У моєї бабусі Лаври (маминої мами) так затишно – прибрано, вазони на вікнах, стравами смачними пахне Це ж вони, видно, і печені з кролика наготували, і холодне наварили, і запіканку спекли... Перчик, лист лавровий у ніс б’ють. Їсти мені таки добряче хочеться: хоч і снідав трохи вдома, а дорога – сім кілометрів понад річкою - втомила, то встиг виголоднітися. На вигаптуваній скатертині я аж три купки пшениці насипав – добірної, чистої, перед цим мати заставила добре провіяти зерно на вітрі, щоб бабусі та дідусеві на Новий рік “родилося краще, ніж уторік”.
Бабуся Лавра по-святковому сьогодні вбрані: в картатій спідниці, у синьому джемпері, хустка нова з гарними візерунками, і вираз їхнього кругловидого обличчя теж піднесений, святковий, кожна борозенка, здавалося, випромінювала радість, хоча власне достоїнство теж проглядало. Бабуся завжди любили підкреслювати свою значимість: і перед матір’ю, коли та інколи навідувалась до них в гості, а особливо перед батьком, якому вони свою дочку оддали. І кому? Як вони кажуть, голодранцеві, котрий тільки й бігає, аби його хтось десь нагодував та напоїв надурику.
Бабуся мене за стіл одразу не садовлять, розпитують як завше: чи батьки не сваряться, чи тато горілки не п’є? Як завчив я ще змалку, відповідаю їм напам’ять, наче урок, що в нашій сім’ї все добре. Батьки на фермі, постійно біля корів, усе в нас ладиться, батько завжди тверезим повертається з роботи, я вчуся в шостому класі – оцінки гарні. Хоча насправді в нас зовсім не так. Батько часто приходить пізно, і коли його не дочікуємося, то ходимо удвох з мамою зустрічати – з калюж витягувати або з гульок якихось забирати. Звичайно, ніхто дурно випити батькові не дає, і він мусив красти на фермі корми, за що чужі люди його й пригощали. Мати, мов та голубка об шибку, одна билася: жом та силос на своїх плечах перла, щоб наше хазяйство підтримувати. А воно чомусь не велося: корова мертві телята приводила, поросятка завжди купували на базарі як не хворі, то глистяві, і доводилося, доки вони виздихають, тримати тих хирлявок у хаті біля печі, сморід їхній нюхати. “Де смердить, там і пахне, синку” – заспокоювала мене мати, але до пахучих ковбас справа так і не доходила. Й картопля в нас чомусь ніколи, як в людей не родила. І учоба мені не вдавалася: в початкових класах ще були четвірки-п’ятірки, а потім на трійки з’їхав, бо воно й учити тих уроків не хотілося – як не старайся, як не відповідай, а більше трійки вчителі не ставили, проте бригадировому чи головишиному синкам п’ятірок не шкодували. Я й перестав голову над тими задачами сушити. Книжки зі шкільної бібліотеки не тільки вдома, а й на уроках читав – інтересні, тільки правди в них чомусь не писали, бо в житті завжди по-іншому. У цій чверті і двійку одхопив: з алгебри. Синки ж понесли до своїх керівних батьків подяки за гарне виховання та відмінне навчання. А які там вони в дідька гарні, коли щоденно курять на перервах та матюкаються?
У бабусі і ковбаси м’ясні завжди добрі, вони заливають їх у каструлі смальцем, і бабка запечена смачна в них (локшина з яйцями) – в матері така не виходить.
Перцем і лавровим листям пахне. Бабуся люблять у печеню цю заморську рослину класти, вони також і в борщ чи суп її кидають. Видно, їх не випадково й іменням таким нарекли – Лавра.
У вікно видивляюся – річка як на долоні – лід на сонці виблискує, а сніг, здається, один раз тільки випав, та й то малесенький. Хлопці он на ковзанах катаються. Дід Устим вже скільки літ мені ковзани в місті купити – “снігури” або “дутиші, ” але так і не купили, хоча часто на станцію за пальним їздять. А може, тепер вже й купили, передавали ж, щоби на Новий рік на гостини приходив...
Мовчимо, бо вже все переговорено. Їстоньки – живіт судомою зводить, та бабуся не збираються мене частувати – діда чекаємо. Вони на роботі – розвозять до тракторів солярку та мастило і завжди машиною та степовим вітром пахнуть. Дідові Устиму вже давно на пенсію час іти, але вони при здоров’ї, і голова тримає їх у тракторній бригаді. Баба Лавра кажуть, що шанують їх через те, що язик за зубами вміють тримати. А без роботи в селі не проживеш. Як тоді хазяйство втримаєш? Дід возять на машині додому все, що на колгоспних полях виросло, і живність домашня, мов з води, росте, звідси, як бабуся кажуть, і гроші, і благополуччя.
Я сьогодні поспішав на гостини і не встиг у своєму селі нікого посіяти, треба було хоч би до баби Семенихи зайти, я ж їй все літо корову пас, не пожаліла б синенької, а може, ще й червоненьку дала б. А в нашому сільмазі грубі книги є, та й зошитів загальних купив би, щоб уроки виконувати, - за вчення братися треба. Семениха, може, ще й нагодувала б мене пиріжками з печінкою. В неї добрі! В бабусі теж, здається, пиріжками пахне і печенею.
Лавровий лист з перцем чорним гірчить... Коли ж то дід приїдуть? Аж піднебіння в роті боліти зачинає... Нічого, скоро так наїмся, що аж до Паски отих спогадів вистачить.
