Смерть – це ніби перейти з однієї
порожньої кімнати в іншу, здіймаючи протяг, який вириває розетки і вистуджує кров тим, хто залишився.
(С. Жадан )
Зранку, за 150 м. від житлового масиву, в парковій посадці, було знайдено мертву дівчину. Вона лежала, розкинувши руки, на купі осіннього листя, назбираною чиєюсь дбайливою рукою. Дуже гарного листя. На голові у неї був вінок з квітів.
Коли приїхала “швидка” і її хотіли забирати, здійнявся дуже сильний вітер.
А коли він вщух, дівчина зникла.
Люди хрестилися і тікали геть.
А.
Вітер рвучко увірвався до кімнати, відчинивши навстіж ще зі вчора нещільно закрите вікно.
Він навшпиньках пройшовся по паркеті, примусивши його заграти легку сонату осені. Він завжди так вітався.
Підійшов до дівчини, яка ще спала. Торкнувся її волосся. Йому подобалося її волосся. Тильною частиною долоні провів по її щоці.
Він любив її.
Літом він винаймав хор цвіркунів або засипав її квітами. Більше всього вона любила маки. Тому він приносив їх аж з поля, що за містом. Її мама завжди дивувалася: звідки в дочки щоранку свіжі маки.
- Мабуть якийсь романтичний кавалер, який вночі обриває клумби.
Зимою він малював на її вікнах сюжети з майбутніх віршів.
А восени, звичайно ж , приносив листя. Жовте, криваво-червоне чи витончено-пурпурове.
Це був найшикарніший подарунок, який тільки можна було придумати.
Інколи, коли в нього був романтичний настрій, на окремих листках він писав до неї короткі листи. Або поеми.
То нічого, що вона їх ніколи не читала.
Йому подобалося розкидати листя по кімнаті, класти його на подушку.
От і сьогодні він приніс їй оберемок найдорогоціннішого в парку листя.
Він любив, коли вона вечорами сиділа на підвіконні і пила каву. Навпомацки.
Тоді він вмощувався навпроти і замовкав. Робився медитативно-спокійним. Просто дивився в її очі. Блакитні від природи і з натяком на подив. Міг дивитися довго. До самозречення.
До майже повного розчинення в них.
А потім вона вставала і зачиняла вікно. Роздягалася і лягала спати.
А вітер все сидів і сидів, не в силах відвести погляду від того місця, де ще хвилину тому зоріли її очі.
Він завжди мріяв про політ. Про політ разом з нею. Хотів показати їй Землю з висоти пташиного погляду. Хотів, щоб вона відчула те, що називають «поза зоною досяжності».Щоб вдихнула кайф невагомості.
Пронести б її під склепіннями древніх зірок, промчатися небесними тунелями ,- та так, щоб аж повітря затремтіло!
Вітер був доволі егоїстичним, тому не хотів її ні з ким ділити. А надто з тим хлопцем, з яким вона гуляла.
А ще вітер був бешкетником, і ніколи не втрачав нагоди облити того хлопця брудною водою з калюж, чи обліпити мокрим снігом. Звичайно, коли її не було поруч. За її присутності, він вдавав із себе до нестями слухняного.
А так все у нього було чудово. Він був такий же, як і всі звичайні вітри.
Б.
Він так довго дивився на неї, що ледь не прогавив момент її пробудження. Її вії злегка затремтіли. Він знав, що дівчина зараз прокинеться і не хотів, щоб вона його побачила. Тому тихо поклав до її ніг вже традиційний осінній букет. Останнім часом їхні зустрічі затягувалися, а він сьогодні ще мав багато чого встигнути: обірвати яблука у пана Владка, відправити журавлів у вирій. А ще він учора з необережності «набив стрілу» Дощу. О, цей нудний довготелесий чолов’яга! Найбільше в ньому дратували очі – якісь слюдяно- холодцеві, ніяк не можна було визначити їх колір.
Він вже жалкував про вчорашнє, але що поробиш…
- Так, погарячкував я …- подумав Вітер і швидко юркнув за фіранку. Поки дівчина не прокинулась остаточно.
В.
Їй снився такий чудовий сон!
