Як вона могла проскочити повз охоронців сказати важко. Охоронці у нього були досвідчені, завжди зосереджені, готові до будь чого. Мабуть, не побачили загрози у цій невеличкій худорлявій дівці, що стояла неподалік входу до офісу і когось виглядала. Та і яка загроза, коли вона була у джинсах та майці, їй же навіть зброю сховати ніде було. Ну стоїть якась дівка і нехай стоїть. Охоронці більше придивлялися до машин, що були припарковані неподалік. Була інформація, наче шефа можуть висадити в повітря за допомогою бомби, то варто було боятися саме залишених авто. Але всі машини стояли достатньо далеко, он підкотив шефівський броньований «мерс», охоронці на вулиці дали сигнал і шеф вийшов у оточенні кількох хлопців у чорних костюмах.
А та дівчина кинулася. Потім охоронці передивлялися, як все відбувалося, на моніторі камер зовнішнього спостереження. Ось її ривок, один з охоронців миттєво реагує, наставляє на неї пістолет, вона кидається під руку. Охоронець, це був Васильович, найстарший в охороні, міг з чистим серцем вже тоді пристрелити її і був би правий. Але Васильович був добрий, то не зміг вистрелити у неозброєну дівчину зі сльозами на очах, намагався просто зупинити, схопив за руку, та дівчина вирвалася. Мабуть, дуже вже потрібно було їй прорватися, що змогла вона вирватися з залізних рук Васильовича. Ось вона біжить далі, перед нею вже охоронці із другого кола, вони точно зупинять її, але дівчина несподівано ледь не щучкою стрибає їм під ноги, наче змія звивається бруківкою і таки прослизає до шефа, хапає його за ноги. Шеф відстрибує, але вона схопилась за його дорогі черевики і кричить:
- Допоможіть! Благаю! Сина забрали! Я – невістка Миколи Нечитайла! Благаю!
Вона кричить і плаче, притискаючись обличчям до ніг шефа. Охоронці хапають її, намагаються відтягти, але вона схопила ногу шефа і тримає так міцно, наче висить над проваллям. Злітають у повітря набиті кулаки охоронців, хтось з хлопців дістав електрошокер, інші дивляться навколо, тримаючи руки на пістолетах, бо ж ця божевільна може буди лише відволікаючим маневром. Її б добряче побили за те, що вона витворила. Ногами і кулаками, охоронці були знервовані, що якась дівка виставила їх дурнями на очах у шефа. Але сам він наказав зупинитися. Шеф був розумний і одразу подумав про провокацію. Що от можливо з сусіднього будинку хтось веде зйомку. А потім покажуть по телевізору, як його охоронці лупцюють бідну дівчину. В нього впливові вороги, які намагаються йому дошкулити, радо використають будь-який скандал.
Отже шеф киває рукою і охоронці зупиняються. Він нахиляється до дівчини і питає:
- Що тобі потрібно?
Охоронці дивується, що шеф, час якого коштує так дорого, вирішив побалакати з цією дурочкою, яка все лежить на землі, цілує шефу його черевики і знай собі скавчить:
- Забрали сина! Вони мстяться! Забрали мого Толіка! Благаю, допоможіть! Ви можете! Тато про вас розповідав! Благаю! – вони кричить хрипко, скоріше не кричить, а стогне, наче ранена тварина, вона вся у судомах.
- Добре. – каже шеф. – Сергію, залишишся з нею! Це мій помічник. Розкажіть йому про свою справу і, можливо, я дійсно зможу вам допомогти.
- Благаю! Мій Толік! – вона захлинається у сльозах, охоронці стіною стоять навколо шефа.
- А зараз я поспішаю. – каже шеф. Каже і смикає нога. Дівчина відпускає черевик. Шеф прямує до машини, охорона за ним. Зривається з місця броньований «мерс» і два позашляховика супроводу. Іноді до цього додається ще й мікроавтобус з автоматниками, коли ситуація на фронтах корпоративних війн, які нескінченно веде шеф, погіршується.
Дівчина підводиться з асфальту, отрушується і плаче, так рясно, наче клоун у цирку. Біля неї стоїть хлопець у строгому чорному костюмі. Він дивиться на неї з презирством, як на лайно. Якби не наказ шефа, він би ніколи не почав розмовляти з цією жінкою, бо бачить, що вона - сміття. Про це не прийнято говорити вголос, але ж люди чітко поділяються на успішних і на сміття. Ось вона – сміття. Вибілені кучерики, футболка, вже досить зношена, дешеві базарні джинси, кросівки не першої свіжості. На кожній людині, якщо добре придивитися, висить цінник, помічник Сергій в цьому впевнений. Цінник не стільки в сенсі за скільки людину можна купити, а в сенсі – скільки вона коштує. Ось ця дівчина – дешевка. Кропивна порода, якесь робоче-селянське походження, як коріння, таке і насіння: худе, цибате, трохи незграбне. Вона взагалі схожа на хлопчака. Он стоїть і витирає сльози кулаком, наче дитина у пісочниці. Сергій згадує своїх знайомих дівок, золоту молодь столиці і розуміє, яке провалля між цією холопкою і ними. Бог створив людей нерівними і ніякий кольт тут не допоможе.
- Пішли до офісу, розкажеш, що і як. – каже Сергій і кривиться, бо не для того він закінчував спочатку дорогу школу, а потім престижний університет, тепер же робив кар’єру у великій фінансово-промисловій групі, щоб спілкуватися з отакою шісткою. Але шеф наказав, в компанії накази не обговорюють, а тільки виконують. Веде не у свій кабінет, тільки в хол, та навіть там дівчина нітиться, наче Попелюшка у палаці. Так, у них розкішний офіс, дійсно схожий на палац. Мармур, тропічні рослини і птахи, поточки води. Коли заходиш сюди, то розумієш, що контора серйозна. Ну так, серйозна, шеф регулярно потрапляв у списки найбагатших людей країни. Нехай і не в перший десяток, але з сотні не вибивався ніколи. А це показник.
Сергій розпитує дівчину, дратується, що вона не може чітко сформулювати думки, нервує, збивається, часто-густо починає плакати. Сміття і є сміття. Мотлох. Сергій стискує зуби, щоб не роздратуватися та не гримнути на дівчину. Бо вона не варта його нервів. Якась лохушка зі дна життя. Робить помітки дорогою чорною ручкою у нотатник в шкіряній обкладинці. Думає, що цей блокнот коштує більше, ніж весь її одяг. Та цей блокнот коштує стільки, що тих би грошей вистачило, щоб заплатити і за секс з нею.
