Васюрчику часто снився один і той же сон: начебто тато з мамою вечеряють, а його не кличуть, либонь, гадають, що їхній синок уже заснув, та він зовсім не спить, – повіки трішечки склепив, а вони, капосні, не одкриваються, бо натомилися за довгий літній день і відпочинку прагнуть. Їсти дуже хочеться. Хлібця… Хоча б півскибочки, манесенького окрайчика чи пляцика із справжньої муки, а не з потерухи. Як важко буває прокинутися…
… Шибки на вікнах ледь синіли – передсвіт. У печі солома палахкотіла. Сивуватий димок спішив до розмальованого комина –на погоду сьогодні. Бо як на дощ, то неохоче тоді горить, куріє, дим кублиться й розсотується по закутках. Зараз по хаті розливається м'яке тепло, яке Васюрчик дуже полюбляє. І влітку він завжди місце під сонечком шукав. Мати кажуть: слабому поросяті і в Петрівку холодно…
Васюрчик по хаті роззирається, очі, – мов дві бурштинові намистинки, переливаються у мерехтливому світлі. Хлопченя не наважується покинути тепле кубелечко під облізлим кожухом, але вогонь манить до себе. І от він, уже звично, на припічку вмощується. Югина зазвичай одгонила малого од печі, а тоді змирилася й більше не займала – хай поніжиться, бо які в нього радощі?
У хаті завжди холодно й вогко, бо в житло перебралися пізньої осені, й глина не встигла висохнути. А Васюрчик вигріється, чекаючи сніданку, а тоді посьорбає затірки – і гайда на вигін. З хлопцями гасає, забуваючи про обід – перехопить десь якийсь корінець чи бур'янинку солодку – ото і все. Васюрчик радий би і макусі, так її немає. Бувало, діти підуть на олійницю, а там такі пахощі!.. Кашок соняшникових у кишені понасипають, макухи кружок ще теплої (там поділитеся, на вулиці, сміються дядьки). Правда, коли начальником Ілька Гугню поставили, свято скінчилося. Хіба що лушпиння на розпал брати можна було. Якось Гугня здибав Васюрчика одного біля кооперації та й каже: наріж вінища й приходь удосвіта, дам тобі кашок і макухи. Тільки прихопи, мовляв, із собою Олеся Омельчуччиного. Лише удвох щоб були, чув? Хлопчики принесли від глинища дві в'язочки тих патичків, й Ілько не поскупився: дав їм отих олійних минзурів і до села хлопців провів.
– Ти ж, гляди, про дядька Ілька нікому не розказуй! – попередив Олесик, прошкуючи до свого обійстя.
– Чому? – здивувався Васюрчик. Йому ж кортіло перед хлопцями похвалитися. Бач, скільки їм Ілько добра надавав.
– Знаєш, в олійні тато мої працюють.. Тільки ти ж нікому
про це…Добре?
Ілько, мати потім розказували, в Цвиргунах живе й там іншу сім'ю має. А Пистимія, що біля вигону хата, байстрюком Олеська дражнить.
Тепер олійницю зачинили, й Ілько– безробітний.
А Демид, тато Васюрчиків, на агронома в Одесі вчиться. Як навідувався якось додому, привіз синові обнову: моряцький костюм із безкозиркою, такий гарний, але мати лише в свята дозволяла одягати, та й то – на подвір'ї красуватися. І ще одним батьковим дарунком дуже гордився – голосистим залізним сюрчком. Коли ним сюрчав, хлопцям у вухах лящало, і щоб тієї цяцьки не загубити, носив дарунок на міцній нитці з прядива. А якось повноважені наїхали, хрести з церкви скидати, вгледіли оту шворку в хлопця на шиї, стали глузувати, бо думали, що то хрестик прив'язаний. Бо хрестика на Причепівці ніхто з дітей не носив, догоджаючи новій владі. Адже влада ота батькам землю під забудову та городи нарізала...
