я аспірант кафедри історії. Мені дуже подобаються ваші роботи. – вона посміхнулася. Симпатична, середнього зросту чи трохи вище, з круглим обличчям і товстою косою чорного волосся, з розумним поглядом. Одягнена у серйозний костюм зі спідницею по коліна. Безкоровайний аж трохи засумнівався, бо всяке чув, але не про вболівальниць своїх робіт.
- І що ж вам сподобалося найбільше? – цікавиться професор. Дівчина тараторить кілька назв його робіт.
- Там такий багатий фактичний матеріал! – дівчина у захопленні. Вона говорить і несподівано з’ясовується, що вона дійсно добре знається на цьому питанні. І особливо на його роботах. Безкоровайний з подивом помітив, що вже забув про деякі деталі власних робіт, а дівчина ось нагадала. Подумав, що дуже вже захопився зароблянням грошей і забув про науку. Треба зупинитися. Він все одно не зможе заробляти стільки, скільки заробляють друзі Ліни, страховики та банкіри. То і не треба.
Безкоровайний з задоволенням слухав дівчину, коли завібрував телефон. Ліна. Намагався бути спокійним.
- Вибач, мені телефонують. – сказав тій дівчині і пішов до дверей конференц-залу. – Слухаю.
- Володю, привіт, а ти де? – у його жінки був щасливий та дзвінкий голос, який він раніше любив. Бо думав, що щастя у голосі від нього. Тепер то знав, як насправді.
- Я на конференції у Журбах. Терміново запросили, буду тут три дні.
- А, ну добре. – каже Ліна і Безкоровайний кривиться, бо розуміє, чому добре. Невже потягне свого стриптизера до них додому? Уявляє їх у своєму ліжку. Аж зубами скрипить. Треба буде спитати консьєржа, чи не приходив хто у гості. – Як твої справи?
- Добре. – Володимир ледь стримує судому м’язів обличчя.
- В тебе якійсь дивний голос.
- Та ні, все добре, як ти?
- Теж добре. Сьогодні лечу в Одесу у відрядження. На день.
Безкоровайний киває головою. Здогадується, що за відрядження. І з ким.
- Ти хоч би щасливої дороги побажав. Володю, що з тобою?
- Та все добре, просто спав погано у автобусі. – він дратується на себе, що ото виправдовується, наче він винний, а не вона. – Щасливої дороги, мила. – Безкоровайний каже це і посміхається. Бо ж прощається з жінкою. Котись Ліна, котись, куди хочеш.
- Дякую, як повернуся, подзвоню.
Безкоровайний ховає телефон у кишеню, відчуває, що роздратування повертається. Коли підходить Калюжний.
- Володимире, як вам все?
- Організація дійсно на високому рівні. – киває Безкоровайний. – Слухайте, це так все швидко трапилося, я ж нікого на кафедрі не попередив. – згадує він.
- Я все зробив, не хвилюйтеся! Ходімо, он кави поп’ємо. – біля конференц-залу кімната з печивом та кавою. Причому каву варить людина, а не робить автомат. Рівень, що там казати.
Безкоровайний повертається до зали, сідає поруч з аспіранткою, балакають далі. Він все чекав, що от якось випливе, що їй потрібна якась допомога. При захисті чи щось таке, але нічого такого і близько, дівчина дійсно була зацікавлена його роботами. Коли Безкоровайний це зрозумів, то радо почав розповідати про плани, про нову монографію, матеріали до якої він планував збирати під час експедицій влітку. Вони б говорили і далі, але почалася конференція.
Захід відбувався на диво розумно. Дуже коротке вступне слово, кількахвилинна презентація компанії спонсору і далі доповіді. Дуже цікаві. Видно було, що люди старалися. Мабуть, хотіли попасти на конференцію і наступного року. Після кожної доповіді відводилася чверть часу на запитання. І дискусія точилася дуже жваво. Безкоровайний захопився всім цим, думав, що свій виступ треба допрацювати, бо на фоні інших учасників він поки що не виглядає блискучим.
Час до обіду пролетів дуже швидко, потім пішли в ресторан. Він запросив дівчину сісти за стіл з ним.
- Ні, що ви, то ж столики для докторів наук. А я навіть не кандидат. – розчервонілася дівчина.
- Таня, сідайте і не хвилюйтеся. – впевнено наполіг Безкоровайний.
Обід був смачний та розкішний, вони продовжували балакати, Безкоровайний помітив вогники у її очах. Здається, вона була щаслива від того, що спілкувалася з ним. Безкоровайний подумав про вечір. Там буде банкет, а після нього можна піти в номер. Він хотів цю Таню. Її погляд збуджував і хвилював. Безкоровайний навіть випив келих червоного сухого вина, яке одразу побігло судинами. Навіть подумав про те, щоб піднятися до номеру після обіду. Не чекати до вечора. Але це вже було зовсім не серйозно – прогулювати конференцію. Відмовився від цього.
По обіді було кілька вільних хвилин, Безкоровайний вийшов на вулицю, подихати свіжим повітрям.
- А ти, дивлюся, вже придивився собі курочку. – до нього підійшов професор Балицький з Харкова. Поплескав по плечу. – Хороший вибір.
Раніше б Безкоровайний образився на таку дурість, але зараз це ж була правда, то Безкоровайний посміхнувся. Тим більше, що Балицький був відомим ловеласам і його комплімент у цьому питанні був багато чого вартий.
- Як тобі конференція? – змінив тему Безкоровайний.
- Та що тут казати, скажені гроші. Здається, в Україні нічого подібного ще не було. І це ж тільки початок!
- Що ти маєш на увазі? – не розуміє Безкоровайний.