Сергій дивується цій думці, дивиться на дівчину, переконує себе, що вона не красива, схожа на якесь кістляве курча і в обличчі щось пташине, якісь риси папужки. Закінчує розпитувати і виводить з офісу. Він би волів забути ту дівчину, але шеф доручив, то пише невеличку доповідь. Не вірить, що шеф згадає про ту дівчину, але треба бути готовим. Наступного дня шеф, як не дивно, викликає його.
- В тебе три хвилини. Що то за божевільна?
- В неї забрали дитину. Каже, що спочатку посадили чоловіка, а потім забрали дитину. Вважає, що їй мститься одна жінка. Мовляв, чоловіка її підставили і посадили ні за що. Потім забрали сина. В дитячий будинок, а зараз хочуть віддати його на усиновлення іноземцям. Вона просить допомогти повернути сина.
- А що за прізвище вона згадувала?
- Нечитайло. Її чоловік - В’ячеслав Нечитайло, син Миколи Нечитайла. Ви, наче, з ним вчилися у школі кілька років.
- Щось не пам’ятаю.
- Вона сказала, що її свекра всі звали Колянич.
- А, Колянич! – шеф посміхається. – Був такий. Давно-давно. Ну добре, можеш бути вільний.
Шеф вивчає якісь документи, потім згадує, як дивився на ту дівку згори, коли вона плазувала на бруківці, схопивши його ногу. Як плакала і стогнала. Крутить головою і викликає Махаліна зі служби безпеки.
- Слухай сюди, ота вчорашня дівка, яка мене за ноги хапала. Чув?
- Так точно. – киває Махалін. Він двадцять років пропрацював в міліції, звик відповідати коротко.
- Дізнайся все про неї. Чи це провокація, чи вона дійсно з відчаю полізла. – наказує Шеф.
- Буде виконано! – ледь підборами не хлопає.
Махалін два дні все старанно вивчає, збирає цілу теку документів і свідоцтв. З ними прийшов до приймальні. Там сидить секретарка і два помічника. Дивляться на нього трохи зневажливо. Якийсь клерк зі Служби безпеки. Їм плювати на весь його багаторічний досвід, на його вміння та зв’язки. Ну і дурні.
- Ігор Станіславович просили зібрати інформацію з одного питання. Готово. – доповідає Махалін.
- А чому тобі доручено, а не аналітичному відділу? – питає один з помічників. Питає більше для того, щоб показати власну важливість, що от він на всьому знається.
- Мені наказано – я виконав. – спокійно доповідає Махалін. Він вже знає, що не треба нервувати. Бо нерви когут дозволити собі або дурні, або багаті. Він якось дозволив собі понервувати, дав у пику нахабному хлопчику, якого схопили за наркотики. Сидів би тихо, був би цілий, а то почав виступати, кричати, що всіх звільнить. Оце так, якісь підарас буде погрожувати офіцерам. Махалін не витримав і заїхав добряче, потім ще виконав больовий прийом. Заспокоїв. Тільки хлопчик виявився коханцем дуже впливового підораса з уряду, який зчинив справжній скандал і почав вимагати покарання. Того хлопця бив не тільки Махалін, бо дуже вже нахабно поводився. Били і інші, вчили членососа. Але звільнили за це лише Махаліна. Зробили з нього цапа відбивайла. Вся двадцятирічна кар’єра коту під хвіст через якогось підора!
Кілька місяців сидів вдома без роботи, потім влаштувався охоронцем на базар. Охоронцем, він – оперативник з таким досвідом! Потім оце пощастило попасти сюди. Хороша зарплатня, серйозна компанія. Махалін дуже тримався цього місця, заради нього був ладен витримувати все і вся, землю гризти був готовий. Тому зараз і був сам спокій.
- Сповістить Ігоря Станіславовича, будь ласка. – просить і водночас вимагає, бо дуже серйозно відноситься до доручення першого керівника.
- Добре, зачекайте. – ліниво каже секретарка, красива брюнетка з розкішним волоссям. Балакають, що шеф спить з нею. Ну, не дивно, як же з такою не спати. Махалін думаю про це, але на його обличчі прочитаєш лише серйозність, майже урочистість.
За кілька хвилин його пропускають до шефа.
- Давай, тільки швидко. – наказує той.
- Дівчина, її звуть Ганна Бересток, просить допомогти, каже, що її підставили. Схоже, що так воно і є. Я подивився карну справу її чоловіка, там все шите білими нитками. Справу повністю сфабрикував слідчий районної прокуратури. Сам порушив карну справу, підкинув докази, попрацював з суддями, підмазав адвоката і хлопець сів аж на вісім років. Він син вашого колишнього однокласника. Працював у Києві на будівництві. Потім у його жінки сина забрали.
- Як можна забрати сина? – не вірить шеф. Він нікому і нічому не вірить. Любить казати, що віри немає, є лише облік та контроль.
- Підпоїли її, привели комісію у справах неповнолітніх. Склали акт, що матір зловживає алкоголем, потім натиснули на сусідів по гуртожитку, цим дільничний займався, ті підтвердили, що вона регулярно закладає за комір, за дитиною не піклується, водить до себе якихось наркоманів і таке інше. Склали акт, подали на позбавлення батьківських прав, позбавили, дитину забрали. Далі будуть всиновлювати у іншу родину. До Америки готують. Ось всі документи. – Махалін хоче показати частину паперів по справі, але шеф робить рух рукою, що не треба.
- І що оце просто так посадили чоловіка і забрали сина? – наче дивується він, хоч зовсім не здивований, бо прокручував і куди карколомніші схеми. Щоправда не заради такої тупості, як помста, а заради прибутку.
- Не просто так. – Махалін задоволено посміхається, бо ж все рознюхав. – Посадити чоловіка коштувало десь тисяч двадцять доларів, це в сумі. Враховуючи і слідчому і судді і адвокату. Друге – дешевше, тисяч сім.
- І хто платив?
- Одна жінка, киянка. Вона замовляла і оплачувала.
- Навіщо?
- Мститься цій Ані. У жінки був син, Аня з ним з рік жила, потім пішла від нього. Син через це різав собі вени, потім підсів на голку, зараз лікується десь в Швейцарії. Жінка вважає, що та Аня винна, зламала життя її сину. Коли дізналася, що Аня одружилася і народила, вирішила помститися. Щоб чоловіка за ґрати і дитину забрати. Заплатила потрібним людям, їй все зробили. Ось тут виписки з карної справи, копії актів, роздруківки моїх розмов зі свідками. – Махалін кладе теку на стіл. Йому в цьому році вже п’ятдесят, він боїться, що його почнуть вважати старим і звільнять. Він хоче залишитися робити тут, то робить все, як найкраще.