– То в нього сюрчик! – підпрягалися діти Васюрчику на поміч. Відтоді й прилипло до нього, наче реп'ях, оте “сюрчик-Васюрчик”, бо хлопцям тільки потрап на язик. Але на їхньому кутку зараз самітньо, нема кому й дражнитися. Сумно без компанії, а раніш ціла гирилиця на вигоні бігала. А мати його Васильком кликали, і тепер кличуть, коли не дуже засмучені. Обличчя в них теплішає, якщо в окріп є що всипати. Учора пшоно закінчилося, то й коцюбою зранку штурхнули, й Василем двічі назвали. Мати завше вранці промивали в глиняній мисці пшоно – у торгсині за ланцюжок золотий виміняли… Бо тепер лише за золото хліб можна дістати. Та де набереш того золота?
Мати кинули до печі віхоть соломи, розгорнули по черені жевріючий попіл, потім посадили на рогача чорненький гарунчик. І запахло похороном – холодна м'ята заварювалась. Васюрчик страх як покійників боявся. Минулого літа Михтодик у ставку втопився, і бачити його в труні було дуже страшно: синій увесь, очі заплющені. А такий же веселий був! Відтоді вони з хлопцями не ходили до греблі гратися, але щоночі Васюрчику ввижалися водяники, потопельники, русалки…Неначе вилазять бридкі створіння з-під млинового колеса, хапають за ноги і тягнуть у темну воду. Від страху Васюрчик дзюрив у ліжко й прокидався. Мати водили його до баби Оляни переляк виливати. Потім він уже похоронів не боявся, адже там завжди дітей пиріжками пригощали, коливом солодким. Тепер чомусь не пригощають – ні старців, ні дітей, і в трунах не ховають. Безтаркою на край села одвозять. То лише Туниху – матір голови колгоспу – ховали в фарбованій домовині, але обіду не робили й хлібця нікому не дали. Хоча в голови колгоспу того хліба повно. Васюрчик увечері йшов прогоном, і крізь шибки було видно, як з печі виймали коровай – білий, як сонце. А Васюрчику хоча б шматочок, хоч би крихітку малесеньку…
У хаті покійно пахло холодною м'ятою.
– Немає вже чим і нагодувати тебе, синочку. Я завжди свій хліб з обіду приносила, сама не їла… Тепер тільки латурою1 годують. А її ж не покладеш за пазуху.
Тож чекав сьогодні на Васюрчика голодний день. А може, день отой та щось і принесе? Олесь он каже, що вовка ноги годують. І тягав Васюрчика по садках, різних закутках, пустирищах. Часом щось їстивне і знаходили. Якось у рові натрапили на припасені кимось шматки м'яса – свіжого. Воно було прикрите травою, вороння над ним так низько-низько літало. На кострищі його пекли і надсирець жували. Смачно! Хлопці собі й додому по добрячому кусню забрали. Об'їждчик Оверко за річкою догнав і велів те м'ясо викинути, бо воно, мовляв, зі слабої корови. Потім хлопці бачили, як надвечір повно військових наїхало, а тоді й крадіїв забрали. Своїх, сільських. А якось хлопці знайшли в озері підранену качку, краснопірок у калабатинах2 ловили. Ото юшка була! Таки дійсно – ноги прогодують. От тільки без хліба ніяк не обійдешся, без нього завжди голодний.
Васюрчик уважно розглядає свої ноги – худесенькі, із синіми прожилками. Проведе рукою – і немає рухливих стрічок. Тато казали , що то кров у жилках так рухається.
– Який же ти, синку, худюсінький, мов ота стебелиночка… –бідкалася мати. – Пий чай…
Матері, мабуть, дим в очі потрапив, бо сльози втирають.
– Гуляй, та людей різних остерігайся, щоб не заманили тебе. А будуть щось пропонувати, то тікай. Бо в мішок заберуть, тільки бачитиму тебе…
– Знаю, не маленький, – повагом одказує Васюрчик. Таке йому мати кожного ранку каже, як у поле йде.
– І не здумайте у когось щось красти. Бо Олесько всього навчить тебе… Не водився б ти із ним.
