Ти казав, що весна схожа на мене
Я повірила і розквітла в зеленій безмежжі, у подиху свіжого вітру…
Ти казав, що ластівка носить мої крила,
Я повірила і під дахом будинку гніздечко діточкам звила.
Ти казав, що Сонце гріє моїм теплом,
Я повірила і віддала для тебе цнотливо-нестримну Любов.
Ти казав, що осінню падає листя у мої обійми,
Я повірила і трепетно-ніжно умилася слізьми,
Як дощ.
І хлинули ріки води неповторно крізь розстелену долю в низинах і високо в горах, понад хмарами в небі… звідусіль і усюди до єдиного тебе.
Ти казав, що очі мої як перлини – наївні та щирі мов у дитини
Я повірила і стала малою у твоїх глибоких обіймах - вітром.
Набравши глибини духовного простору повні легені
Здійнялася вихором аби облетіти рідну Землю.
Пригорнути до серденька кожну планету і Сонце і Місяць, і Зірки …
Пригорнути темінь біди зафарбувавши її спогади в біле.
Ти казав…
Аби знялася я й полетіла розквітом в зеленій безмежжі у такому хиткому бентежжі.
Плакали краплі на мої повіки, струменіли щоками у мрійно-рожевих бажаннях, сміялися силою грому, розквітали вустами вогняної блискавиці… І я вклонилася Богу, як побачила в образі свому Їх лиця.