- А як вона дізналася про мене?
- Її свекор розповідав про вас. Що от є у нього однокласник, який в люди вибився, розбагатів. Вона, коли вже притиснуло, згадала і побігла до вас.
- А чому свекор не прийшов?
- Він помер. Серцевий напад, за сина дуже хвилювався. Тепер вона прийшла. Каже, що хотіла на прийом записатися, але її погнали, то вона на вулиці чекала. Дуже за сином вбивається, просить повернути. – каже Махалін старанним голосом. Йому то на ту дівку наплювати, просто доповідає, як є.
- І як думаєш, можливо повернути? – цікавиться шеф.
- Та з грошами все можливо. – переконаний Махалін.
- А вона точно не п’яниця?
- Ні. Я поговорив і з сусідами і на роботі її, всі кажуть, що нормальна, інколи може випити, але за межу не переходить і сина дуже любить.
- А де вона працює?
- У супермаркеті на Подолі, касиркою.
Шеф киває головою, щось думає.
- Скільки потрібно грошей?
- Для чого? – трохи гальмує Махалін.
- Ну, щоб повернути їй дитину.
- Я не рахував. Щоб забрати витратили сім тисяч, то щоб повернути, десь п’ять, мабуть, треба. Я можу дізнатися, скільки точно. – хвилюється Махалін, що не подумав наперед, треба було порахувати.
- Підійди до Валентина Петровича, нехай видасть тобі п’ять тисяч. Відіграй по дитині справу назад. Недобре, коли у матери сина забирають. По-звірячому якось.
- Слухаюсь!
- Тільки нікому ані слова.
- Так точно!
Схвильований Махалін йде до Валентина Петровича, який у шефа за радника і неофіційного скарбничого. Доповідає про доручення.
- П’ять тисяч? – Валентин Петрович невдоволено піднімає ліву брів і дивиться на Махаліна дуже строго. Хоч для нього це копійки, один похід у хороший ресторан з компанією.
- Так точно. – Махалін думає, що кров з носу треба вкластися у цю суму. Валентин Петрович дивиться йому в очі, потім киває.
- Ну добре. Але відзвітуєш про кожен бакс.
- Так точно.
За чотири дні Махалін приходить до Валентина Петровича з аркушем і сьомастами доларами.
- Вдалося трохи зекономити. Ось тут прописані всі суми, кому платив. – Махалін знову витримує погляд Валентина Петровича. Насправді, він зекономив тисячу баксів, але триста узяв собі, як премію. Заслужив, все по-чесному.
- А що це за люди, навіщо їм платити?
- Виконував доручення Ігоря Станіславовича.
- Що за доручення?
- Сказати не можу.
- Можеш, я ж радник шефа.
- Не можу. Його наказ. – знову погляд. Але у Махаліна за спиною багато років служби в органах, яких тільки поглядів він не бачив, вже будь-який витримає.
- Ну добре, вільний. – киває трохи невдоволений Валентин Петрович.
Махалін йде до шефа на доповідь. Шеф зайнятий, передав через секретарку чекати. Махалін сидить аж до десятої вечора, коли його викликають. Доповідає, що за тиждень дитину повернуть матері. За його наполяганням провели додаткову перевірку, встановили, що дитину можна залишити з матір’ю на випробний термін.
- Трохи натиснув там, пригрозив Генпрокуратурою, вони і сіли. Дитину повертають.
- Добре попрацював. Молодець. – шеф задоволений. Махалін дивується, що шеф виявляє хоч якісь емоції по цій справі. Ну, всяке в житті буває.
За тиждень та сама дівчина приходить. Вже не сама, а з дитиною. Переляканий білявий хлопчик років чотирьох. Вона хоче віддячити шефу, але охорона її не пропускає. Шеф йде до машини, коли до нього біжить малий. Охоронці дивляться на шефа, той дає знак пропустити. Хлопчик підбігає, вклоняється і каже «Дякую». В нього напрочуд розумне обличчя, з дорослим виразом. Шеф посміхається, гладить його по голові і сідає в машину. Думає, що та дівчина якась простувата. Худенька, з маленькими рисами обличчя, трохи сутула. Шеф звик мати справу з викоханими і довершеними самицями, всілякими там породистими модельками. А ця дівчина так – дворняга.
Всі дивуються, що шеф вирішив їй допомогти. Не дивується тільки Васильович, той самий охоронець, який не зміг вистрелити у дівку, коли вона пробивалася до шефа. Васильовичу вже під п’ятдесят, наче забагато для охоронця, але він в чудовій фізичній формі. На тренуваннях легко кладе по кілька молодих. Справжній боєць. До того ж з шефом вже багато років. Усі інші відсіялися, а він поруч. Міг би вибитися в люди, зробити кар’єру, але немає відповідного характеру. Прямий і чесний. А потрібні гнучкі. Колеги не дуже поважають Васильовича, хоча його рівень визнають. Ну так, два десятки років прослужив у спецназі, воював в Афганістані та ще якійсь маловідомій африканській країні. Стріляє він краще всіх і удар у нього такий, що вирубає будь-кого. Тільки той же Васильович якісь малохольний трохи. Бо добрий. І чесний. Патологічно чесний. Це всі знають. Не вміє брехати. А яке майбутнє може бути з такими рисами? Та ніякого! Он і жінка від нього пішла, забрала квартиру у центрі, яку він же купив. Кантувався б Васильович у якомусь гуртожитку задрипаному, якби шеф не дозволив йому жити у квартирі, куди замовляв собі блядей. Там три кімнати, одну віддав Васильовичу. Шеф взагалі чомусь цінує Васильовича. Он коли три роки тому Васильовича поранили під час війни за хлібозавод у провінції, то шеф оплатив найкращих лікарів і потім ще місяць відпочинку у Карпатах. А міг би кинути, як собаку помирати, бо кому потрібен поранений старий? Але не кинув. І Васильович шефу дуже відданий. Наче пес.
Зараз радіє Васильович. Він же переймався за ту дівчину. Що у неї якісь там проблеми, з відчаю про допомогу попросила. І тут справжнє диво – шеф вирішив допомогти. Коли це таке бувало? Васильович знає шефа вже багато років і це чи не вперше, коли той робить щось не заради вигоди. Однак людина може змінитися у будь-який момент, як в гірший, так і в кращий бік! Це теж слова шефа, які він часто повторює, коли аргументує, що довіряти нікому не можна.
