Такого фіґляра, як вуйко Михайло Феріщак на все село не було. Він завжди видумував всілякі фіглі й жарти, а найбільше радів, коли йому вдавалося когось обдурити. Та понад усе любив вуйко Феріщак лякати у лісі жінок, котрі ходили туди по гриби та малину. Притаївшись у чагарнику, ламав сухі хворостини і моркав, як ведмідь, а коли перелякані жінки починали втікати з криком й плачем, він виходив зі своєї схованки та гойкав за ними:
– Не буйтеса, мой... Ото я – уйко Феріщак!
Жінки повертались, проклинаючи його від землі й листу до неба й всіх святих. А йому байдуже, качається по землі, тримаючись за живіт зі сміху. Багато разів траплялося й таке, що бажаючи обдурити інших, вуйко Феріщак обдурював самого себе.
Так, побачивши одного разу у корчмі чоловіка із сусіднього села, вуйко Феріщак зрадів, що має з ким пожартувати. Підійшов до того й запропонував:
– Мой.., якщо ти угадаєш як моюй Марії імня, я дам тобі дві галби пива, не угадаєш – ти заплатиш мені одну!
– Марія, – відповідає той.
– Як в біса ти угадав? Мой, ти познаєш мою жону! – промовив сердито, вуйко Феріщак, але за пиво все-таки заплатив.
А іншим разом зустрічає Петра Косована з другого краю села й радісно питає:
– Мой, Петре, якщо угадаєш, кілько поросят мала моя ґилла1, то усі дев’ять – твої!
– Дев’ять! – відповідає Косован.
– Мой, ти дес дочувса та хотів мене обдурити, чорт би тебе забрав! – обурився вуйко Феріщак.
Якось зовсім не пощастило вуйку Феріщаку. Хотів налякати вівчарів, що, нібито, поблизу отари – вовк. Він почав вити по-вовчому. Але один із вівчарів помітив, як вуйко Феріщак ховався в кущах і нацькував собак, ті подерли йому гачі, а один з них вкусив вуйка за зад. Ледве добрався бідний Феріщак з опухлим задом аж на Коштіль до лікаря Кермеші. Лікар зробив йому укол, намастив рану якоюсь маззю та й питає:
– Як то сталося, вуйку?
– Та так, паночку, сталоса... як коли би ви, пане дохторе, пес – та га-р-р мене за гузицю...
Чого тільки не траплялося вуйкові Феріщаку! Одного разу упав бідний з черешні і зламав собі руку аж у двох місцях.
Повернувся вуйко Феріщак з лікарні із Сігету з рукою в гіпсі. Рука болить, вуйко лиш йойкає, не знає, що з нею робити, а то якраз похорон у сусідів – ховають стару Костиху. Як не піти та не провести сусідку у вічну подорож? Обвив руку білим чіноватим рушником та пішов на похорон.
Став спереду біля дяка й, тримаючи капелюха в здоровій руці, хрестився, як міг, а покалічену руку ховав то попереду себе, то позаду так, щоби, не дай Бог, хтось не вразив її. Та на похороні, як на похороні – людей багато, все хочуть знати, все хочуть бачити. А до того ще й священик почав кадити навколо труни – кадильниця летить прямо на завиту в рушник руку. З переляку Феріщак як заволає:
– Дивіться, отче, не вразіть, бо чорт вас забере!