Але незважаючи на всі оті жданики, мене весь час гріла якась думка, але, видно од голоду, я ніяк не міг її згадати, вона ніяк не могла прорватися з пам’яті – мабуть і думці тій безтілесній їсти теж хотілося. І оте хороше щось уперто не згадувалося... Може, як пообідаю в бабусі Лаври, вона й прийде на ум.
Нарешті двері у веранді рипнули, видно дід Устим приїхали, хоча не чути було, як мотор гуркотів.
Взагалі дід хороші, не скнара, лише мовчазні: часом не добереш – сердяться вони чи просто тебе не сприймають.
Баба Лавра до кухні промайнули – на стіл подавати.
А це зовсім не дід – Тонька, посівальниця. До сьомого класу ходить, вже велика, а прийшла посівати. Довгообраза, худа з ластовинням, зате очі в неї сині-сині – найкраща серед усіх каленських дітей. Бо їх аж шестеро у родині, і вони завжди поміж собою чубляться. Смішно сказати: дівчата малі й здорові тягають одна одну за коси та кулаками розмахують. Кулаки великі, видно, мають через те, що вся чоловіча робота по господарству їхніми руками робиться – нікому більше, адже батько з колгоспними телятами на вигулі всеньке літо. А дівчата завжди риби більше ловлять від чоловіків. Ще братик в їхній сім’ї є найменший – кволенький: під носом взимку і влітку завжди висять два незмінних “борозняки”, ніхто його няньчити не хоче, і лише Тонька за тим братиком глядить, хоч і кортить їй до дитячої компанії.
- А можна посівати?
Тонька мене побачила і так почервоніла, що аж ластовиння коричневим стало.
Я знизую плечима: не господар я, мовляв.
Вгледівши бабусю Лавру, защебетала:
- Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю!
Рясно так збіжжям рядна бабині посипала: і ячменем, і кукурудзою, і соняшниковим насінням... Потім купки величезні довго насипала, з відвійками та лушпинням.
- Що ж ти, дитино, так насмітила на підлогу і взутою до хати зайшла... – Бабуся говорили наче лагідно, але обличчя їхнє аж перекосило од невдоволення. Губи свої тонко-тонко зліпили, аж борозенки зпересердя поховалися, очі враз звузилися, як у китайця.
Тонька хутко вибігла в сіни і зайшла в господу без чобіток. Чекала на бабині дарунки, а носки обидва порвані.
Я дружив з Тонькою влітку, коли інколи приїжджав до бабусі, - з нею через віконечко в сільбуд пролазили, щоб кіно безкоштовно подивитися, кавуни та дині з баштанів обносили, верховодку на річці ловили. Дівчата не брали її до свого гурту, бо в здоровуль вже свої секрети були. Мати Тоньчина завжди мене зятем називала. А чом би й не зять? Гірший од інших? Чи не роботящий? А ще коли на шофера вивчуся, то й на всю губу хазяїном буду.
Тонька намагалася не дивитися на мене, а бабуся Лавра чомусь довго порпалися на кухні і нарешті з’явилися.
- Не знаю, дитино, що тобі й дати... Яєчок, може, двійко візьми або цибулі, якщо хочеш, дам. Є у вас вдома цибуля?
- Є. Та нічого й не треба мені, бабусю... – А очі слізьми взялися.
Та й у сіни, а там скочила в чоботи і побігла навпростець по снігу,
поміж вишняками. Я ледве наздогнав її.
- Осьо, - простягаю їй зашмульганий папірець, бабуся Лавра
передали.
- Не треба...
- Бери, бери...
Тонька вагається, одвертає од мене погляд і бере...
- Ти приходь до нас посівати, медяниками пригощу... солодкі, сама пекла...
Шморгає носом, і на її рожевому личку знову оживає ластовиння.
Зимна хмарина закрила сонце, темно зробилося і холодно, а я лише в піджачку й без шапки на вулицю вибіг. Серце якось неприємно стискувалось, наче баба Лавра не з дівчиною, а зі мною негарно обійшлися... Играть на гривны http://eldoradocasino.online
-Добре, Тоню, прийду...
Побрела, грузнучи в кучугурах... Ще раз оглянулася:
- Прийдеш?!!
Голос дівчини потонув у холоднім вітрі – таке, наче на сніг зривалося.
Їсти страшенно хотілося.
Бабуся Лавра, звичайно, і не думали Тоньці гроші давати, то я свої
віддав. Мати, як проводжала мене край села, дала карбованець, бо не годилося Новий рік без грошей стрічати... Мовляв, як поведеться...
А діда щось і не видно від тракторної бригади – мабуть заїхали до когось посівати.
Заходжу до хати, пальто своє вутленьке одягаю, шапку на голову чіпляю.
- Куди ти? – питаються бабуся, а очі в них чужі якісь, байдужі,
чомусь я раніше на них не звертав уваги, наче вперше такі побачив.
- Діда стрічати...
- Біжи, біжи...
А в горлі в мене так гірко – надихався в баби перцем гірким та листом
лавровим.
... Я Тоньчиними слідами навпростець – та у долину, а там понад Бугом, поміж верболозами – та й вдома. На голодний шлунок швидко добіжу.
Сніг усе густішає і густішає, дороги не видно.
А в улоговині калина мерзла – зовсім не гірка, я ковтаю її з насінням, аби швидше наїстися.
Враз так солодко стає на душі, і думка солодка до мене докочується (як довго чекати довелося): вчителька математики переказувала, щоби прийшов до неї двійку перездати.
І від думки тієї мені не лише солодко, а й тепло-тепло.
Додому шлях завжди коротший.
