Історія про те, як посварилися Олег Борисович та Володимир Васильович, розпочалася рівно за місяць до того, як трапилась. Тобто, починати розповідати її слід за місяць до того як... А може й трохи раніше.
Отож, боцман пасажирського пароплава «Ганімед» Олег Борисович, надалі просто Олег, одразу після митниці вирішив почитати свого паспорта моряка. Ми стояли в Ялтинському пасажирському порту кормою до набережної, наші пасажири щойно зійшли на берег і поперли свої рябі торби, лантухи та сумки з колоніальними товарами в напрямку ялтинського ринку, митниця щойно вшилася з судна, і підвахті можна було досинати собі далі. Якщо ж кортить почитати перед сном, паспорт моряка нічим не гірший за книги жахів чи містичні детективи «Коронації слова».
Паспорт моряка насправді може бути цікавим чтивом для підготованого читача. З одного боку, в ньому позначені усі пароплави, на яких ходив у море окремо взятий моряк, їхні порти приписки та посада моряка за судновою роллю. Навіть назви цих пароплавів створюють певний колорит. Як тільки не називають ті пароплави: «Південний Хрест», «Протока Атласова», «Мис Желанія», “Вітер”. Ну, судячи за назвами, це рибалки. Іноді судна певного типу навмисне називають якось однаково, наприклад, іменами художників чи композиторів. Прочитає моряк в паспорті «Айвазовський» чи «Композитор Каракараєв», і вже знає, що власник паспорта працював на «художниках»-пасажирах чи на «композиторах»-ролкерах. І здогадується, чого від того знайомця чекати, навіть якщо не бачив жодної картини Айвазовського й не чув жодної ноти Каракараєва. Недарма раніше назву судна морякам писали просто на лобі (тобто на стрічці безкозирки).
З іншого боку, у паспорті зафіксовані спогади про всі порти та країни, які відвідав моряк на тих суднах, бо митниця чи прикордонники в усіх портах світу штемпелюють паспорт на спеціально відведених сторінках. Є порти, штемпель яких просто повинен мати в своєму паспорті моряк, щоб зверхньо дивитися на суходольну публіку. В рибалок це Лас-Пальмас. В торгових моряків – Сингапур. А в яхтсменів чомусь найвищим шиком вважається отримати до паспорта штемпель французького острова Кергелен в антарктичній частині Індійського океану.
Але в паспортах екіпажу «Ганімеда» скоро вже не залишиться місця на жоден Сингапур, бо сторінки рясніють штампами несподівано української Ялти та теж не споконвічно турецького Трабзона. Ялта-Трабзон. Ялта-Трабзон. Отож Олегу залишалося вивчати лише дати на штампах. Судячи з них, «Ганімед» вирушав на Трабзон раз на тиждень.
Боцман читав своє кримінальне чтиво в носовому кубрику на шість койок, в якому мешкали лише він та кухар Володька (він же Володимир Васильович). Трап з кубрика виходив до коридору просто перед кают-компанією, і одному Богу відомо, хто саме проходив тим коридором до бойлера по чай, коли Олег Борисович дочитав свого паспорта до останньої сторінки, на якій ще не просохло червоне чорнило митниці, і вголос матюкнувся:
- Отже ж. Працюєш-працюєш. Боцман на якір! Боцман на швартови! А в людини, може, день народження сьогодні!
Отож невідомо, хто саме почув ту фразу Олега, але хтось з екіпажу таки почув. Мабуть це був другий помічник Артурчик, в нього завжди був гарний слух та нюх на п’янки.
***
Боцман Олег був з людей, які мали знайомих та друзів в усіх портах. І не тільки знайомих. Зайде «Ганімед» до Білгорода-Дністровського, вже портові матроси-швартовники й кранівники вітають його, як якогось родича. А він ввечері ще й одягнеться навіщось у форму з погонами другого помічника, яку завжди возив у рундуці, у кашкет з «крабом» і намилюється до міста. На наші запитання, куди та навіщо, відповіда несподівано:
- До сина. До Артема.
Прийдемо до Одеси, знову він у тій формі на трапі. І знову:
- До сина. До Андрія.
- Олегу, та скільки ж у тебе тих синів?
- Четверо, - скаже боцман і почне загинати пальці:
- Артем, Андрій, Тарас...
- Артем, Андрій, Тарас...
- Артем, Андрій, Тарас... тьху ти, Колька.