Він пестить її обличчя, цілує руки і бавиться косами. Вона так любила, коли Він занурює свої аристократичні пальці в її волосся!
Він схиляється над нею, щось шепоче над вухом. Ні, вона не хоче прокидатися!
Але прокидатися треба. Сьогодні в неї іспит з економіки.
Вона повільно відкриває очі, мружиться на те, що восени можна назвати сонцем. Можна, але чи треба?!...
Г.
- Холодно…
- А, це вікно відчинене… треба зачинити.
- Стоп, а чому вікно відчинене, я його ввечері досить щільно закрила?!...
Д.
Закриває вікно. Повільно потягується.
Бачить на підлозі біля ліжка безладно розсипане листя. Гарне листя.
- Знов тут був цей бешкетник, - махає кулаком в бік вікна.
Сідає на ліжко і починає збирати листки до купи.
Вийшов непоганий букет…
І тут її погляд торкається годинника.
Е.
…Проспала, Боже, проспала!... Як я могла?!
Зараз перша година дня, а іспит почався о дев’ятій.
Починає розгублено бігати по кімнаті, хапаючи одежу до рук.
Раптом ще одна здогадка, мов блискавка, пронизує її мозок:
!!!Олег поїхав, так, він мав сьогодні летіти до Великобританії.
Її мозок поволі скидав із себе плед нічної амнезії.
Так, позавчора вони розійшлися. Він сказав, що їде продовжувати навчання за кордоном, а тому краще розійтися. Він просто не любив її. Інакше так би не вчинив.
Вона готова була чекати на нього хоч цілу вічність, але він вважав по- іншому.
Є.
Вона важко опустилася в крісло. Тепер вже не мав сенсу ні іспит, який проспала, ні більше нічого в світі.
Так їй здавалося.
Не хотілося нічого робити і нікуди йти.
Чорт з тим екзаменом, вона і так ніколи не любила економіки і не готувала її. Почала в’яло розглядати кімнату. Меблі, стіни, потім – стелю.
Ж.
Вона завжди любила осінь. Можливо тому, що саме восени був її день Народження. Можливо, через якусь іншу причину. Їй здавалося, що восени, повітря настільки розріджене, що можна досить легко прогледіти інші світи, які накладаються на наші. Їх розділяє лише тоненька золотиста плівка, так схожа на павутиння.
Вона декілька разів підходила до цих «дверей» впритул. Але завжди щось лякало її. І вона відступала.
Можливо, зробити це зараз?
З.
Недавно біля себе вона почала відчувати чиюсь присутність. особливо цієї осені. Хтось стукав у шибу, на вулиці, особливо у вітряну погоду, вона чула позад себе якісь притишені кроки і шепіт. Хтось вночі силкувався відчинити вікно. Спочатку вона думала, що це злодії. Або маніяк. Але ж жила вона на п’ятому поверсі.
Пізніше вирішила, що це домовик облюбував її кімнату, бо мама, яка жила в сусідній, нічого такого не помічала і не чула.
Їй здавалося, що за нею постійно хтось підглядає. Особливо, коли пила каву на підвіконні, або коли роздягалася. Може сусід із будинку навпроти?
Але, зрештою, вона вже звикла до цієї таємничої присутності “когось”.
Інколи, коли їй було дуже самотньо, вона з ним розмовляла.
Любила малювати картини. Чи пак скоріше етюди, легкі начерки.
Ось останній лежить на столі, незавершений.
І.
Вона встала, підійшла до вікна впритул. Закурила. Почала вдивлятись вдалечінь. Власне, бачила вона не так далеко, бо обрій заступали будинки. Праворуч, метрів за 150 був парк.
Вона любила там гуляти в дитинстві.
- Що таке життя? – запитала сама себе і здивувалася. Бо давно про це не думала.
- Гра, фатальна карма, випадковість чи найвищий сенс?!
І чи є життя за “межею”?
Її завжди цікавила проблема смерті.
Смерть - це лише перехід з однієї кімнати в іншу, - таке вона прочитала в одній книжці.
Сама ж думала, що це має бути насамперед звільнення. Принаймні від тіла.
