Дуже подобалося вуйкові Феріщаку хвалитися перед людьми, молодшими від нього.
Так одного разу, їдучи у поїзді до Сігету, він побачив крізь вікно велику купу шліферів, складену вздовж залізної дороги.
– Мой, люди добрі! – загорлав Феріщак на весь вагон. – Ці шліфери я тесав ще з твоїм дідом, – й справив пальцем на Івана Товкана.
Та коли поїзд зупинився, Товкан почав придивлятися до тих шліферів, витесаних нібито Феріщаком та його дідом.
– ’уйку Феріщак, тесали ви з моїм дідом у чортової маттери сесі шліфери, бо они з бетону!