Імен дітей до паспорта моряка не вписують. Недовго й забути.
Усе це були офіційні сини, Олеговичі, на яких він справно платив аліменти чотирьом колишнім дружинам у різних портах Чорного моря. І схоже, що діти ці були не останні. Бо Олег вже досяг аліментного максимуму, коли більше з чоловіка вже не вираховуватиме жодна зла бухгалтерія, хай він хоч цілу команду чотирнадцятивесельного вельбота ще наструже. Коли я з гордощами за флот розповідав про свого боцмана знайомим дівчатам-філологиням, вони вимагали з мене його прізвище, щоб часом з ним не одружитися.
- Стережіться брюнетів з вусами у погонах другого помічника, - невизначено відповідав я.
Філологині-філологині, а майбутні аліменти рахують, наче математички. Саме час було замислитися.
Чомусь Олегові було важливим, щоб колишні дружини й сини мали його за другого помічника, а не за боцмана. Хоча ще невідомо, хто на пароплаві більш важлива персона. Он скільки анекдотів про боцманів наскладали, а про других помічників – жодного.
***
Перший анекдот про боцмана трапився з Олегом у перший же наш день в Ялті. І він теж був пов’язаний з жінками.
Перше, що має зробити кожен моряк, варто його суднові подати кінці на причал у новому порту, - відмітитися у якомусь припортовому ресторані. А з цим у Ялті жодних проблем нема, швидше навпаки, навіть капітанської зарплатні не вистачить на те, щоб обійти усі ті ресторани, кафешки, бари та інші генделики, що розташовані на набережній один поряд з одним, і випити в кожному хоча б по чарці. Вже до ресторану «Бригантина», про який співав колись Андрій Макаревич, капітан муситиме позичати гроші в старпома. Отож боцман з матросами не намагалися охопити неохоплюване, а кинули якір у першій же придатній гавані, прямо на даху Морвокзалу у ресторані «Маргейт», з видом на пароплави, нафтобазу та маяк на кінці молу.
Не знаю, що там трапилось далі, бо на «Ганімеді» я стояв незручну для Ялти вахту з восьмої вечора до опівночі, але якось сталося так, що саме Олег познайомився з двома відпочиваючими дамочками (без собачок) і запросив їх за столик, за яким сиділи ще другий помічник Артурчик та матрос Юрчик.
Лабухи вже третій раз поспіль співали на замовлення Олега “Готель Каліфорнія”, але поки він ходив замовляти, капосні друзі встигали запросити дамочок до танців, і Олегові залишалося лише підспівувати:
On a dark desert highway, cool wind in my hair
Warm smell of colitas, rising up through the air
Up ahead in the distance, I saw a shimmering light
My head grew heavy and my sight grew dim
I had to stop for the night
There she stood in the doorway;
I heard the mission bell
And I was thinking to myself,
this could be heaven or this could be hell
Then she lit up a candle and she showed me the way
There were voices down the corridor,
I thought I heard them say...
Welcome to the hotel california
Such a lovely place
Such a lovely face
Plenty of room at the hotel california
Any time of year, you can find it here
Отже, дамочок було всього дві, і вони чомусь обрали собі за кавалерів зовсім не боцмана. Тож коли ресторан зачинився, виявилося, що саме боцманові нема кого проводжати крутими вуличками нічної Ялти до якогось там санаторію за канатною дорогою - повз пальми на набережній, гірську навіть вночі річечку та зарості жасмину. Саме у цих заростях ображений боцман, як виявилося, і влаштував свою засідку і терпляче чекав на повернення колишніх друзів, які, якби були друзями, просто не могли б так вчинити з ним. Не могли б і все. У засідці Олег насвистував все ту ж “Каліфорнію”
Вирішив поїхать я з рідного села,
Бо у нас у клубі развлєчєнієв нема.
Я надів кухвайку, чоботи напер,
Чмокнув в морду Гальку і у Київ я попер.
Поробив з півроку на об'єднанні "Азот".
Став я хлопець городський. Я тепер-тепер не тот.
Ну а раз в Сайгоні з хлопцями набравсь
У відділення попався - ну і там робить оставсь.
Всі мене бояться, як у формі я.
Я страшний тепер, я страшний тепер міліціонер.
Нащо мені тепер Каліфорнія?
