Весна. Ранній травень. Легенький вітерець заблукав у щойно розквітлих яблуньках. Свіжий дощик заціловує на врожай посаджену городину, а жовтий апельсин сонця ніби нагадує, що скоро поналиваються його сяйвом плоди, що скоро буде ще тепліше і малеча збиратиметься з батьками біля ставків, річок та інших водойм. А теплої ночі хтось із рідні почитає строкату казочку, і снитимуться діткам кольори снів. Як я люблю за оцим всім спостерігати з обшарпаного балкону… А у двері постукали – близько опівдня приносять пошту. Листів, на моє здивування, було аж три. Два дорослих журнали і щедрий дарунок від мого знайомого по Інтернету – Петра Дениска. Щойно, в березні, вийшла книжечка «Казки для Іванка», і пан Петро вирішив поділитися цією радістю з друзями. Така вже доля майже в усіх книжок, що надходять на мою адресу – а першим ділом літературу «привласнює» мій дволітній синок. Спробував йому почитати, але ще не для нього ті казочки – най підростає маля. Однак сам я полюбляю читати гарні казки, тим пак, з творчістю автора я вже трохи знайомий. Отже, тепер про саму книгу. Чудова книга виготовлена на крейдованому папері. Її люб’язно розмалювала художниця Єлена Перепелиця. Відкривається книжка розповіддю про двох древніх бабусь – зубасту щуку і горбату черепаху, яких вже нібито ніщо не турбувало, окрім власного відпочинку, хоча вони робили взаємні докори щодо неправильного способу життя (горбата любила вигрівати свій панцир на сонечку і постійно нарікала Щуці на те, що та в своїй глибині світу поза річкового не бачить. У свою чергу, Зубаста докоряла подрузі за її недбалість, особливо щодо новонароджених черепашенят). Аж раптом… Стара Черепаха знайшла в піску кубельце, в якому пищав молодняк, і пропонує подрузі врятувати їх. Гарний дитсадок вийшов, скажу я вам, –особливо коли за дітьми приглядають дві бабусі.
Цікаво, а яка зараз весна в Африці? Не будемо з розпитуваннями заважати туристам, а краще зробимо екскурсію в наступну казочку, яка про буйволятко та бегемотика. Я не цікавився, що бегемоти насправді шукають пасовища вночі, тож звернув увагу на те, що автор непогано обізнаний з природою, хоча з іншого погляду то й не дивно, адже зараз є модним канал «Discovery», тим пак, скоріше за все, дідусь із задоволенням дивиться у вільний час це з онуком Іванком. Казочка про справжніх друзів. Ураховуючи те, що мої сусіди по «фазенді» частенько підгодовують своїх бичків на моїй городині, фраза бегемотика: «…а чому люди думають, що поле їхнє? Ріка, луки і ліс належить усім, отже і поле теж!..» звучить вельми актуально. Але то вже моя власна думка, яка на якість казки аж ніяк не впливає.
Захопився автор і проблемою сиріт. У казочці про борсучка-смугастика він розповідає про підступних хижаків, як матері захищають своїх діток і як, буває, гинуть у нерівному бої. Цікавий підхід. Автор спробував показати дітям через казку, чому помирають близькі, як на це реагує рідня і що робити, коли ти виявляєшся самотнім. Мама борсучка померла, але маля не загибло, а, навпаки, почало шукати спосіб, як не загинути самому. Йому це цілком вдається, і врешті-решт, уже навіть не сподіваючись, що когось із рідних вдасться знайти, він таки знаходить у горах біло-сивого дідуся-борсука і спокійно засинає, притулившись до теплої спини.
Інша казка вже про єнотів та лиса, який роз’ївся на крадених курках: був порядним ледарем і, гнаний звідусіль за свої вчинки, вирішив силоміць відібрати хатинку у єнотів. Хитрий і підступний лис розлігся біля самісінької нори, так що дорослі єноти могли вибратися з нори тільки вночі. Знову ж таки не обійшлося без дружби – мама-єнотиха поросила пані видру допомогти, і та їй не відмовила. Щоб якось позбутися непроханого гостя, видра наловила риби і покидала біля озерця, де рибалки частенько вудили рибу. Їхні розрахунки справдилися – коли лис наївся, він собі міцно заснув під деревом, де його і підстерегли рибалки. Згадалася ряба курка, і один із рибалок збігав по дідову рушницю і таким чином допоміг сім’ї єнотів. Ні, вони лише обпекли бік лисові, але таким чином навіки відбили йому охоту зазіхати на щось чуже. Та й, думаю, лінуватися теж йому не з лапи, адже лісовим звірам природою назначено здобувати собі харч.
І нібито колючий піджачок дикобраза мав би зробити ту тварину злісною і безжалісною, аж ні, навпаки, в наступній казці він, навпаки, щирий і зовсім не колючий для друзів. Навіть із лихим скорпіоном дикобраз намагається бути чемним. І хоч вони мирно між собою побалакали, скорпіон так і лишився злісним і недоброзичливим. Все ж таки однієї ночі колючоспинний зустрів свого друга розм’яклим. А на піску рясніли скрізь візерунки. Так голчастий взнав, що навіть справжні злюки закохуються, бо то був танець кохання. А після сезону дощів дикобраз любувався вночі поденками – всього живуть до ранку, а такі щасливі. Скорпіон же, навпаки, почав, ніби з вітряками, битися з ними, поки вжалив сам себе. Так і загинув бідолаха.
Направду, вражаючий казковий світ тварин, і хоча в тій книзі присутня ще одна казочка, не буду про неї розповідати. Най у читача лишається сюрпризний настрій, цікавість до самої книги, а не моїх анонсів усього, що написано. Починав я описами весни, хочеться ними й закінчити. Стаючи дорослими, ми підчас грузнемо у своїх скандалах та проблемах і забуваємо, що то діти – наша весна. Бо саме вони є тими розквітлими яблуньками на початку травня!