- Тільки тобі Васильович, але ти ж єдиний такий у світі, а всі інші - люди, як люди! – жартує шеф.
Вони їдуть на якусь важливу зустріч. Дорогий ресторан неподалік вокзалу. Заходять всередину. Охоронці шефа сідають за один стіл, охоронці шефівського співрозмовника за інший. Їм приносять сік, п’ють. Васильович постійно дивиться навколо, контролює ситуацію, щоб не було ніяких сюрпризів. Та й не нудно тоді сидіти. Дивиться і згадує ту дівчину. Вона трохи схожа на його доньку Галю. Яку він любив, але жінка налаштувала її проти батька і Галя з Васильовичем не спілкується. Це його рана, яка постійно болить. Галя нещодавно народила, тепер у Васильовича є онук, але він його жодного разу не бачив. Бо і близько не підпускають. Добре, що Махалін, з яким Васильович останнім часом потоваришував, здогадався використовувати інтернет. Знайшов там сторінку доньки Васильовича на одній з соціальних мереж, там було багато фотографій. І доньки і онука. Васильович дивився на них і плакав. І зараз, як згадав, то відчув, що очі набрякли сльозами.
Плакати при колегах соромився, то пішов наче до туалету. Вмивався там, коли почув дивний звук. Зробив вигляд, що не помітив. Але був впевнений, що це ж було цокання кришки зливного бачка. А у тих бачках часто щось ховали. Чи наркоту, чи зброю. Витер облич паперовим рушником, вийшов, наче нічого не помітив. Зачаївся біля дверей. За кілька хвилин з туалету вийшов хлопець у формі офіціанта. Щось у нього було під курткою. Треба перевірити. Удар у голові, непритомний офіціант падає на землю, наче оклунок з картоплею. Васильович підхоплює його і вкладає на підлогу. Дістає з-під куртки пакунок. Розгорнув, а там бомба. Мабуть, офіціант мусив її покласти на виході. Щоб накрити шефа, коли той буде уходити. Васильович викликав колег. Ті прибігли разом з охоронцями шефівського співрозмовника. Офіціанта кудись забрали, вибухівку теж. Міліцію не викликали. Васильович бачив, як переляканий директор ресторану щось пояснював шефу.
Вже ввечері той сказав Васильовичу, що бомба була справжньою і якби вибухнула, то поклала б усіх, бо окрім пластиту на ній було ще з півкілограма цвяхів.
- Переходимо на червоний режим? – спитав Васильович. Червоний режим означав посилену охорону.
- Поки ні. А тобі дякую. Як ти здогадався піти до туалету?
- Не знаю. – стинає плечима Васильович. Його колеги крутять головами. Ну дурень! Скажи, що інстинкт, що це ти спрацював, а не випадковість! Попроси премії! Якоїсь нагороди! Ти ж життя врятував! Але цей Васильович ідіот якийсь, нічого цього не робить! Сидить мовчки, наче пеньок у лісі. Дурень старий!
За два дні шеф викликав до себе Махаліна і наказав трохи постежити з тою дівчиною, Анею, якій вони допомогли.
- А що треба дізнатися?
- Де буває, з ким товаришує. Тільки обережно, щоб ані вона не дізналася, ані хтось інший.
- Буде зроблено.
Махалін ходив за Анею три дні. Робота була легка. Вранці Аня відводила малого до сусідки, яка теж працювала касиркою у супермаркеті. Працювали там з восьмої ранку до десятої вечора, по три дні через три. У дні, коли працювала Аня, зі своїм малим і її сиділа сусідка, наступні три дні навпаки.
- Коли вихідна і погода хороша, вона завжди ходить в парк, поруч з гуртожитком. Гуляє з малим. Ось. – Махалін показав шефу роздруковані фотографії.
- А хлопець в неї якісь є?
- Ні, нікого. Вона чекає чоловіка, посилки йому шле до тюрми, листи пише.
- Завтра вона вихідна?
- Так, останній день. Потім знову на три дні сяде за касу.
- Добре, вільний.
Махалін йде, не розуміє, чому це шеф зацікавився тією дівкою. Невже секс? Але у шефа під рукою найкращі бляді Києва! Замовляй кого хочеш! Та і вона б стрибнула в його ліжко, щоб віддячити, аби він схотів! Махалін не розумів. Спитав увечері у Васильовича, коли сиділи разом у барі з келихами коньяку.
- Як думаєш, навіщо вона йому?
- Не знаю. Може, пожалів.
Але Махалін в такі дурниці не вірить. Шеф у сотні найбагатших людей України. Такі не жаліють, це точно.
Наступного дня шеф викликав до себе Васильовича.
- Звози мене кой-куди.
- Слухаюся.
Виїхали з офісу на звичайній машині одного з помічників. Тільки шеф та Васильович, а хвилин за десять кортеж з охороною поїхав з міста. Шеф іноді так вчиняв, щоб заплутати ворогів. Наказав поїхати до парку на Оболоні. Там зупинилися. Шеф сидів на задньому сидіння, відкрив трохи тоноване вікно і дивився у бік парку. Там поруч був дитячий майданчик яким бігали десяток дітлахів. Поруч стояли їх мами. Аню Васильович пізнав майже одразу. Он вона стояла наодинці. Мабуть через те, що одягнена була бідно і коляска потерта. Всі інші мами були з родин забезпечених і знатися з голотою не хотіли. Діти ще не знали, що бідністю можна заразитися, то радо з малим грали. У того не було таких багатих машинок чи зброї, але він був такий веселий та енергійний, що інші діти легко віддавали йому свої іграшки.
Васильович почув, як шеф дивно зітхнув. Було схоже на те, що ледь не заплакав і зупинився. Васильович ніколи не бачив, щоб шеф плакав. Навіть коли вбили його сина, навіть тоді. Чому ж зараз? Чи просто здалося? Васильович не насмілився подивитися у дзеркало на шефа. Стояли далі ще десь півгодини. Потім Аня забрала малого і повезла на колясці додому. У колясці не було одного колеса, то везти її було незручно.
- Поїхали. – наказав шеф. Поїхали, але чомусь не до офісу, а ще з півгодини крутилися містом. Аж поки повернулися. – Зараз візьми у Валентина Петровича гроші і купи їй коляску. І мовчи про це.
- Слухаюся. – кивнув Васильович.
Коляску купив за свої, бо не знав скільки просити у Валентина Петровича. Відніс коляску дівчині. Аня дуже здивувалася його появі, а коли побачила коляску, то зовсім злякалася.
- Ні, ні, не треба! – аж руками замахала.