В мене свій готель, де дають постель за один рубель…
Першим повертався з цієї приємної донжуанської прогулянки матрос Юрчик. Коли його прямий начальник з криком вискочив з кущів, наміряючись зіштовхнути його просто в річечку, Юрчик вирішив, що краще прикинутися пораненим, і впав у жасмин, а боцман, не втримавшись, шубовснув просмто в мілку, але швидку річечку. Але це ще був не весь анекдот. З темряви, буває ж таке, вискочив міліцейський «лунохід», що патрулював нічні вулички, і муніципали, допомігши Юрчикові вибратися з чагарника і засліпивши його ліхтарями, перш за все спитали:
- Ти хто?
- Місцевий, - одразу зорієнтувався Юрчик.
- Вискочила якась потвора з кущів і в річку зіштовхнути хотіла. Он він, бовкається під мостом.
- Зачекай нас тут, - скомандували муніципали, але чекати їх, звісно, ніхто не став. Юрчик прожогом кинувся на пароплав, бо саме згадав, що вже годину як мусить змінити мене на вахті.
Ласунчик долі Артурчик повернувся повз зарості неушкодженим, а боцмана мєнти повернули на пароплав лише вранці. Але – підвезли аж до трапу своїм «луноходом», ще й руку на прощання потиснули. “Ну, бувай, Олежко.” Правда, перед цим боцман розрахувався з ними за приємну нічну прогулянку трилітровою банкою мастила М10В2, яке виявляється, підходило і для пароплавів, і для «луноходів». Не дешеві нині прогулянки Місяцем, аж ніяк не дешеві.
Ось так, власне, і з’являлися в Олега знайомі в усіх тих портах, куди заходили його судна. Ну, не найгірша, треба сказати, манера знайомитися. Особливо з мєнтами. Завжди стане в пригоді.
***
З Володимиром Васильовичем, або Володькою, справа була інша. Він прибився до нашого пароплава пізніше, вже в Ялті. Йшов повз пароплави вздовж вже пустої набережної й читав на кормах порти приписки, а я саме був на вахті. Не здавайте мене капітанові, але біля трапу я сидів у шезлонгові. Ялта – місто спокус і геть ніякої дисципліни.
- Агов, на «Ганімеді», закурить є? – нахабно почав Володька.
- Ні.
- А водички питної? А то так їсти хочеться, що переночувати ніде.
- Ні.
- А води забортної відро?
- Ні.
- Ну, в тебе, як в Конецького, відра води забортної не випросиш, - зареготав Володька і вже почвалав був приставати до іншого судна, але я його зупинив.
- Заходь. Якщо вештатися по судну не будеш, пущу переночувати до своєї каюти.
Те, що людина читала Віктора Конецького, вже певним чином ту людину характеризувало. То була наша людина, бо поціновувачів творчості цього автора можна знайти на будь-якому судні на будь-якому морі, до дунайських барж, на яких екіпажу - лише шкіпер та матрос, включно. Хай Володька і виглядав типовим «бичем», власне, він ним і був, бо його три дні тому вигнали з одної севастопольської яхти без грошей і речей, з самими лише документами, але людина, яка цитує Конецького, завжди може розраховувати на вільну койку на судні, це вам не “Василія Тьоркіна” перед вартовим у казармі напам’ять читати.
Коли виявилося, що підгодувати мені голодного Володьку нічим, бо наша гримза-кухарка, замість попіклуватися про нічну вахту, сама попхалася вечеряти до якогось ресторану, виявилося також, що Володька за фахом – саме кухар. Він так справно все нашинкував, засмажив та прикрасив зеленню, що жодних сумнівів у тому не залишалося. Знаєте, є в кухарів такий вищий пілотаж – наспівувати, коли кришиш цибулю. Судячи з того, що мугикав Володька все ту ж “Каліфорнію”, його смаки співпадали з боцмановими.
Her mind is tiffany-twisted, she got the mercedes bends
She got a lot of pretty, pretty boys, that she calls friends
How they dance in the courtyard, sweet summer sweat.
Some dance to remember, some dance to forget
So I called up the captain,
please bring me my wine
He said, we havent had that spirit here since nineteen sixty nine
And still those voices are calling from far away,
Wake you up in the middle of the night
Just to hear them say...