- Те, що найкраща доповідь конференції буде оцінена грошовою премією у три тисячі доларів. А ще гранти на археологічні експедиції. Два гранти по 50 тис. доларів. Уявляєш?
- Думаєш, це серйозно?
- Так, думаю що так. «Елефант» прийшов у Журби надовго. Вони тут вже поставили свого мера, контролюють обласну раду. І грошей в них, хоч залийся!
- Тільки нафіга їм здалася ця конференція?
- А ось це питання цікаве. Я на нього для себе не відповів. Але, впевнений, відповідь є і вона не в безкорисливій підтримці українського науки.
- І не тільки української. – киває Безкоровайний, бо бачить, що до нього йдуть кілька закордонних колег. Починає спілкуватися з ними. Вони всі вражені рівнем організації. Балакають про це, поки не закінчується перерва.
По обіді конференція триває в не менш активному режимі. Можливо, всі прочитали про премії за краще питання та найпродуктивнішу участь в дискусіях. Безкоровайний думає, що треба серйозно переробити доповідь. Додати нових тезисів. Він хоче виграти премію, хоче перемогли, зробити це на очах Тані, яка он сидить поруч і уважно слухає. Задає питання, вступає в дискусії з доповідачем, товстуватим професором з Уралу. Кількома питаннями наштовхує його на хибну теорію, а потім веде, наче теля на бійню, щоб під самий кінець показати всю помилковість такої версії. Оплески у залі. Що там оплески, бурна овація!
- Браво! – шепоче поруч Таня і Безкоровайний відчуває драйв та радість, заради яких він і зайнявся наукою. Яка ж чудова конференція, як добре, що він сюди приїхав, а не залишився киснути у Києві!
Ось перерва на каву.
- Вам зробити каву? – питає Таня.
- Так, тільки без цукру і вершків. – каже Безкоровайний. Біля нього збирається невеличкий натовп, Безкоровайний з радістю помічає, що виграв конкуренцію у тістечок та фруктів на столах. Таке траплялося на конференціях дуже і дуже нечасто. Розмовляє з колегами, ось Таня приносить каву. Її обличчя аж світиться від радості, вона щаслива прислужитися. І вона ж молода, свіжа, симпатична. Он які груди під блузкою. Безкоровайний відчуває, як у нього починають рости крила. Він щось жартує, робить слушні зауваження, люди навколо сміються, багато хто продирається скрізь натовп, щоб потиснути йому руки. Він вже тут король, а це ж ще не було його доповіді. Він зробить доповідь ідеальною.
Ось перерва закінчується, Безкоровайний поспішає до туалету. Там зустрічається с Калюжним, дуже задоволеним і, здається, трохи п’яним.
- Володимире, ви знаєте, що після фуршету можна сходити до сауни. Прямо тут, у готелі.
- Ні, дякую, я б краще попрацював. – Безкоровайний каже це, а сам бачить груди Тані і її соковиті губи.
- Ви не бачили дівчат, які там працюють, Володимире! Це щось!
- Ні дякую.
- Ну, як хочете. – Калюжний уходить, Безкоровайний стоїть біля пісуару і думає, що секс за гроші такий огидний. Так, ті проститутки, вони багато чого вміють, але платити гроші за секс, то визнавати свою нездатність знайти секс задарма. У нього сьогодні буде секс без всяких грошей. Чистий секс з прекрасною аспіранткою. Танечка.
Він повертається до зали, Таня чекає його і час до закінчення виступів спливає дуже швидко. Потім всіх запрошують на банкет. Та ще й якій банкет! Дорогі коньяки та вина, запечені поросята, бутерброди і млинці з ікрою. Все що душі завгодно! Вчені кидаються на їжу, наче вивезені з блокадного Ленінграду. Безкоровайний з’їв пару бутербродів і випив келих соку. Спиртного не п’є. А ось Таня спорожнила вже кілька чарок коньяку. Їй наливають ще і ще. Безкоровайний не проти – у п’яних жінок є свій шарм. Коли починаються танці. Цілий оркестр грає запальні мелодії. Безкоровайний перебирає ногами, але не наважується почати танцювати. Він же серйозна людина.
- Володимире, зараз буде рок-н-рол! Нумо, покажіть клас! – кричить йому Калюжний, що пробився до нього скрізь натовп.
І дійсно починається рок-н-рол. Улюблений танок Безкоровайного. Він знімає піджак, вішає на стілець і починає. Колись він був кращим танцюристом на цілому потоці. І досі він в пречудовій формі. То показує такий рок-н-рол, що всі стають колом і тільки аплодують. Безкоровайний крутиться на руках, стрибає ледь не через голову, виробляє такі вихиляси, що коли лунає останній акорд пісні, зал прямо вибухає! Безкоровайний відчуває себе королем і в ейфорії думає, що йому плювати на Ліну, на її зраду. Він бачить на собі ці очі сповнені захоплення і набирається від них енергії та впевненості.
Далі об’являють білий танок. І до Безкоровайного підходить Таня. Вона помітно нервує, розчервонілася, дивиться у підлогу.
- Вас можна? – питає у нього тремтячим голосом. Безкоровайний підхоплює її і вони кружляють у танці. Від неї дуже приємно пахне і в неї таке звабливо тіло. Безкоровайний хоче її. Він би пішов з нею відразу після цього танцю, але Калюжний встиг попередити, що йому треба сказати тост на честь організаторів. То доведеться почекати. Вони танцюють, Безкоровайний відчуває, як у нього встає. Ніколи не було проблем з ерекцією, на відміну від колег, які страждають від наслідків сидячої праці. Але він же спортсмен. В нього чудовий кровообіг у паху, то в нього завжди встає і стоїть довго. Він не якийсь там офісний планктон!
(Далі буде)