- Дівчинко, бери. – спокійно сказав Васильович. У нього було таке обличчя, що люди йому вірили. Шеф сміявся, що з нього б вийшов чудовий аферист, якби він вмів хоч трохи брехати. Але не вмів.
- Ой, дякую. – вона зашарилася. – Може чаю?
Васильович хотів відмовитися, а замість цього погодився. Несподівано для самого себе. Просто останнім часом він скучив за людським спілкуванням. Скучив за тим, щоб до нього говорили, тим більше, піклувалися. Він здичавів у тій своїй кімнатці, яку займав у квартирі для шефівських утіх. Приходив туди увечері і відразу вкладався спати, щоб не думати. Про самотність, про доньку, про онука, якого він ще жодного разу не бачив наживо. Було поткнувся, але нарвався на колишню жінку, яка чогось ненавиділа його, хоч він не зробив їй нічого поганого. Замість онука був скандал.
- Вам з цукром?
- Ні, без. – Васильович любив солодкий чай, але останні роки мусив слідкувати за вагою, яка все намагалася зрости. То сидів на дієті, випивав не частіше разу на тиждень і не більше ста грамів. А ще чотири тренування в спортзалі. Він тримав форму.
- Може пиріжків? З маком і сиром. Я сама робила. – запропонувала Аня.
- Один можна. З маком.
Пиріжок був смачний, Васильович його з’їв, допив чай і відразу ж пішов, бо відчував, що дівчина дуже хвилюється його присутності. Не хотів її тривожити, в неї і так тривог вистачало. Залишив про всяк випадок свій телефон.
У офісі відніс чек за коляску Валентину Петровичу.
- Якого хера? – спитав той. – Що це ще за коляска?
- Не можу відповісти.
- Ти може ще путівки до Криму купиш і принесеш мені оплачувати?
- Наказ. – сказав Васильович. Валентин Петрович гроші йому таки видав, навіть не став перевіряти, чи справді коляска була куплена і за скільки. Всі знали, що Васильович чесний, немов дурень. Якось знайшов у готелі, де жили з шефом, гаманець, то віддав портьє. А в гаманці було кілька тисяч баксів! Тільки Васильович навіть не подивився, що усередині! Просто повернув! Ну хіба не ідіот?
Ще за кілька днів шеф наказав Васильовичу знову таємно відвезти його до скверу, де гуляла Аня з малим. Знову сидів, дивився, потім наказав купити малому іграшок, а мамі одяг.
- Щоб не виглядали жебраками.
- Та я той, я на жіночому одягу не знаюся. – зашарився Васильович.
- Ну, її візьми. І пацана. Зараз привезеш, візьмеш гроші у Валентина Петровича і поїдеш.
- А скільки брати? – у життєвих питаннях Васильович був досить безпорадній.
- Тисячі три візьми. Іграшки зараз дорогі.
- Тисячі три!? – здивувався Васильович. І дуже захотів спитати, навіщо шеф витрачає таки гроші на незнайому родину. Але не спитав, бо був людиною дисциплінованою.
- Ага, три. Поїхали. – наказав шеф.
Васильович все виконав, як було сказано. Узяв гроші, витримав гнівний погляд Валентина Петровича, приїхав до Ані, наполіг піти до магазинів. Вона відмовлялася.
- Слухай, це наказ. Ну, пішли, я ж не буду тебе за руку тягнути.
І вони пішли. Васильовичу було легко довіряти. По дорозі Ані пояснювала, наче виправдовувалася, що багато грошей доводиться витрачати на чоловіка. Доводиться хоча б два рази на місяць збирати посилки, бо у колонії погано годують, а здоров’я у нього стало погане, бо в міліції сильно били.
- А ще ж за кімнату платити. І за дитсадок. – вона стинала своїми гострими плечима і розчулювала Васильовича.
В магазині накупили всього рівно на три тисячі. Кілька великих пакунків, поверталися на таксі. Вже у гуртожитку Аня відправила малого з іграшками гуляти до сусідки, а сама почала роздягатися. Васильович її зупинив. Йому навіть у голову не приходило спати з нею. Вона ж була йому, як донька. Як рідна донька, яку він втратив, хоча і досі не розумів чому.
Аня зніяковіла, розчервонілася, не розуміла, що ж відбувається. Вона знала, що люди не роблять добрих справ просто так. Тим більше чоловіки, вони хочуть одного. І це нормально, вона розуміє, доросла ж.
- Мінет зробити?
- Припини! - Васильович образився, пішов. Аня наздогнала, почала вибачатися. Казала, що хотіла, як краще, просила залишитися на обід. Васильович не залишився, але простив. Йшов від неї і посміхався. Йому було якось радісно, що він і наказ виконав і допоміг їй. Повернувся до офісу віддав чеки, знову отримав купу питань, що це за покупки такі дивні. Нічого не сказав. І хлопцям нічого не сказав, коли почали розпитувати, куди це він шефа без охорони возив. Мовчав, наче з ротом заклеєним, хоча хлопці і ображалися. Але наказ був не розповідати, то і не розповідав.
За наступні два тижня шеф тричі їздив спостерігати за Анею з малим. Кожного разу тільки з Васильовичем, а кортеж з охороною кружляв містом. А якось шеф викликав до себе Махаліна і наказав зняти для дівчини квартиру. Щоб поруч з офісним центром, де знайшов їй роботу у буфеті. Зарплата була навіть краща, аніж у супермаркеті, а ще нормований робочий день і безплатне харчування. Махалін все зробив з квартирою, заплативши на пів-роки вперед, а Васильович пішов повідомляти Ані радісну звістку. Дівчина спочатку не повірила, сто разів спитала, що відбувається, вона ж знала, що див у світі не буває. Та Васильович казав, не питати, а збирати речі і звільнятися з супермаркету.
- Повір, все буде нормально. – казав він і показував малому, як треба клеїти іграшковий літак. Малий до нього дуже прив’язався, завжди крутився поруч, любився гратися і бавитися, чим дуже тішив Васильовича, який цим чужим хлопчиком лікував рану недосяжності рідного онука.
Аня йому повірила. Вона була впевнена, що поганого Васильович не порадить. Та вона в нього навіть трохи закохана була, особливо коли дивилася, як він грається з малим. І який малий від того щасливий.
Переїхали за день, Аня влаштувалася на нову роботу, малого віддала у дитсадок, увечері в них часто гостював Васильович, однак ночувати ніколи не залишався, хоч малий і просив. Вважав, що то зайве.
Якось шеф спитав Васильовича чи давно він бачив Аню. Той зашарився і сказав, що вчора. Не вмів брехати.