Welcome to the hotel california
Such a lovely place
Such a lovely face
They livin it up at the hotel california
What a nice surprise, bring your alibis
На пахощі нашої таємної вечері вийшов вахтовий механік зі своєї каюти. Потім, як сновида, причалапав старпом. Гримза в усіх вже в печінках сиділа. В морі вона не готувала, бо закачувалася, а на березі – бо в неї знаходилися інші справи. І в результаті стару гримзу таки списали, а Володьку залишили кухарем на «Ганімеді». Треба було пожаліти жіночку. Таки справді ж закачувалася. Траплялися в ті казкові часи такі от дивні комбінації. Колишня бюрократія накрилася мідним тазиком, нової ми ще собі на шию не викохали. А коли відділу кадрів вже (ще) нема, де ж капітанам екіпаж набирати?
- Паспорт моряка на руках в тебе? – тільки й спитав вранці у Володьки наш капітан.
- Зарплатня влаштовує? Ну то ставай до роботи.
- Яволь, герр гауптман, - відповів Володька німецькою.
Яхта, з якої його списали, була історичною, на ній колись готували німецьких штурманів для підводних човнів та морської авіації. Мабуть, це позначалося на звичках екіпажу навіть через 45 років після війни.
- Ви мене ще згадаєте, - пообіцяла нам стара гримза на прощання, коли джентльмен-Володька приніс їй квитка на автобус до нашого порту приписки.
Поселили Володьку у кубрик до боцмана, бо матрос Юрчик саме втік від нього жити до каюти другого помічника. Про всяк випадок. Бо боцман весь час наспівував оту свою“Каліфорнію” й точив на брускові свого боцманського ножа до стану леза для гоління. Такелажним ножем зарізати когось проблематично, але чим чорти не бавляться. А тепер боцман отримав братчика, який цілком поділяв його музичні пристрасті, і вони мугикали кращий кабацький шлягер усіх часів і народів вже на два голоси.
Якось на бенкеті, а були з кумом "під шафе",
Там естрада файна грала, караоке заводне.
Я вскочив на стола, в когось вирвав мікрофон
Та й почав собі волати, немов поранений гібон.
Але там були крутії, та й почався кавардак.
А влучив хтось мені по пиці, кум єму дістав п’ятак.
Потім я хотів - той плаче: "Я є відомий продюсер.
Хоч? - зроблю тебе артистом!" - От і співаю я тепер.
Всі мене кохають, бо відомий я.
Ценний баритон ллється із вікон... Радіо Шансон.
Нащо нам тепер Каліфорнія?!
В нас є свій музон, закликає йон до любимих зон.
І взагалі, виявилося, що боцман та кухар дуже вдало одне одного доповнюють. Якщо Олег Борисович був людиною-анекдотом, але трапялося в нього те завжди ненавмисне, Володимир Васильович був хохмачем і жартівником по життю. Коники, які почала викидувати ця парочка, можна було посилати на конкурс жартунів у Габрово.
Хто у ресторані під час циганських танців вискочив на естраду й так став витанцьовувати довкола солістки, що її чоловік-скрипаль покинув скрипку й поліз битися за дружину? Олег Борисович та Володимир Васильович.
Кого мали б забрати до буцегарні за розтрощений стіл, побитий посуд та зламаного смичка, і вже навіть наряд міліції викликали до залу?
Володимира Васильовича та Олега Борисовича.
Кого порятували від мєнтів самі ж цигани, вивівши з ресторану тилами через кухню?
Все їх же.
Що дивно, після таких фестивалів, швейцар, навпаки, починав їм вклонятися, а метрдотель спеціально тримав столика до нашого приходу в Ялту. А вже цигани заходилися у своєму “До нас приїхали, до нас приїхали Олег Борисич та Володимир Василич дорогі”, щоразу, варто їм було зазирнути до зали. О, незбагненна душа рестораторів.
Хто дав блискуче інтерв’ю молоденькій кореспондентці кримського радіо, яка приїхала у відрядження з Сімферополя з провокаційною метою визначити, як саме ялтинці та відпочиваючі ставляться до державної мови, і яку Володимир Васильович невідомо як запросив відвідати ще й наш пароплав? Олег Борисович.
- Оце батько в мене чуваш, мати єврейка, а сам я – дідько його зна хто такий, - сказав у мікрофона Олег Борисович вишуканою українською, і усі мовні проблеми в Криму було знято.