Своєрідний політ. І обов’язково світло. Так, багато світла, але не яскравого, а такого… м’якого, матового. Як ліхтарі у фойє вузу, де вона вчилася.
До речі, про світло. Вона любила дивитися на вересневе сонце крізь призму пожовклого листка. Тоді це світло здавалося якимсь невагомим, воно пульсувало в руках і гріло теплом. Проникало тремтячою енергією у її тіло.
Ї.
Трускавець потопав у деревах.
Незважаючи на осінь, було ще дуже багато листя, яке накривало місто шатром.
Дощ цяткував асфальт, малюючи на ньому абстракції дня.
До бювету наближалися дві постаті.
- Зоряно, як ти думаєш, завтра буде дощ? Я зібралася додому, а при поїздках він такий недоречний! Не можу дочекатися зустрічі з дочкою, не бачила її всього два тижні, а здається, що пройшло так багато часу!
До речі, сьогодні до неї дзвонила, та вона не бере трубки. Чи не захворіла бува?
Зараз в неї сесія, здає екзамени.
Вона в мене дуже розумна і талановита, але я переживаю за її майбутнє.
Інколи ми відверто розмовляємо про життя і мене лякають її думки.
Вона виросла без батька, і хоч я старалася, щоб вона ні в чому не була обмежена, це, напевно, мало якийсь негативний вплив.
- Зоряно, мені сьогодні такий сон наснився! Ніби я заходжу в якусь кімнату і звертаю увагу, що вона пуста. Це не наша квартира, але щось знайоме.
Потім переходжу в іншу. В ній також нікого нема. Лише відчинені вікна і фіранка, біла така, за вікном… Немов плаває в повітрі.
Що б воно могло означати?
- Знаю, нічого суттєвого. Я, як правило, не вірю в сни. Але цей був дуже чітким. Ніби пустий, але я чітко все пам’ятаю…
Добре, не буду.
- Так, в мене сьогодні останній сеанс масажу і мінеральні ванни.
Ти напишеш мені, правда? Я буду чекати від тебе листа.
А зимою приїдеш до нас в гості, на свята. Я тебе з дочкою познайомлю. Вона тобі сподобається. Обов’язково сподобається.
Як і її картини.
Й.
Вона сиділа на підвіконні і пила каву. Думала подзвонити, але згадала, що у неї розрядився телефон. А їй було ліньки вставати, кудись іти, щось робити. Просто сиділа. Здається, на неї насувалася чергова депресія.
Вона страшенно не любила ці сірі смуги в житті. Знала, їх треба просто пережити.
Завтра приїжджає мама з Трускавця і вона не може її дочекатися. Вона дуже любила свою маму.
… Раптом хтось окликнув її на ім’я. Вона підняла голову.
Це був він. Вона знала.
Вона рвучко встала, потягнула на себе шибу. Раптовий вітер обпік її губи. Він був якийсь гарячий. Наче з пустелі. Він не пасував до осінньої погоди.
Позад себе, в кімнаті, вона почула телефонний дзвінок. Серед тиші вечора він пролунав досить різко.
Але вона не хотіла відповідати.
Простягнула руки і зробила крок за вітром.
Він підхопив її, і ось вона вже, як жовтий листок, кружляла в якомусь невідомому досі танці.
Останнє, що вона пам’ятала,- міцні теплі руки, які обвивали їй плечі.
К.
Він бачив, як вона сидить на вікні. Хотів до неї приєднатися, але шиба була зачинена. Він махав до неї руками, але її погляд був втуплений в землю.
Чому він всього-на-всього вітер і не вміє говорити?! Може спробувати покликати її на ім’я?
На диво, вона підняла очі і глянула на нього. Це була найщасливіша мить його життя!
Коли вона відчинила вікно, він зібрав все тепло осіннього сонця і поцілував її.
Сьогодні він був якийсь надто нахабний. Може на нього так вплинула “дуель” з дощем, яку він виграв?
Хотів з нею потанцювати. Сміливо взяв її за руки. Вона не чинила опору, була якась навдивовижу пригнічена і сумна.
Зараз він покаже їй , як танцюють вітри!
Він підхопив її на руки і закружляв… зацілував… в солодко-тягучій невагомості під склепінням металевого неба.
