Одного разу вуйко Феріщак пішов на похорон свого знакомого в село Бистрий. А вуйко завжди, де б не знаходився, любив пхатися наперед, щоб все бачити, та все чути. За допомогою ліктів пропхався до труни небіжчика поміж родиною, яка плакала й голосила.
Феріщак перехрестився, прошептав молитву й почав уважно слухати проповідь панотця, який говорив якраз про долю людини на цьому грішному світі. Про те, що людина, як цвіт зів’яне, як сухий лист на вітру несуть його роки до гробу, й про те, що зі всього свого майна, яке придбала на цьому світі, не може взяти нічого з собою.
Вуйко дивився приязно прямо в очі священику й жалібно похитував головою. Священик як побачив незнайомого чоловіка, що так уважно слухає його, далі проповідував, дивлячись на вуйка Феріщака.
– Ну й хто ти такий, чоловіче, на цьому світі?! – проповідував панотець.
Вуйко Феріщак, як побачив, що панотець дивиться прямо на нього, подумав, що саме його питає, й голосно відповів:
– Я, отче, Михайло Феріщак з Верхньої Рівни!..
