- Здоров був, Стьопо! Куди чимчикуєш? – зупиняє колишнього однокласника і сусіду Іван.
- Здоров, коли не жартуєш… Іду – куди ноги несуть.
- Мабуть, на «точку» вони тебе несуть?..
- Угадав. Куди ж тут ще можна йти – не на колгоспну ферму ж, од якої одна назва тільки й зосталась.
- Твоя правда, - зітхає Іван. – Від ферми одна назва залишилась і від тракторного стану – одна назва, і від комори… - Раптом оживляється: - А, може, знову на Київ гайнемо, га?
Степан тим часом неквапом дістає пуделко з тютюном і, лише сяк-так зліпивши самокрутку, байдужно кидає:
- Якого біса?
- Та як завжди – підзаробити. Хіба ти вже забув наші торішні круїзи?
- Ще не зовсім, - смачно пихкає димком Степан і повертається до приятеля боком, показуючи, заяложену куртку з блакитною горизонтальною смугою на спині.
- Ну то як – поїдемо? – допитується Іван.
- Не знаю. Літом воно якось не те-є… Зимою ліпше.
- Чого це взимку ліпше?
- А тому, що тоді валянки роздають, курточки… та й по сто грамів, бува, наливають, - загинає пальці Степан.
- Тю, дурний! – гарячкує Іван. – Зараз, я чув, такі грубі гроші платять, що сам собі зможеш купити все, чого забажаєш.
- Та непогано було б… - мрійливо закочує очі під лоба товариш. – Я ондечки Вірці за її смердогон півсотні вже заборгував.
- То рідше туди бігай, бо скоро й хату закладеш!
- Що ж вдієш, коли душа горить, а загасити нічим, - знизує плечима Степан і витягує з кишені порожню пляшку. – Бачиш – «вогнегасник» не заправлений…
- Ох, дивись, дозаправляєшся… - хитає головою Іван.
- А нам втрачати нічого, крім власних кайданів, - гороїжиться товариш, - та й ті, здається, на металобрухт поздавали.
- Це точно, - погоджується Іван. – А пам’ятаєш, скільки різного залізяччя під ногами валялось… Я сам колись цілого воза попсованих баняків, каструль, прасок, мотоциклетних запчастин і розкладачок вивіз у кущі, та ще ц поночі марудився, щоб перед людьми не соромитись.
Степан ураз оживає, аж очі заблищали.
- А де саме ти викинув те залізо? Та зараз же за кіло люмінію п’ять гривень дають…
- Можеш не хвилюватися, - махає рукою Іван, - дітлахи без тебе все позбирали, ще й землю на три метри вглиб перекопали. Сам бачив.
- От шибеники! – скрушно резюмує Степан. – Ніде не поспієш за цими піонерами…
- То що – їдемо на Київ? – запитує знову Іван після деякої мовчанки.
- Зимою воно б, те-є… - править своєї сусід.
- Ото завів!.. – сердиться Іван. – Таж узимку холодно, морозно…
- А я звик до холоду, - кривить губи Степан. – У мене що в хаті, що надворі – майже однаково. Дровцят-то ні за що прикупити… Коли-не-коли притягну з лісу в’язанку ломаччя, якщо не ліньки…
- Будемо на Майдані, - підбадьорює приятеля Іван, - там тобі наречену знайдемо, якусь активісточку… Вона тебе швидко змусить за розум узятися. Влаштуєшся на гарну роботу, захазяйнуєш як належить, то будуть в обійсті і дрова, і свині, і корова…
- Смієшся? – відмахується Степан. – Яка дурепа піде за такого пенька, що в нього ні кола, ні двора – одна хатка крива…
- Нічого, підшукаємо котрусь…
- Хіба що бабу Параску… - невесело посміхається товариш.
- Е ні, брате, - хитає головою Іван, - до Параски тепер не доступишся. Їй сам Президент руку потискав, і прем’єр цілувала…
- Та я жартую, - шкіриться Степан. – Мені ще не вистачало такої жінки, яка через усілякі демонстрації, мабуть, уже й забула, як юшку варити.
- Хіба тільки в юшці щастя?
- Ні, звичайно, але б я залюбки посьорбав зараз чогось гаряченького…
- Та ти мало не щодня, як я бачу, сьорбаєш по півлітра того «гаряченького», певно, уже всі нутрощі собі спік…
- Така моя доля, друже…
- Яка-така доля?.. Не верзи дурниць, Стьопо! Наше життя таке, як ми про нього думаємо. Це не я сказав, а Марк Аврелій, зрозумів?
- Хто?? Марко Аврамов? – дивується Степан. – Та не міг він цього бовкнути. Ми ж з ним, щоб не збрехати, цистерну самогоняри вижлуктили, але я щось не чув від нього жодного розумного слова – самі лиш матюки.
- Та я говорю не за твого дружка по нещастю, а про римського імператора. Второпав?
- А-а, ну той міг… Так ми ж не в Римі сидимо, а в Проклятіївці.
- То й що? Сьогодні в Проклятіївці, а завтра – в Києві. Сам розумієш – усі дороги ведуть до столиці.
- Не знаю, куди вони там ведуть… Я далі Вірчиної «точки» не ходжу.
- Підемо, брате, підемо, - чи то стверджує, чи запрошує Іван. – Ондечки дітям потрібно до школи форму купувати, зошити, підручники… А тут, вважай, дурні гроші дають… Треба лише мордою трохи посвітити на якомусь столичному майдані. І копійчину заробимо, і за ідею постоїмо…
- Яка в біса ідея!? – відмахується Степан. – Якщо й поїдемо, то до тих, хто більше платить!
- А як же щодо Тараса Григоровича, котрий навчав: «Борітеся – поборете!»?
- Так, так. Я теж щось пригадую: «… і добре вигострить сокиру, та й…» - затинається Степан, і несподівано змінює тему: - Ти уявляєш, Ваню, а в мене якраз учора сокирча вкрали. Рубав хмиз та й покинув біля колодки, вранці ж дивлюсь – чортма!
- Та то твої горілчані брати, мабуть, пожартували…
- Добрі мені жарти… А дрова тепер що – до коліна ламати? – чухає потилицю Степан, і поривається рушати. – Гарні твої балачки, друже, але, вибачай, мушу поспішати, бо, розумієш, «труби горять».
- Та йди вже, а то й справді спалахнеш, - криво посміхається Іван. – То як щодо Києва?.. – кидає товаришеві навздогін.
- Коли збиратимешся – погукаєш. А я що, я завжди готовий! – салютує рукою Степан, і поволі зникає на звивистій вуличці.