Бо кожного разу, коли цю передачу крутили по радіо, у слухачів на Олеговому інтерв’ю починалися регіт і гикавка. Олег же не обмежився цією фразою, він почав розбиратися, якої національності в нього сини, а враховуючи те, що дружинами в нього були болгарка, молдаванка, гагаузка й українка, в цьому і дідько ногу зламав би, так і не розібравшись. І все це – вишуканою державною мовою, наче на докору тим кримським українцям, які не спромоглися її вивчити, маючи куди менш заплутаний родовід. Повторювали цю передачу на прохання публіки тільки на нашій пам’яті разів з п’ять.
І таке інше, і таке інше. В одне оповідання усіх їхніх приколів не вмістити.
Тож Володька прижився-таки на нашому пароплаві, спасибі Конецькому за таких кадрів. Чого він тільки нам не готував! Та як все смачно! Та в будь-який час для будь-кого з команди. Тільки от з чаєм у нього щось не виходило. Як не заварить – якийсь дивний присмак і запах. Володька вже і від грузинського та краснодарського чаю відмовився, знаємо ми, які віники вони в ті чаї кришать. Перейшли на цейлонський листовий, навіть на каркаде з пелюстків ефіопської троянди – все одно не те. Наче, перепрошую, сечею верблюжою хтось той чай розбавляє. Ну кажу ж – пороблено. З урахуванням того, що на сніданок на флоті зазвичай лише чай та хліб з маслом, це було проблемою.
Але значно більші проблеми, як виявилося, з’явилися у нашого Артурчика.
***
Є на самому півдні Греції спеціальний карантинний мис Мотопан. Якщо моряк у якомусь чорноморському порту нерозважливо проводжав вночі до санаторію якусь геть незнайому дамочку, але до Мотопана обішлося без водотічності, значить пощастило. А ось другому помічникові Артурчикові – якраз не дуже. І хоча пароплав наш ходив лише Чорним морем, через суворо визначений Мотопаном час Артурчик вже ганяв по ялтинських аптеках в пошуках потрібних антибіотиків. При цьому, намагався він це зробити таємно.
Але хіба таке приховаєш? Якраз Володька з Олегом до тієї ж аптеки забігли спробувати ще якийсь дивний китайський фіточай із засушеного жасмину, який розгортається у чашці у квітку з маленької кульки. Написав би його назву, але не маю на клавіатурі потрібних ієрогліфів. А аптекарка, як вони те вміють, ще й як загорлає на всю аптеку:
- То ви будете брати свій біциллін?
Просто тобі Віктор Драгунський: «Усе приховане стає неприхованим»
І ось Володька на сніданку вже наспівував студентську пісеньку
Якщо до другого пішла наречена,
Іще невідомо, кому повезло
А Олег покаянно мирився з бідолашним Другим, і обіцяв, що собисто проколе йому увесь цикл, бо друга його дружина була медицинською сестрою, і він від неї багато чому корисному навчився. Наприклад, приказці “лікар сказав до моргу, значить до моргу”.
А от бузувріський старпом, навпаки, знущався над нещасним Другим, до якого пішла “наречена”, і примушував його вносити корректури до карт Егейського моря з тим капосним Мотопаном на самому Півдні, хоча було зрозуміло, що в найближчі півроку наш пароплав до Греції аж ніяк не потрапить. Ялта-Трабзон. Трабзон-Ялта. Чотири доби стоянки у обох портах. Та півтори доби ходу. Усе за графіком.
Отож на якомусь виткові цього кружляння на лінії Ялта-Трабзон Олег Борисович і зазирнув до свого паспорта моряка. І вилаявся:
- Так би й затуркали, аби не дата в паспорті! Десяте ж сьогодні, десяте!
***
Нам не дано передбачати, як відгукнеться наше слово, необачно вимовлене навіть в геть пустому кубрикові.
Все ж таки боцмана на “Ганімеді” любили. І ось весь пароплав раптом закучкувався, зашушукався, змовницьки замовкаючи коли на горизонті з’являвся боцман. Матрос Юрчик навіщось просить у старпома ключі від найбільшої пасажирської каюти першого класу. Старпом особисто обходить усіх з шапкою на користь іменинника. Механіків послано безпосередньо до Массандрівських підвалів за пальним. А Володька цілий день щось смажить, і варить, і випікає, і розливає по тарілках та ставить до холодильника, і шинкує, і змащує майонезом, і… Жодна ялтинська ресторація того вечора не змогла б запропонувати кращого меню, ніж розстарався для кращого кореша кухар Володька. Але т-с-с-с! Сюрприз! Сюрприз!
