Вечірніми вечорами я люблю сісти і подумати свої кишенькові думки. Завершити тимчасові справи, змити зі шкіри нашарування глупого дня, приготувати собі гаряче какао з молоком і сидячи край ліжка консервувати особисте Я. Обережно і мовчки складати в металеве серце обірвані пелюстки своїх троянд, клаптики недодарованих поцілунків, уривки недописаних віршів, уламки нерозкиданого каміння... словом, все те, що ще якимось чудом збереглося невитраченим і нерозтраченим. Складаю це все, закриваю, перевіряю чи надійно закритий замок... Так виходить, що це єдиний спосіб зберегти себе від часу, який стирає риси мого попереднього обличчя. Стирає, роблячи його подібним на мільйони інших стандартизованих і стерилізованих людських облич. Зараз на поверхні залишається мій бадьорий настрій і радісна усмішка – це для всіх, кому хочеться це бачити. Поки що консервація потрібна тільки мені. Там, всередині я залишаюся позавчорашнім, емоційно нестриманим і по-дитячому правдивим, а значить майже справжнім. Таким яким я був із самого початку і, якщо захочеш, ще колись буду для Тебе. Але спочатку я хочу знову стати таким для самого себе. Я мушу переродитися з себе старого і прорости з тієї консерви через нового себе. Я хочу скинути з себе чи то луску, чи то шерсть... бо під ними моя стара шкіра. Треба здерти фарбу і штукатурку... бо за ними вже не видно тих основних несучих стін, в яких я жив... і того фундаменту, на якому я будував себе ще до початку консервації. Тому консервований Я тепер буде зберігатися у цьому металевому серці з нержавійки. Прийде час і я мовчки витягну його звідти, а поки нехай живе в твердому замкнутому просторі. Береже самого себе від корозії, від скисання, а може і від барвистої плісені. Консервований Я мусить нарешті перебродити і вистоятися, щоб Ти колись змогла отримати мене первісного, зі свого ядра, а не припасованого як пазлик у світову оболонку з собі подібних, хоча всім нам так добре в ній живеться. До речі, Тобі також було б добре змити нарешті ту косметичну маску, яка ховає від світу і від мене втомлену ніжність на твоєму чистому обличчі. Мені хочеться бачити і відчувати, для якої Тебе я відкрию своє законсервоване Я. Одного вечора в моїй руці повинен з’явитися вже не ключик від замка, а консервний ніж. Ним я остаточно розріжу кришку, щоб надалі жити тільки назовні. Щоб надалі бути вже тільки справжнім і тільки для справжньої Тебе. Я консервований хоче жити для тої Тебе, що нарешті зупинить мою нестримну гонитву по житті. Для тої Тебе, яка нарешті перегородить собою мою дорогу і скаже: це я, стій тут і не йди вже нікуди, бо я твій дім, гніздо і вогнище. Для тої Тебе, яка прокинувшись вночі у своєму ліжку раптом і нарешті зрозуміє чого їй до цього часу бракувало в житті. І подзвонить мені, щоб сказати – приїжджай, я тебе чекаю! Для тої Тебе, яка зрозуміє чому я так хочу щоб мені перегородила дорогу саме Ти. Ти, з якою, а не з самим собою, я буду проводити свої вечірні вечори.