- Вчора? – здивувався шеф і посміхнувся, коли побачив, як Васильович зніяковів. – А чого це ти там був?
- Та той, у гості ходив.
- Ти спиш з нею?
- Та ні, що ви! – Васильович аж руками замахав.
- А чого, молода баба. Худа, щоправда, а так, нічого…
- Ні, я не сплю! В неї ж чоловік!
- Так чоловікові ще скільки у тюрмі сидіти!
- Ні, я не можу. З нею.
- У тебе все нормально з жінками?
У Васильовича все було нормально. Раз на тиждень він ходив до сауни, де купував годину з проституткою, щоб заспокоїти організм.
- Все нормально!
- Та бачу. – посміхнувся шеф. Васильович же не вмів брехати і якщо казав, що все нормально, то нормально і є.
- Вона дуже вдячна вам. За все.
- Ти що, розповів про мене?
- Ні, вона не знає, хто їй допомагає. Просто дуже вдячна.
- Добре. Не говори.
Васильович киває і знову хоче спитати шефа чому той допомагає дівчині. Але знову не наважується. А що як шеф дійсно просто так вирішив допомогти? Звісно, шеф ніколи раніше так не вчиняв, але хіба не буває на світі див? Васильович добре пам’ятає, як був поранений і лікарі казали, що вижив дивом. Бувають дива, бувають.
Васильович так і не спитав шефа. І хлопцям нічого не говорив, хоч ті продовжували дуже вже цікавитися. Особливо один з помічників, Саша, на машині якого Васильович возив шефа дивитися на Аню з малим. І далі возив, десь раз на тиждень. Возив, навіть коли почалися тривожні часи: шеф знову з кимось воював. Васильович не знав деталей, з уривків розмов чув про якийсь машинобудівний завод у провінції, який шеф хотів захопити у місцевих власників, а ті впиралися, а потім узяли і продали за півціни шефовим конкурентам. Шеф сказав, що так не робиться і пообіцяв завод таки взяти. То розпочалася війна. Можливо, отой замах у ресторані, був її передвісником.
Вся охорона під час війни переходила на особливий режим праці. Чергували цілодобово, шеф зменшив кількість пересувань, сидів все більше у офісі, але один раз таки поїхав з Васильовичем подивитися з вікна машини на Аню і малого, які тепер гуляли по вихідним. Коли поверталися до офісу, Васильович розповів, що вчора вранці, коли повертався з чергування, наче помітив за собою стеження.
- Напевно не можу сказати. Але якщо було, то професійно працювали.
- Могли, могли. А ти додому їхав? – спитав шеф.
- Та ні. До Ані з малим. У гості. – розчервонівся Васильович.
- Хоч хвоста до них не привів? – чомусь схвилювався шеф.
- Та ні, я кілька вагонів поміняв, потім ще крутився довго. Як і сидів хтось на хвості, так струсив.
- Ти дивися, обережно. – наказує шеф.
Васильович киває. Він обережний, він завжди обережний. Як раз стоять на світлофорі неподалік офісу. Васильович дивиться у дзеркало заднього виду. Не любить стояти, бо ось зараз може вискочити нізвідки мотоцикліст і розстріляти. Машина ж навіть не броньована. Він казав шефу, що не можна так ризикувати, але той наполягав.
- Я за неї дуже хвилююся. – зненацька каже шеф. І Васильович ледь втримується, щоб не спитати «чому?». Пауза. – Той хлопчик, він же мій онук.
- Що? – Васильовичу аж у роті пересохло. Ось вже не чекав.
- Пам’ятаєш, Альошу? – це син шефа, якого вбили. Ще той був гультіпака, багато нервів коштував батьку.
- Так.
- Він трохи з цією Анею зустрічався. Але вона і не знала, хто він. Чий син. Потім Альошу вбили. А вона завагітніла і пішла за того хлопця, який зараз у тюрмі. Я знайшов відео у Альоші на ноуті. Де він п’яний розповідав, що не використовував запобіжник. Боявся чимось заразитися. Ну, він же був ще той йолоп. – у шефа тремтить голос. Йолоп не йолоп, а рідний же син. – Я навіть не дізнавався, що там було далі з тою дівчиною. А потім вона оце з’явилася, я подивився на малого і побачив, що це копія Альоша у дитинстві. І щось аж у серці защемило.
Васильовичу чує, що шеф плаче. Залізний шеф плаче! Та і як не плакати! Васильович його розуміє.
- То бережи їх, щоб ніхто не дізнався про неї. Бо спробують дістати через дитину мене.
- Ніхто не дізнається. – киває Васильович і зчіплює зуби. Як сказав, то так і буде.
У гаражі їх зустрічає Саша, на чиїй машині вони їздили. Ледь не вклоняється шефу. Щось терміново доповідає про вісті з фронту. Просить таки брати з собою телефон. Бо ж шеф, коли їде до Ані, не бере з собою нічого.
Увечері Васильович сидить біля телевізора в офісі. Сьогодні вночі його черга чергувати. Але шеф каже, щоб йшов додому.
- Та ні, моя черга і…
- Ти почав обговорювати накази? – удавано дивується шеф.
- Слухаюсь. – каже Васильович.
Виходить з офісу, прямує до метро. Потроху дивиться навколо. Помічає хвіст. Водить його, а потім різко тікає на площі Незалежності. Вибирається на поверхню, плигає у таксі, їде на Поділ, там знову у метро. Тепер чисто. Тоді вже їде до Ані. Обіцяв малому погратися у морський бій. Ну і взагалі, Аня з сином тепер єдиний його сенс життя, окрім роботи. Єдині близькі люди. Він згадує малого, згадує Аню. Вона погарнішала, все-таки в буфеті робота легша. Каже, що з’явилося відразу кілька залицяльників. Дивуються, що вона всім відмовляє. Васильович згадує її посмішку і хвилюється за них. Потім заспокоює, що ніхто ж не знає про них. Тільки він та шеф. А значить - ніхто.
Вечір проводить з Анею і малим, таки залишається ночувати. На матраці у кухні, хоч Аня пропонує диван у кімнаті. Але не хоче заважати їй. Вночі до Васильовича приходить малий, влягається поруч, кладе руку на плече і засинає. Васильович не наважується відносити його до кімнати. Тільки вкриває і слідкує, щоб не скотився з матрацу на підлогу. Васильович щасливий.
Вранці терміново викликають до офісу. Виявляється, що зник Махалін. Вчора поїхав додому, але так там і не з’явився. Телефон його був поза зоною доступу. Всі сподівалися, що може загуляв, але Васильович у це не вірив. Бо товаришував з Махаліним, знав його, як серйозну людину, що цінує свою роботу. Такий не загуляє, щось трапилося.