І ось ввечері капітан з лицем змовника викликає боцмана до себе і верзе якісь дурниці про забитий умивальник у першому класі, хоча умивальниками, якщо розібратися, мусить займатися хтось з механіків, але боцман, не заперечуючи, йде по сантехнічний інструмент та вантуз. Бо він з абригенів «Ганімеда», сидить на ньому ще з прийомки, раніше за капітана, раніше за будь-кого. Майже усе на цьому борту зроблене його руками або на його очах. І от коли він вмикає світло у тій каюті першого класу, ось тут і настає той сюрприз. Шкода, що з нами не було жодного Айвазовського, щоб наперед замалював той стіл на натюрморт. Кажете, він пейзажистом був? Та заради такого столу він охоче перейшов би на натюрморти.
Увесь екіпаж “Ганімеда” з капітаном начолі вже зібрався у тому першому класі. Навіть трап з набережної прибрали, щоб ніхто не турбував. Навіть тих самих циган запросили. «Олеже-Олеже-Олеже, пий до дна, пий до дна! І засунь, нарешті, кудись того вантуза.» І почалося. Тости за іменнника, тости за батьків новонародженого, тости за дітей новонародженого, тости за дружин новонародженого… Десь між цими тостами розчулений Олег посовав виделкою по тарілці недоїдену антарктичну креветку і сказав:
- А я ж міг би свій же день народження і прозівати. Але вранці заглянув до паспорта, матінка рідна, десяте жовтня!
На цих його словах за столом запанувала несподівана тиша.
- Жовтня чи вересня? – спитав старпом.
Олег подивився на Володьку і зрозумів, що ляпнув щось не те.
- Тю, вересня, звичайно ж вересня.
І бенкет заспокоєно покотився далі.
Лише другий помічник Артурчик, який, як ви вже здогадуєтесь, з певних причин не пив, непомітно вислизнув з каюти, пішов до суднової канцелярії і перевірив дату народження боцмана за судновою роллю. Але нікому нічого не розказав, щоб не псувати посиденьок, та ще й з циганами. Справа була в тім, що сьогодні дійсно було десяте число, але таки вересень, а не жовтень, коли день народження боцмана мав відбутися насправді.
***
Ну, з передісторією нарешті покінчено, а сама історія може трохи почекати.
Тож я краще про Ялту, про місто-казку в долині над морем, до якого вчащали і російські царі, і Рузвельт із Черчилем та Сталіним, і радянські генсеки, що вже про нас, простих смертних, казати?
Коли ми потрапляємо до Ялти – ми п’яніємо без жодної краплі добірного масандрівського портвейну; ми скачемо індіанцями довкруг пітона вуличного фотографа; ладні здиратися на пальми набережної задля вдалого фото, як мавпи; ми, як діти, верещимо на каруселях; ми стріляємо по зорях корками від шампанського; ми дуріємо, як школярі у казці про свято непослуху. Жінки на набережній Ялти – геть усі красуні. Чоловіки – геть усі герої. Або було мало портвейну. І всі не проти випадкових романтичних знайомств. Так діє на них незрівнянне казкове повітря вічного карнавалу й гульні, коли усі проблеми залишено там, за хребтом Кримських гір, коли не важливо, скільки це коштує, один раз живемо…
Що цікаво, це загульне повітря погано впливає не лише на наших співвітчизників, а навіть на добропорядних турків, які у себе вдома не заглядалися на жодну сторонню спідницю, не пили жодного зайвого келиха пива, і ще безліч “не”, щоб люди раптом не сказали про них погано. Але ж ті люди, які знали їх на імена, залишалися за морем. І турки якось невідворотно зривалися з усіх гальм і поринали у вир ялтинського розгулу: вина, жінок, рулетки, картярства - деякі наші пасажири виринали з цього виру лише через місяць. Обібрані до шеляга, голі й босі, навіть без останньої шкіряної куртки й годинника, з’являлися вони перед нашим трапом і слізно просили повернути їх до благопристойної батьківщини в борг. Наш капітан зазвичай не відмовляв. Ось які фокуси виробляє з людьми ялтинське повітря.
Все то так. Але ж ми не були відпочиваючими в Ялті. Ми тут працювали. Я, наприклад, простояв на трапі увесь найпридатніший для карнавалу час. Але що то були за вахти. Все рівно це була казка.
