"Як же це прикро,- сказав Шалтай-Болтай після довгого мовчання, не дивлячись на Алісу,- коли всі довкруг називають тебе яйцем. Це дуже дратує!"
[ відомий Льюіс Керрол, "Аліса у Задзеркаллі" ]
„Як же відтягти заліплену слізьми дитину від вітрини? Спробуйте їй пояснити, шо за ті гроші, скільки коштує ця сама лялька, краще зробити живого братика чи сестричку! І до чого тут яйки пана Шалтая-Болтая?”
[ Льюісу Керролу відповідає невідомий Олег Сірий ]
Сцена перша і остання. Здрастє, я ваша страстя!
- Ой, а шо це я наклацала?
- Шо?
- Ну, цей, той, чи як його там?
- Телехфон?
- Такі-да, телехфон!
- І шо?
- Як отсюда вийті?
- У туалета?
- Та ні ж бо... В цей, той, чи як його там?
- Телехфон?
- Такі-да, телехфон.
- Дивися, бабуню. Ти ідеш собі, ідеш... Ну, ідеш собі, ідеш, а тоді як: „Бац! Трах-тарарах!” І ти розумієш, шо пройшла всю свою...
- (роздратовано) Пенсію?
- Поки шо лікарню, бабуню, поки шо лікарню...
- Голубу?
- А яку ж!
- Ох-ах! Прости Господи!
- Та Господь тут ні до чого. Ти значить пройшла всю свою лікарню і зайшла в Туркменістан!
- У цілий Туркменістан?
- Атож! Цілий і неділимий.
- Чесно?
- Дуже чесно! Шо ти робитимеш?
- Де?
- У Туркменістані.
- Ну, той, цей, чи як його там?
- Телехфон?
- Та ні, піду назад.
- Додому?
- В лікарню. Мені ж у лікарню треба, онучку.
- Он як?
- А цей, той, як, чи шо там іще?
- Шо ти хочеш, бабуню?
- Хочу знати, хто тобі наярює.
- А?
- Наярює!
- Шо?
- Ну, теє-то як його, прости Господи?
- Телехфон?
- Такі-да. Усюди на связі!
- Ти, певно, хочеш.
- Дузє-дузє хосю (випльовує зуба). Шо оце такхе оці твої набрані номера?
- Ну, дивися, значить.
- Дивлюся, значить. Дузье-дузье дивлюся.
- Уявімо ситуацію. Та ти очі закрий, прости Господи! Оце ти на кладовищі.
- Уже? Померла?
- Та ні... поки шо ні... Ти просто на кладовищі.
- Я просто на кладовищі.
- Ідеш собі.
- Іду собі.
- І тут: „Бац!”
- Де Бац?.. Тут?.. У трусах?.. (закриває рота своїми цнотливими rukerami)
- У трусах... Написано...
- Шо написано?
- Лаврентій Феофілович.
- Ну, хай буде Лаврентій Феофілович, але чому на трусах?
- Хай хоч без трусів: мені плювати, бабуню, мені плювати...
- Спра-а-а-вді-і?
- Відгадай загадку, бабуню.
- Відгадую.
- Ти зажди, бо я ще не загадав.
- Відга-а-а-ду-ю-у-у.
- Відгадуй. Коли на пам’ятнику написано Лаврентій Феофілович, то хто у гробі лежить?
- (у захваті) Лаврентій Феофілович!
- А от і...
- Шо?
- Правильно.
- Стараюся.
- Ну, ти моя розумничка. Уті-путі! (цілує бабуню у безцінну лобешку-довбешку)
- То яке це відношення має до суті?
- Якої суті?
- Та неважливо. Хоч би до якої.
- До цієї штуки? (тицяє пальцем)
- Такі-да, дирчалки!
- Уявімо ситуацію. Лежать собі тихо три мужі.
- Тоді питання: „Багатожони?”
- Чесно кажучи, бабуню, тобі має бути пофіг.
- Он як?
- Атож!
- То хто лежить?
- Лаврентій Феофілович.
- Його троє?