Тіло Махаліна знайшли по обіді за гаражами на іншому кінці міста. Сліди страшних побоїв, опіки від цигарок, відрізані пальці. Його схопили, катували, а потім викинули вже мертвого. Коли шефу доповіли, той викликав Васильовича.
- Береш двох охоронців, відвезеш до дівчини. Махалін знав, де квартира!
- Він не розповів. – Васильович в цьому впевнений.
- Я не хочу ризикувати. – наполягає шеф.
- Давайте я сам буду її охороняти.
- Ти потрібен мені тут! Починаються гарячі дні! Відвези охоронців і повертайся!
Васильович поїхав з охоронцями за Анею, потім за малим до садку. Далі залишив на квартирі. Дівчина дуже злякалася.
- Анюто, все буде добре, ні про що не хвилюйся. А мені зараз треба піти.
- Повертайся скоріше! – малий підбіг до Васильовича, обняв ногу і заплакав. Аня теж заплакала.
І в нього аж заклекотало у горлі, але він втримався. Охороняти Аню з малим залишилося двоє надійних хлопців, які вже років по п’ять працювали на шефа. Справу знають. Наказав їм бути на зв’язку, сам помчав до шефа. Біля офісу стояли автобуси з хлопцями спортивного вигляду. Значить, готувався силовий захват. Он поїхали автобуси. За чотири години мусили встигнути доїхати куди треба, до того самого провінційного заводу. Поки бійці їхали, у офісі дороблявся план. Шеф був напружений, але спокійний. Говорив тихо, як завжди у такі нервові хвилини. Кожні півгодини йому доповідали про автобуси. Чотири штуки по тридцять бійців. Сто двадцять. Ціла армія. А ще на місці мусять чекати кілька десятків. Півтори сотні – це сила. Рішення суду ось-ось будуть, начальник місцевої міліції замирений дзвінком з Києва, а ще до заводу їдуть два нардепи, які завжди працювали з шефом. Класична операція і завод візьмуть, це точно.
Мабуть, на тому боці теж це зрозуміли. Почали дзвонити, потім прислали переговірників. Шеф не брав слухавок, переговірників наказав погнати.
- Мені немає про що говорити з тими шакалами! Вони зробили помилку, коли полізли забирати мою здобич. Тепер відповідатимуть! – шеф не підвищував голос.
Автобуси наближалися до заводу, ось доповіли, що прибули на місце.
- Вже пізно. Скоро буде темно, давайте відкладемо операцію? – пропонує блідий Сашко. Його підтримує Валентин Петрович і Сараєв, керівник охорони. Переконують шефа дочекатися ранку і тоді вже атакувати.
- Зараз! – каже шеф і голос його бринить металом. – Зараз. Нехай атакують.
- Але Ігорю Станіславовичу, поки ворота спиляють вже стемніє! – не відступає Сараєв.
- Я сказав. – тихенько каже шеф.
Сараєв зітхає і береться дзвонити, щоб віддати команду. Тут Сашко подає свій телефон.
- Це вас.
- Хто? – здивовано дивиться шеф.
- Візьміть, це дуже важливо. – Сашко увесь спотів і руки у нього тремтять. Шеф бере слухавку.
- Алло. Хто? Що? Що ти сказав? Що? – він кривиться і відводить телефон від вуха. Дивиться розгубленими очима в нікуди. Важко дихає. Він схожий на людину, що тільки-но пропустила удар в голову. Васильович бачив таких не один раз. Нокаут. Підхоплюється і підтримує шефа.
- Суки. Суки. – шепоче той. – Вони, вони схопили малого.
- Що? – скрикує Васильович.
- Схопили малого. – шеф хилиться, якби не Васильович, вже б впав. Телефон Сашка падає з його рук. – Суки! Суки! – хрипить шеф.
- То ми штурмуємо? – питає Сараєв. Сашко крутить головою, що ні. – Шефе?
Шеф крутиться, схопився за серце, Васильович тримає його і відчуває, що ноги шефа майже не тримають, він весь обвис на його обіймах.
- То як? – Сараєву потрібна команда.
- Відбій. – каже Сашко і киває головою. – Не зараз.
Але Сашко для Сараєва ніхто, Сараєв дивиться на шефа, а той обхопив Васильовича, притиснув його до себе і шепоче на вухо.
- Завали його. Прямо зараз, а потім їдь за ними. Врятуй їх.
Васильович здивовано дивиться на шефа і помічає його спокійний, впевнений погляд. І відчуває, що шеф міцно стоїть на ногах. І він не скривлений, не вбитий. Робить рух віями, підтверджу наказ. Аж трохи підштовхує Васильовича.
- Мочу, суку. – шепоче шеф.
У Васильовича дуже сильний, роками відпрацьований удар. Він може і вбити, але наказу вбити не було. Просто завалити. І Васильович валить Сашка. Той падає на підлогу, як підкошений. Шеф кидається до нього і починає гамселити ногами.
- Ах ти ж підор! Продав! Продав! Сучонок! Продав мене! Уйобок!
Шеф завжди ходив у елегантних черевиках з гострими носаками та тонкою підошвою. А тут одягнув чомусь важкі кросівки з шипами. І тепер он місить ними Сашка, який тільки стогне. Ніхто не втручається, всі вирячились і дивляться. Шеф відривається на кілька секунд від своєї жертви.
- Вперед! Атакуємо! – хрипить Сараєву і знову топче Сашка. Сараєв кричить в слухавку «Вперед!».
- Я поїду? – питає Васильович. Шеф лише махає рукою. Васильович біжить з офісу, на вулиці стрибає до таксі, їде до Ані. Забігає на потрібний поверх, бачить, що двері не зачинені, вихоплює пістолет, заскакує усередину. І бачить її. Мертву. На підлозі. З діркою у потилиці. А он поруч малий. Теж мертвий. Мабуть, вона плазувала на колінах, просила не вбивати дитину. Її так і вбили. На колінах. Васильович починає волати. Бо зсередини його пече страшний вогонь. Падає на підлогу і кричить, б’ється головою і кричить, кричить страшно, наче поранений звір. Потім падає непритомний.
Приходить до тями вже у лікарні. Не може говорити і рухатися лівою рукою та ногою лікарі кажуть, що інсульт. Ледь врятували. Він лежить у хорошій палаті, за ним ходять, наче за царем. Постійно поруч медсестра, багато процедур, лікарі заходять по кілька разів на день. Обіцяють, що він відновиться. Організм міцний, тренований. Васильович лежить і дивиться порожніми очима у стелю. Наче нічого не чує.
