Чесне слово, нестерпно слухати, як ото паплюжать нас, ділових людей, у різних ЗМІ. І те ми вкрали, і те поцупили, і те й продали… У масах складається враження, ніби ми наввипередки порпаємось у державній скрині і гребемо звідти хто скільки подужає.
А ніякої чарівної скрині і не було. Тобто, звичайно, є десь державна скарбниця, але туди і без нас ходаків вистачає… Я особисто по державних комірчинах не ходив і не піду, що я там не бачив – порожніх полиць?
Та в мене гроші під ногами валялися. От я й подумав: доки вони дурно пропадатимуть. Завод збанкрутував, робітників розігнали, бо платити їм нічим, один я, директор, і залишився. Ну, ще кілька помічників… Ну там бухгалтерія… Аякже! Без них ніяк, хто ж рахуватиме?..
Що рахувати? Зараз розповім. Іду я, значить, по заводу. Тиша, скажу вам, як на цвинтарі. Раніше тут кроку ступити спокійно неможливо було: механізми гудуть, люди снують, за рукав кожне норовить тебе смикнути… Про спокій лише мріялось. Гадав – вийду на пенсію, аж тоді відпочину…
Хто міг знати, що задовго ще до тієї пенсії заживу такої божої благодаті. Іду, значить, насолоджуюся тишею. Ех, думаю, Гоголя б сюди… Васильович би змалював цю «лєпоту» як ніхто інший, він би знайшов слова. А в мене їх просто забракло…
Одна тільки біда – їсти хочеться. Миколі Васильовичу, може, й ні, а ми, слава богу, люди живі… тому й жити по-людськи мусимо. Поглянув я на свій завод – на труби, на цехи, на крани – тут би фільм знімати… Без жартів! Про атомну війну або пришельців з космосу… Готові ж декорації! І куди в біса ті кіношники дивляться?.. Та не чекатиму ж я їх до скону віку…
А якраз поряд поважні люди будуються. Їм земельні ділянки до зарізу потрібні, підприємству все одно хана, міркую собі, та не кидати ж після себе оцей безлад. Що народ скаже, - напаскудив і втік. Ні, треба прибрати…
І прибрали. Найняв бригаду з трьох молодців. Ох і гарячі голови – орли! Цей завод, дай бог пам’яті, сто чоловік два роки будувало… А моя трійця з усім декором за місяць справилась. Крани порізали, стіни розібрали, залізяччя поздавали, дещо обміняли – бухгалтерія рахувати не встигала. Цеглини на цеглині не зоставили. У трудовому запалі трохи контори не знесли, ледве зупинив роботяг. Дайте, кричу, вражі діти, досидіти кілька літ до заслуженого відпочинку!
Славно попрацювали… Я сам увесь мокрий бігав, підказував хлопцям, як ліпше і швидше з усім покінчити.
А тепер мені закидають, що я вкрав, продав… Щоб ви так крали… якщо, звісно, вам є що красти. Ну заробили трішки, так, вибачте, і потрудилися добряче. Та й скільки там того заробітку?.. Моєї долі ледь вистачило на дві квартири для дітей у місті, сякі-такі меблі і пару автівок. Не міг же я рідних кровинок без «коліс» залишити. Як же вони, бідолашні, свого татуся, тобто мене, провідуватимуть?.. Та я б від сорому вмер, якби мої крихітки, мої горобчики у приміській електричці від задухи мліли. Та й знайомим при зустрічі не стидно в очі дивитися…
Ось я вам і навів на власному прикладі зразок сучасного зло… кге-кге, сучасного підприємництва, хотів сказати. Самі бачите, як тяжко гроші дістаються. А ви нас обзиваєте, ярлики навішуєте… Нехарашо!
