Анатолій Семенович, вчитель фізики й математики, повільно увійшов до класу, човгаючи ногами по дерев’яній підлозі і з грюкотом розвалився на великому стільці за вчительським столом. Він кинув на стіл свій ще дореволюційну валізку, витяг із неї папери й суворо поглянув на учнів, котрі затамували подих в очікуванні чогось екстраординарного, незвичайного…
- Добрий день. – привітався Анатолій Семенович. – Розпочнемо наш урок.
Учні ледь чутно перешіптувалися між собою і раз-по-раз поглядали на вчителя. Час від часу до його вух долітали слова:
- Ну, коли вже??? Блін, ну чьо він сидить?
Не звертаючи уваги на подібні витівки учнів, Анатолій Семенович піднявся зі свого місця й тільки-но зібрався проголосити тему сьогоднішнього уроку, коли весь клас зірвався диким сміхом.
- Що таке? – загорланив вчитель, суворим поглядом окресливши простори класного приміщення. Але учні не стихали, а навпаки горланили ще голосніше. – Шо такоє??? – уже не контролюючи своєї мови, знову вигукнув фізик.
Оглянувшись навколо себе, Анатолій Семенович кинув оком на свій костюм, котрий на животі був повністю в крейді. Не тямлячи себе від люті, вчитель голосно застогнав й кинув погрозливий погляд на учнів, котрі, здавалося, уже трішечки заспокоїлися. І тут він хотів відійти від столу, коли відчув, що ноги намертво пристали до підлоги. Клас, як бомба уповільненої дії, неначе чекав на кінець відліку часу і ось знову зірвався голосним реготом, аж сльози проступали на очах.
Шарпнувши декілька раз ногами, Анатолій Семенович переконався, що клей, яким його приліпили до підлоги, виявився напрочуд міцним. Навіть, на котрусь суперкоротку мить, заманулося спитати марку клею, але одразу передумав. Ще цього не вистачало.
Відчувши свою немічність, вчитель сумно зітхнув і спокійно всівся на своє місце. Роки уже не дозволяли так нервуватись, а ця клята молодь геть його зі світу зведене. Та, де ж це таке бачене було, щоб із учителя так знущалися? Іроди нещасні, більше нічого сказати…
- Що ж ви за діти то такі, а-а? – заволав зненацька Анатолій Семенович. – Жорстокі ви, злі й холодні… Тільки знайте одне, колись вам все повернеться подібною монетою…
* * *
Анатолій сьогодні був невгамовний. Сонце і море надавали йому сил, робили ноги напрочуд легкими, а думки більш розбещеними. Уже два тижні хлопчина відпочиває в літньому таборі «Рожеві вітрила» в Криму й встиг себе заявити, як бешкетник і неслух.
- Толю… Толю… Толю, йо-ма-йо… - голосно гукає вожата Світлана Миколаївна, але Анатолій воліє її не слухати. Хто вона йому така, аби наказувати, що робити, де їсти, де спати, а де працювати… От, якби це зробив вожатий Олексій Іванович, отой здоровенний бугай, боксер міжнародного класу, то він би, мабуть, послухався. А тут якась вожата.
- Шо ти хочеш? – відповів в півтону Толя й побіг до моря.
- Куди ти біжиш, Толю? Туди не можна. Ще не дозволяли купання.
- А мені по цимбалах… - грубо відповів хлопчина й побіг далі. Того разу його викинув із лап морських хвиль той боксер-бугай Олексій Іванович, чи не єдина людина в таборі, котрої Анатолій дійсно побоювався.
Перед обідом хлопчина вирішив помститися своїй вожатій за невдалу спробу покупатися й за те, що натравила на нього того бугая. Зібравши біля себе зграю хлопів, котрих хлібом не годуй, дай волю з когось познущатися, почав розкривати план помсти…
- Слухайте сюди… - важно завів свою пісеньку Толя. – Ця Свєтка мене уже закєбала, давайте уже їй шось зробимо! А то вона закривається тим боксером, а сама сухенька ходить…
- Да… - вигукнув Сенька Сірий, друг Толі зі школи. – Правильно Толька каже. Треба її навчити, як жити.
