Вона танцювала.
Під акомпанемент хвиль і для сп’янілого місяця, який від того почав вкриватися плямами поту. Танцювала плавно. Розгойдуючи небо над головою і шукаючи очима зірку, від якої можна було б відштовхуватися.
Єдиним її глядачем було море. Воно аплодувало їй. Воно пінилося від захоплення, залишаючи мокрі сліди на її шкірі.
Її шкіра, засмагла на сонці, була оливкового кольору і вдень сонячні зайчики любили відпочивати на її плечі.
Це був політ.
Такого самовідданого танцю вона ще не пам’ятала в житті.
Так, вона була танцюристкою, позаду залишилися шалено важкі конкурси і довгі роки навчання. Праця над собою.
Від її танців шаленіли зали. О, це були зали великих міст.
Львів, Київ, Дніпропетровськ! Одного разу їх навіть запросили в Європу. Тоді вона вперше в житті побачила Краків. Це її вразило.
Особливо будівлі, які тягнуться в небо. Їм замало простору і вони розштовхують хмари, щоби пробитися до сонця.
Ці готичні склепіння, які символізують досконалість.
Вона завжди прагла до неї. Навіть тоді, коли губилася серед зимових буднів провінційного містечка. Там жили її батьки. І вона, ще будучи студенткою, приїжджала до них на канікули. Тепер приїжджала рідше і кожного разу чула розпачливе мамине „ти нас забуваєш”.
Її дратувала провінційність. Дратували люди, які все про всіх знають. Дратувала психологія стада. Норми загальноприйнятої моралі і що у всьому треба озиратися на людей. Це нагадувало їй колективізм радянського періоду, коли всі жили по шаблону.
Одягались – по-шаблону, відпочивали – по-шаблону, навіть думали шаблонно.
Велике місто мало свої недоліки, але водночас манило до себе солодкими перспективами.
Тут кожен сам за себе. У великому місті ти нікому не потрібен і треба за все боротися.
Вона відчувала себе мисливцем, який кожного разу йде на полювання. Мисливець або прийде зі здобиччю... або не прийде зовсім. Це основний закон ловців.
Коли вона за щось боролася, відчувала себе на арені. Стискала кулаки і зціплювала зуби.
Інколи від передозування інформацією і подіями, вона потерпала від стресів. Але у великому місті у неї ніколи не було депресії. На це просто не вистачало часу.
А зі стресами вона навчилася успішно боротися. Наприклад, коли втомлювалась від спілкування і хотіла побути наодинці з собою, вона ховалася в натовпі. Він ковтав її, мов бегемот, і вона розчинялась. Розчинялася, здавалось, назовсім, йшла, не помічаючи облич, плила покірна як медуза.
Натовп їй нагадував про море. Щось об’єднувало і те, і друге, між ними був якийсь спільний знаменник.
Одного разу вона збагнула подібність. Обидві стихії ховали в собі небезпеку, але розслабляли її.
Вона завжди мріяла побачити море взимку. Тоді, коли воно пустельне і в нього падає сніг. Напевно, це виглядає велично: море і сніг. Сніг, який перетворюється на воду і вода, яка поглинає сніг. Суміш неба і крижаної рідини. Відсутність людей. Лише бездонна крижана рівнина перед тобою, якою можна дійти до неба.
Може, їй так здавалося. Але зимове море чомусь особливо манило до себе.
Добре було би приїхати до моря на Новий рік! Таке новорічне свято запам’яталося б на все життя.
Море влітку – це майже попсово. Пляжі переповнені, як індійські крамниці, строкатим храмом; тріскотливі, наче сороки відпочиваючі, яким не вистачає елементарної культури, щоби викинути недопалки до смітника, а не в море. Інфернальне сонце... Всі ці спогади змусили її здригнутися.
Але попри все, вона любила море. Боялася його, але відчувала, що не в силах встояти перед його чаруючою силою.
Любила море вночі.
Коли повітря вже встигло охолонути, вода ще досить довго тримала тепло. Нагрівшись за гарячий день, вночі вона дарувала його сміливцям (або дивакам), які занурювали в неї своє тіло.
Коли пливеш місячною доріжкою вгору, не зупиняючись, - відчуваєш себе античною богинею. Тою, яка виростає з морської піни. Вода м’яко повторює обриси твого тіла і ти рухаєшся, мов у невагомості. Ти не відчуваєш свого тіла, воно розчиняється в солоній воді і тоді здається, що можеш все. Навіть піднятися по цій місячній алеї до самого неба. Туди, де все так невагомо-легко, як і в морі.
