, Єс! Сьогодні вже закінчилися уроки і можна сходити до когось в гості, побити байдики, включить Настю Камєнськіх і Потапа, потанцювати на дивані і крикнуть: «Ура! П*ятниця!». Канєшно, радість недовга.
-Чого ти скачеш!?
Ну, блін! Мамі, як всєгда шось не нравиться. То не скачи, то збігай кудись!
Та, в принципі, вас, дорослих не понять! Ой, скоро ж фільм цікавий почнеться!
-Ма! Йди сюди! Кіно начинається!
-Ото вже ж так і побіжу! – сердиться – У мене ж роботи повно!
Але, попри всю роботу, вже входить до спальні( хто б сумнівався!) і питає щось про фільм. Я ж кажу, що дорослих не зрозуміти!
***
Встаю о восьмій ранку під мелодійний спів будильника. «Джінгал белз, джінгал бе
лз!» Ну, капєц! Не міг ще трохи помовчати! Добре, добре, я це запам*ятаю.Сього
дні ж у школу!
Злітаю з ліжка за лічені секунди, не бачачи гвіздків, якими тато щось прибиває.
Оце так завжди! А батьки звинувачують мене у неуважності, хай їй грець! Незважа
ючи на біль у нозі біжу складати портфель(оце ж не могла вчора зібратися! –
мама). Порозкладають тут всього потрошку,а ти обходь у найважливіший момент!
***
У школі «весело». Оскільки в моєму класі усі дівчата, то хлопці наче знічев*я обма
зують нас крейдою. Слава Богу, дзвінок! А, може, й не слава… Йо-ма-йо! Хімія!
Краще вже бути білим чортом, ніж хімічним символом!
Приходить Тетяна Анатоліївна(до речі, хороша хімічка, але нам не подобається хі
мія, а не хімічка).
- Ніла Ревчук, тебе Ліда Петрівна кличе(наша директриса).
Іду. Чесно сказати, вона не така вже й страшна, наша директриса. Але, це ,звичай
но, як для кого.
Зустріч пройшла успішно, якщо не враховувати того, що я забула взяти до
машнє завдання з хімії і потім такої прочуханки отримала від хімічки, що довіку не
забуду. Ой, і чому в світі така несправедливість?
***
Сьогодні у нас випуск. Останній раз стоїмо на урочистій лінійці ще як учні. І вже від
чуваю сльозу на своєму обличчі. Ось проголосили промову сільський голова, наша
директриса, завуч, наша класна керівничка, ще деякі вчителі. Вручили декому пох
вальні листи і… все. Ми вже не учні цієї школи… Нашої школи – дев*ятирічки…
Боляче… Закололо в грудях, я поглянула на своїх колишніх однокласниць і чомусь
не повірилось, що більше не сядемо за наші блакитні парти. Будемо, звичайно,
вчитися далі, але вже не тут… Не віриться, що на мене не погляне строгим оком хі
мічка, не нагримає вчитель фізкультури і не подивиться співчутливо на мене наш
класний керівник…
БЕРЕЖІТЬ НАЙКРАЩІ ХВИЛИНИ СВОГО ЖИТТЯ,БО КОЛИСЬ ВОНИ
ВСЕОДНО СКІНЧАТЬСЯ!!!