То якісь дамочки бальзаківського віку попросяться сфотографуватись на кораблі, обхихочуть всі вуха й розіп’ють з вахтою пляшку “Бахчисарайського фонтану”. Ви знаєте, що корок шампанського, якщо немає стелі, летить вгору на 18 метрів? Я за висотою щогли визначав.
То якісь мандрівні євангелісти притягнуть на набережну цілий фургон апаратури, щоб співати ритм-енд-блюз і навертати нас, безбожників, до Євангелія, а електрики крім як на нашому пароплаві, звісно, ніде взяти. І ось вахтовий вже несподівано опиняється просто за лаштунками сцени, і низький насичений звук бас-гітари проймає його просто до мурашок під шкірою, вся палуба вібрує у такт барабанам, а дійсно янгольські голоси молоденьких дівчат-хористок відносять його кудись над клотики щогол.
То якісь гулящі моряки з сусіднього судна прийдуть у гості з усім своїм, а варто морякам розтулити пельку, вони одразу знайдуть якихось спільних знайомих по спільних портах та кораблях, які сумлінно занотовано до їхніх паспортів. І такого розкажуть. Одних анекдотів про боцмана штук сто без підказки.
А коли гуляки втихомирюються і набережна поступово пустіє, так приємно розсістися в шезлонгові ( ну, і що мені скаже той капітан) і слухати гаркавий шерхіт хвилі на пляжі, дивитися на червоні проблиски маяка на кінці молу, вдихати свіжу прохолоду, яку несе морський вітер і вгадувати далекі звуки опівнічного саксофоніста десь в далині за пальмами. Саксофоніст оптимістично сподівається на щедрість опівнічних перехожих. А може йому просто по кайфу стояти отак над морем і видувати з вірного саксофона мелодію “Готеля Каліфорнії” на геть пустій набережній.
Mirrors on the ceiling,
The pink champagne on ice
And she said we are all just prisoners here, of our own device
And in the masters chambers,
They gathered for the feast
The stab it with their steely knives,
But they just cant kill the beast
Last thing I remember, I was
Running for the door
I had to find the passage back
To the place I was before
relax, said the night man,
We are programmed to receive.
You can checkout any time you like,
But you can never leave!
Welcome to the hotel california
Such a lovely place
Such a lovely face
Plenty of room at the hotel california
Any time of year, you can find it here
Коли зараз я згадую про Ялту, я жалкую лише про дещо. Ні, не про будиночок Чехова. Коли це я вже вам встиг розтріпатися, що так і не потрапив до нього? Я більше жалкую про те, що тоді ще не був філологом. Бо лише українські філологи пам’ятають, що саме в Ялті карантинним лікарем в порту довгий час служив Степан Руданський. Він помер під час епідемії, рятуючи місто від пошесті. А його незрівнянні «Співомовки», почасти непристойні, залишились.
Де та грань між пристойністю та непристойністю? І хто судитиме? Київські громадівці, зокрема автор нашого гімну Чубинський, написали на «Співомовки» таку нищівну рецензію, що Руданському довелося друкувати їх у Петербурзі. Важко втриматися на межі пристойності, коли маєш справу з народом, а не професорами. Тож мусиш вибирати – або народне, або пристойне. Особливо, коли переказуєш анекдоти про цигана чи про боцмана.
Але годі. Єдине, про що жалкує моряк, стоячи на вахті в опівнічній яхті, це те, що в усякої вахти, як у всякої казки є кінець. Повернімось же до нашої історії. Будемо вважати, що той місяць уже проминув.
***
Попри таку розлогу передісторію, сама історія коротка, як міліцейський протокол.
Коли настав справжній день народження боцмана, душа друзяк все ж таки просила свята. Але відмітити те свято пристойно на пароплаві вони, звісно, вже не могли. Більш того, навіть у ресторані “Маргейт” їх би неправильно зрозуміли цигани. Отож і забилися вони аж у самий кінець набережної, в якусь шашличну, ймовірно корейської кухні, але хто після пальоної горілки на те зважає?
Дамочки в тій шашличній теж були певного гатунку. До них самі причепилися якісь крашені пергідролем розмальовані малолітки з блатною лексикою “шо ти гониш, чувак, в натурі” і в блатних татуюваннях на пальцях. Такі от шляхетні панянки.