- Ну, припустимо, шо Лаврентій Феофілович відпочиває разом із двома своїми друзями: Пантелеймоном Серафимовичем і Степаном Ізмаїловичем.
- (підозріло) Євреї?
- Хай будуть і євреї. Тобі шо з того?
- Хай будуть і євреї. Мені шо з того? Але ж гарні євреї – мертві євреї. Тому постає питання (бабуня мнеться). Не знаю навіть, як і спитати.
- Чому?
- Незручно... Зараз я сконструюю...
- Конструюй, бабуню, конструюй, але знай, шо це тобі не дураlego.
- Вони мертві євреї?
- Не всі євреї мертві, бабуню!
- Справді?
- То до чого я веду? Коли на гробі білим по чорному писано „Лаврентій Феофілович” і ще двоє, то хто у гробі лежить?
- Лаврентій Феофілович лежить у гробі ще з двома молодиками?
- Ну, скажемо прямо: „Не всі вони такі вже молодики, як по телевізору після дванадцятої години показують”.
- (підозріло) Невже? Звідки знаєш? Хіба зі мною дивишся?
- Карочє, діло глаголю. Одному скількись років, а другому – стількись, а третьому взагалі їх сукупність!
- Уся?
- Уся!
- (голосно) Старі хричі!
- Он як?
- Он як (неголосно позіхає).
- Тепер я тебе вимуштрував. Ціни свого онучка.
- Як?
- Пельменями із хачупурями!
- Невже?
- І коли шарудітимеш своїми облізлими хачарупами моїм телехфоном, знай, шо пропущені виклики – це коли ти пройшла повз могилу.
- Леонтія Феофіловича?
- Леонтія Феофіловича.
- Знаю.
- Шо знаєш?
- Усе знаю. Тепер. Спасибі тобі велике, онучку.
- Добряче тобі дісталося, коли добре. Ну, воно то, звісно, добре, коли шо тобі добре. Але я ще не все знаю.
- (загадково) Чесно брешеш?
- Ти мені вчора переповідала...
- Перед сном?
- Такі-да. Побрехеньку.
- Про себе?
- Ну, ясен хрін, шо не про мене.
- Я істину глаголю!
- Глаголь. Бо я тоді заснув – ти мене приспала. На доброму моменті, коли до істини це діло дійшло.
- До істини?
- Атож!
- Ну, слухай значить (після цих її слів пацан просто-напросто валиться на підлогу). Істина! (пацан хропе) Значить, було це влітку. Чи взимку? Хоча яка в біса різниця? Був це не святковий, а, що набагато цікавіше, передсвятковий день! У будь-якому випадку... з чим чортяка не шутить? Карочє, йшли ми йшли. Вперед. Як завжди. Ну, з дідусею твоєю. А за нами тітка Варвара, бо вона така, як ото мій онучок глаголить, „шестєрька”. Як машина, карочє. Телехфонів у кишенях тоді ше не було – не додумалися ці лопентухи. Зате були телевізори. Та не до діла справа. Карочє, растрєпала всьє ця тьотя і за сумісництвом велика дурепа і хвойда Варвара, шо він жениться на мені. Ну, не мені, звісно, розпятакала своєю дурною пащекою – батюшці моєму із матусею. А тоді як: „Зась!” І прийшли вони до хати значить – нашої хати. Хто прийшов? Та батьки його. Знайомитись. Ото вони роззнайомилися. Його батько значить і каже: „Я усю війну пройшов. А ти шо?” „А я тіко день був – так у полон і попав,- каже мій,- ото й тіко шо Бога просив, шоб усє добре було”. „Так оце, виходе, ви боговіруючий?”- каже його. А мій говоре: „Такі-да, каже... Такі-да”. А його: „А я попів за бороди тягав і храми палив, а ви тут молитесь!”
Додаток до сцени першої і останньої. До свідання!
Уявімо ситуацію... Ви – митець. В окулярах – як усі митці. Пишете собі, пишете, а тоді ззаду хтось підходе да як заволає: „Не пиши матюків!..”
- Да ви у своєму ґлузді?
- Не знаю,- відповідала Аліса.- Мабуть, у чужому.
[ Льюіс Керрол ]