Мимоволі вона згадала булгаківського Пилата, який зі своїм сторожовим псом рухався в небо.
Вона змалку вирішила, що буде танцювати. Мала одну рису, яка визначала її характер – впертість. Вже як чого захотіла, обов’язково мусила мати. Навіть ціною великих жертв.
... Щоденні стояння перед станком, заняття з аеробіки, різні види танців. Залишок вільного часу забирали індивідуальні заняття.
Вільних хвилин майже не залишалося.
А ще виснажливі дієти. Життя танцівниць ніколи не було легким. Тим більше, коли любиш свою справу і хочеш робити її досконало.
Коли вона їхала в поїзді, для неї навіть дерева за вікном танцювали балет. Особливо це було помітно восени, коли вони скидали листя. Досконала гармонія чистих ліній зливалася в одне ціле, і вона ставала свідком танцю дерев. Її захоплювала пластика стовбурів та гілок, які спліталися у фанатичному екстазі.
Швидкий рух поїзда надавав динаміки деревам, що танцюють. Кадри рухалися швидко, майже блискавично.
І від руху поїзда залежав характер танцю. Ближче до зупинок дерева танцювали танго, а чим швидше мчав поїзд, тим частішали удари музики, пришвидшуючи ритм – і ось уже клени кружляли в шаленому фокстроті. Дерева бігли вздовж вікон і просилися до поїзда.
Найкраще танцювали фруктові дерева. Яблуні, груші. Вони такі трюки виробляли в повітрі, так карколомно закидали собі ноги за голови, що можна було позаздрити! Якби в світі існував конкурс „Танок дерев”, пальму першості вона однозначно віддала б їм.
Непогано танцювали берези.
Найгіршими танцюристами були тополі. Вони не вміли танцювати зовсім. Просто стояли, похитуючи в такт музики головою. Їм би краще підійшла роль співаків у хорі.
В неї була бурхлива фантазія. Могла намріяти собі якісь речі і жити ілюзіями.
Але сьогодні вона танцювала для моря. Просто на березі нікого не було і тільки море мало змогу насолоджуватися її танцем.
Вона не думала ні про що. Настільки віддавалася танцю, що майже завжди думки були відсутні. Кружляла осіннім листям, припадала до землі, а то раптом підносилася вгору. Заламувала руки, немов просила захисту у неба.
...Повітряний шпагат, поклін, батман тандю... Різким рухом голови відкинула набік важке чорне волосся. І воно торкнулося прозорих хвиль. Витягнуті руки описують коло над головою і підхоплюють струнку ніжку, яка вистрілює вгору.
Подвійний поворот... вона не втримує рівновагу і... тут же опиняється в морі.
І вже хвилі відтворюють контури її рухів, водяні потоки зливаються з досконалими лініями її тіла...
Хоча на березі була ще одна істота, яка захоплено спостерігала за її самовідданим танцем.
Він стояв за кам’яною косою і боявся поворухнутися, щоб, не дай Бог, не злякати її. Він її обожнював.
Вона ж ніколи не звертала уваги.
На таких сірих мишей, як він, ніколи не звертали уваги такі, як вона.
Він не вмів танцювати. І в цьому була найбільша трагедія його життя.
Зате він вмів чудово слухати. І давав непогані поради друзям.
Але для чого їй якісь поради? Тим більше від того, хто не вміє танцювати. Вона така досконала. Навіть коли віталася з ним, ніколи не бачила його обличчя, просто проходила мимо.
Їй не подобались такі, як він. А він безнадійно її любив. І вірив, що колись вона зійде зі свого п’єдесталу і побачить його. Просто побачить.
Він також був упертим.
Темінь ховала її від його очей. Тому він не одразу зрозумів, у чому справа. А коли зрозумів, кинувся, не роздягаючись, в море.
Вона не мала сили виборсатися з обіймів хвиль. Напевно, морю сподобався її танець, і воно вирішило забрати її до себе, щоб завжди милуватися красою її тіла.
Танець стомив її: вона вже зовсім не мала сил. Руки стали, мов дерев’яні, ноги не слухалися... До того ж вона ніколи не вміла добре плавати.
Ситуація ставала катастрофічною...
І тут вона відчула, як щось підштовхнуло її і різко потягнуло вгору. Відчула сильний біль в ліктьовому суглобі.
А коли відкрила очі, перше, що побачила, -- сп’янілий місяць, який хтиво реготався їй в обличчя. А потім вона побачила Його.
Вперше у своєму житті.