- Давай їх помиємо, - запропонував Олегові Борисовичу Володимир Васильович.
На пароплаві одна з шляхетних панянок заявила, що вона не проти амурів з будь-ким, але в неї є певні проблеми з Гіпократом. А саме трипер. Олег Борисович, згадавши що він майже медбрат, а від Артурчикового лікування залишалась певна кількість ампул, пообіцяв її вилікувати, не відходячи від каси.
- Закрию тебе у санчастині на тиждень і буду колоти, - пообіцяв Олег.
І таки тут же закрив її до медізолятора, а сам побіг домовлятися з Артурчиком за ліки. О другій ночі це було дуже доречно. Як він намірявся провозити свою підопічну через кордон, бо ж ми не стояли б шляхетно під причалом, поки він її вилікує, для історії залишилось невідомим.
Пацієнтка певний час сиділа в санчастині тихо, але потім почала грюкати у двері, і Володимир Васильович її випустив, щоб не побудила весь пароплав. Отож коли Олег Борисович повернувся до кубрика, він побачив, що ця нахабна пика випиває вже з двома особами жіночої статі, а йому знову не залишилось жодної. Бо обидві гості почали на нього гнати, не розбираючи виразів, і навіть таким старим морякам, як Олег Борисович та Володимир Васильович, деякі їх вирази виявились геть незнайомими.
- Повільніше, я записую, - тут же пожартував Володимир Васильович, але це ситуації не розрядило.
Геть ображений Олег Борисович викликав зрадника-Володимира Васильовича з кубрика до кают-компанії на суто чоловічу розмову. Знаєте, як в Довлатова: зустрілися, погомоніли. В результаті Олег Борисович ледь не зніс головою того бойлера з окропом для чаю, бо Володимир Васильович був хлопець міцний, і не любив, коли на нього наскакують з криками, як на якихось матросів Юрчиків під жасминовими заростями. Постраждав і бойлер, з якого фонтаном заструменіла паруюча вода, і голова боцмана, з якої заструменіла гаряча південна кров.
Цього виявилося досить, щоб друзі схаменулися. І вже Володимир Васильович біг до санчастини по бинти, власноручно перев’язував пораненого товариша, а Олег Борисович слухняно нахиляв голову і вередував: то туго йому, то слабо. Одним словом, якби не ті капосні баби, друзі вже помирились би, бо треба було ще перекрити той клятий бойлер, вимакати швабрами воду з палуби каюткомпанії і взагалі, виконати безліч дій, що примирюють, якщо робиш їх пліч-о-пліч і зі знанням справи. Тож до кубрика вони повернулися, ледь не обнявшись.
Але Олега Борисовича знову назвали, пробачте, цапом забинтованим, Щорсом недоробленим і таке інше, і він знову образився на Володимира Васильовича і побіг вже геть не тільки з кубрика, а й з пароплава.
Через деякий час під трапом «Ганімеда» загальмував вже знайомий нам «лунохід» з мигалкою, і селеніти у броніках та з пістолетами, не розібравшись, поклали матроса Юрчика обличчям на палубу (а все ж добре, що це вже була не моя вахта!), потім розібрались, і знайшли Володимира Васильовича просто в душевій, в якій він, як і обіцяв ще в шашличній, відмивав обох шляхетних панянок.
- Мєнти пазорниє, цапи вонючії! – заверещали з душу шляхетні панянки.
- Опа! – зрадів старший наряду муніципалів.
- Ці малолітки третій місяць у розшуку за три квартирних грабунки і згвалтування солдата строкової служби.
- За що – за що? – перепитав Володимир Васильович.
- Отож. Дякуй ось йому, другові своєму, - підштовхнув вперед не менш збентеженого Олега Борисовича старший наряду.
- Одним словом, хлопці, ви щойно заробили премію за їх затримання. І ще й подяку за те, що їх помили.
***
Ось так і знов помирилися Олег Борисович та Володимир Васильович. Ось так і могла б завершитися ця історія про міцну чоловічу дружбу, випробувану Ялтою. Але це ще не кінець. Кінець історії був вранці, коли друзяки заходилися ремонтувати пошкодженого бойлера і витягли з нього... виварені до прозорого стану жіночі труси, розміром з невеличкий парашут. Недарма стара гримза обіцяла нам, що ми ще її згадуватимемо.