- Значить так, - ще більш важливо заговорив Толька. – ми сьогодні чергові в столовці, там все і зробимо. Тоді ти, Сенька, біжи в аптеку за пургеном, а я тебе тут прикрию. Ви ж, хлопці, слідкуйте за тим, щоб страву подали туди, де вона сидітиме.
- Угу. – промугикали всі в один голос і голосно «захіхікали».
Розібравши всі ролі, хлопчаки розбіглися хто куди.
В обідню пору столовка табору гуділа, як бджолиний вулик. Там кипіла робота: чергові накривали столи, намагаючись не розлити чай або не розбити тарілки, слідкували за порядком, коли починався процес дитячого пережовування харчів.
Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від минулих. Світлана Миколаївна та Олексій Іванович всадовили на місця дітей свого тринадцятого загону й самі прийнялися жадібно вкидати до своїх просохлих шлунків шматочки їжі. Толька і Сенька уважно слідкували за кожним рухом своєї вожатої, неначе від цього залежала доля планети. Ось уже вона перейшла до чаю. А там… там кінська доза пургену…
Оце їй сьогодні забезпечений щасливий деньок… - просвистіла в Тольки у голові думка.
Але раптом все пішло не за планом. Світлана Миколаївна не захотіла пити чай і запропонувала бугаю-вожатому, але і той жестом вказав, що ситий. Вожата уже хотіла нести виливати чай, коли озвався місцевий ді-джей, котрий сидів напроти неї.
- Давай мені, я вип’ю. Якраз мені не вистачило порції.
- Будь ласка… - радісно мовила вожата й передала кружку з чаєм.
Толька був шокований. Весь його грандіозний план рухнув.
Ввечері всі, окрім хлопців тринадцятого загону, дивувалися, чому не розпочалася дискотека…
* * *
Наступний день пройшов тихо, без ексцесів, тільки місцевий ді-джей увесь день ходив і всюди белькотів одне і теж саме,що аж голова кололася від його нісенітниці:
- Чим вони людей кормлять?
- Чим вони тільки нас кормлять, щурами чи що???
- Ще проносів тут не мені не вистачало!!!
- І хто туалетний папір намочив?
Щоправда ніхто його не слухав, лише просили Бога, аби він скоріше відійшов від вчорашнього шоку й сьогодні провів дискотеку…
На щастя, все склалося якнайкраще. Дискотека дійсно вийшла на славу. Всі гарцювали на танцполі, мов навіжені, аж пилюка покривала образи танцювальників. І найусердніше витанцьовувала вожата Світлана Миколаївна в коротенькій біленькій спідничці.
Толька ж, не відганяючи думки про помсту, ламав голову, аби щось таке вигадати водночас оригінальне і страшне для вожатої… І тут план визрів…
Він проліз до приміщення столовки, де готували сніданки, обіди та вечері, знайшов ящик зі спеціями і винайшов два великих пакети з написом: «Червоний перець». Повернувшись на танцпол, він змішався із збудженою зграєю дітлахів, юнаків та вожатих і почав розмахувати руками навсібіч. І ніхто навіть не помітив, як дві пачки перцю уже були на змішані із пилюкою.
Хвилини три ще тривали танці-пляски, котрі різко змінилися дівчачим писком. Вони різко зірвалися з місця й повтікали до своїх кімнат. Разом з ними побігла й Світлана Миколаївна. Толька вирішив простежити за нею. На його обличчі застигла злісна посмішка.
Коли вожата вбігла до корпусу тринадцятого загону, Толя ледь чутно зареготав. А коли вже вона зі всіх сил рвалася до туалету і ніяк не могла туди втрапити, стримувати себе було несила. І він зареготав на весь корпус… Тут вожата і зрозуміла, завдяки чиїй волі вона так страждає. На очах проступили сльози. Крізь комок в горлі проступили слова, котрі Анатолій запам’ятав на все життя і втлумачував їх чи не щодня всім дітям:
- Жорстокий ти, Толю, злий і холодний… Тільки знай одне, колись тобі все повернеться подібною монетою… Пам’ятай…
І він запам’ятав назавжди.