Якось прийшов Сараєв. Передав привітання від шефа.
- Як ти тут? Щось потрібне?
- Ні. – Васильович вже потроху балакає. Скоріше мугикає, чим балакає, але це вже щось.
- Ось, дивись, що я тобі приніс. – посміхається Сараєв і показує дві фотографії. Голови тих двох охоронців, яких Васильович привів до Ані та малого. – Зрадили сучонки, продалися за копійку, думали ми їх не знайдемо. А ми їх знайшли! Дебілів!
Васильович дивиться на фотографії. Жалкує, що ті хлопці вже мертві. Він би сам хотів їх знайти та вбити. Власними руками. Голіруч. Забити до смерті.
- Думали шефа обдурити! Ну не ідіоти? А він же їх обдурив! Ох як же він їх обдурив! Яку схему розіграв! Це тільки він так вміє! – Сараєв крутить головою у повному захопленні. Цей Сараєв був колись слідчим, що вів справу ще молодого шефа, тоді кооператора-початківця з комсомольців. І якось правильно вів справу, що Шеф зміг згодом увійти до сотні найбагатших людей країни, а Сараєв стати керівником його служби безпеки.
Васильович правою рукою вказує на блокнот, що лежить на тумбочці поруч. Вимовити «блокнот» поки не може.
- Що? – не одразу розуміє Сараєв. – А, блокнот! Зараз. – подає Васильовичу. Той пише красивим почерком не дуже далекої людини: «Що за схема?».
Сараєв здивовано дивиться на Васильовича.
- Ти що, не знаєш?
Той крутить головою. Наскільки може при паралізованому лівому боці.
- Ну шеф, ну дає! – Сараєв аж гилить правим кулаком у долонь. – Ну вміє ж! Він ж відчув, що зрадники в оточенні з’явилися! Відчув! І на кого працюють відчув! Знав, що війна буде! Вирішив зробити відволікаючий маневр! Оту дівку! Почав гроші на неї давати, їздити її дивитися. На машині Сашка, він же його підозрював! Сашко тоді вже купив кількох наших, з охорони! Тихенько купив, я навіть не здогадувався! І вони розповіли, що ото шеф кудись їздить з тобою. Невідомо куди. Ну, вони зацікавилися. Хотіли тебе розколоти – не вдалося. Ти ж мовчиш, наче риба. Тоді вони поставили на машині Сашка записуючий пристрій. Слухали вас, коли шеф ото розповів, що та дівка народила від його сина і той пацан – онук. Там нічого і близько не було, але вони повірили! Засмоктали по самі зябра, наче сом макуху! Вони ж шукали чим шефа прихопити, щоб зупинити, щоб він завод не захопив. Подумали, що прихопили, що за яйця узяли. Навіть же ж не готувалися до оборони заводу. Ото почали дзвонити шефу, а він слухавку не бере. Довелося їм спалити того підорка Сашка. Він телефон шефу підніс. Ті мудаки сказали, що узяли дівку з малим і замочать, якщо шеф не відступить. Думали, що зараз шеф на сраку сяде і лапки до гори! А він їх нахер послав! І завод узяв! Його тепер завод! Його!
Сараєв аж губи закусує від захоплення. Потім бачить якийсь помертвілий погляд Васильовича.
- Ну так, з дівкою погано вийшло. Ті ж дебіли, як почули, що їх шеф наїбав, почали нервувати і пристрелили їх. Мудаки! Нафіга? Козли! Але ми їх дістали. Ось бачиш! Обох! І Сашенька вже мертвий! І ще двоє, які шефа продали! Всі мертві! – Сараєв останні речення шепоче і тицяє Васильовичу фотографії з головами вбитих. Видно, що перед смертю їх сильно били. – А ти одужуй, одужуй, Васильович. Тобі вже у офісі кабінет підготували. Будеш радником. Чуєш, не помічником, а радником! Шеф особисто наказав. Бо такі люди нам потрібні. Відданість цінується! Ти молодець, Васильович, молодець! – Сараєв плескає по плечу, потім йде. Зупиняється за дверима палати і прислухається. Чекає кілька хвилин, потім чує, як у палаті забалакав телевізору. Сараєв поспішає до виходу. Васильович дивиться на екран. Мовчки. Тільки з очей течуть сльози. Просто течуть. Ані стогонів, ані зітханнь. Тихі сльози. Потім закриває очі. Плаче далі. І бачить мертву Аню на підлозі. Аню на колінах. Уявляє, як вона цілували ноги вбивці, щоб не чіпав малого. Тоді стогне. І закриває правою рукою рот.
Васильовича виписали за півтора місяці. Він вже більше-менш міг ходити з одною милицею, розмовляв значно краще і виглядав не так жалюгідно, як раніше. Васильовича зустрів особисто Сараєв, відвіз до офісу, допоміг дійти до кабінету. Раніше там сидів Сашко, але після нього зробили капітальний ремонт, то і сліду не залишилося від минулого.
- Навіть священика запрошували, щоб освятив все тут. – хвалився Сараєв.
Привітатися до Васильовича прийшли і Валентин Петрович і інші. Якби вони не відносилися до Васильовича, але тепер він радник самого шефа. А це дуже і дуже немало. Вітали його, придивлялися, подумки дивувалися міцності потиску. Ну і взагалі, коли Васильович сидів за столом і мовчав, то був схожий на себе до інсульту. Коли починав говорити, то трохи затягував слова, а вже коли підводився, тоді видно, що каліка. Дивувалися, що інсульт. Васильович же завжди слідкував за собою, був у прекрасній фізичній формі, а все одно інсульт. Всі хвороби від нервів.
Шефа у офісі не було. Відпочивав десь далеко-далеко, інколи тільки дзвонив, дізнавався, як справи. Повернувся за тиждень, йшов коридором, засмаглий та веселий, з новою секретаркою, такою ж засмаглою. Всі вишикувалися у ряд його зустрічати. Он вийшов і Васильович. Чомусь не зі свого кабінету, а з кімнати охорони. Коли шеф був вже поруч, Васильович витягнув з кишені піджаку вкрадений у когось з охоронців пістолет і вистрелив. Тричі, у голову. Шефу. Потім один раз собі. Вони лежали у калюжах крові, мертві. Шеф здивований, з посмішкою, зіпсованою розчаруванням. Васильович – спокійний. Він якось дивно упав, прямо на коліна і здаля, здавалося, що він схилився перед кимось і просить вибачення.