Югина брела ледь помітним прослідком, і відволожена за ніч земля прилипала до черевиків, підошви вищали, й здавалося, що вона наче підіймалася над згрудженою чорною дорогою, котра п'янко пахла весною над густими кущами повійки і дикими вишняками. Бо Хвости таки піднялися од своїх односельців – з низів, із злиднів самих. Куценька вервечка хаток несміливо чіплялася своїм краєм до старого села, другий – у степ виходив, й обійстя зяяли пустками. Майбутні хліви ще тільки проглядалися у купах каміння, котрого вдосталь і в ярах, і над Бугом – гранітні скелі повсюди кубляться. Демид за дві зими надлубав каменю на хату, й на погріб. А погріб у них – як у церкві – глибокий, холоднючий. Було б що зберігати. Та вимели все, не залишили й картоплини.
Добре, що Демида в агрономічну школу направили, хоч не голодний там буде, казав, тричі на день годують. А в селі, як ніколи, голодно. Зиму ще перетерпіли, тепер край прийшов. Нічого немає. У них і восени не надто хліба було, лише цинькнули на аванс – бо вирахували за дерево, за солому, за коней, що на закладчину1 виділяли. Та, може, то й краще, бо через місяць їздили попід хати й збіжжя одбирали – колгоспу не вистачало до плану. А згодом уже все підряд трусили: горох, квасолю, кукурудзу, овочі. Жінки голосили: Бога на вас немає. А комітетчики зуби шкірили: коли він є, то нехай вас і годує. У них, правда, Тодір не дуже на горищі тирлувався, де квасоля та сушениця схована була, – родич же як-не-як. З такої ж злидоти, що й вони. Тільки й пожив, поки банди полями гуляли, тоді більшовики і в армію записували – там і одежа, й харчі добрі.
Тодір ще довго згадував мерехтливі ночі, коли коні місили розбагнючені поля, мчавши навстріч кулям, згадував, мов Боже благословення. Бо як усе скінчилося, не міг дивитися в голодні дитячі очі, виходив удосвіта з мішечком, щоб деінде знайти кукурудзяного качанчика чи кимось недобаченого бурячка.
Влітку наймитував, де тільки можна було, а спливала зима, закінчувався й хліб, скільки його не заробляв.
І коли в колгоспи почали зганяти, до Тодора знову фортуна обличчям повернулася, либонь, цього разу вже надовго. Як найбіднішого його до активу села висунули. Не ходив більше у драній шапці чи з шанькою. В багатих законно одбирав, СОЗи будував.
Скільки себе Югина пам'ятала, та й рід свій, завжди злидарями були. Хата стояла на белебні, обшарпана, мов стара шкапа: з трухлявої соломи крокви визирали. Й ніхто ті дірки не затуляв сніпками – кури на бантинах ночували. Бо ніяк не могли курника зліпити. А батько, земля їм пухом, худі, неголені й завжди п'яні. Як не було чим душу закропити, дратівливими ставали, чіплялися до матері і дітей.
Часто згадувалося Югині її невеселе весілля. Перший день у молодої гуляли, бо в них і хата більша, а в Демида – сміх один: цигани вимостили якогось куреня, щоб зиму пересидіти, а вони з матір'ю там і оселилися і раді були, бо зроду свого не мали – усе в наймах за кусень хліба.
Але якою та хатина не була б, зате своя. Всередині було чисто й побілено. Та ще фіранки, рушники, мисник, столи й навіть вазони на підвіконні, мов у заможних. А що в тісноті, то не в обиді. Югині в Демида сподобалося, бо вдома хоч гарбою їдь, то не зачепишся. На посаг спромоглися: поїдену шашелем скриню та кілька сувоїв полотна сторічної давності. Не знала, куди й очі від односельців ховати. На весіллі тато напилися (хоч і обіцяли перед людьми не осоромитися) і всю гулянку споганили: то бігли вішатися з мотузкою, то топитися в річку.
У сватів пахло теплом, короваєм і ще чимось незнаним. Югина почувалася щасливою, що хоч вирвалася зрештою з безпросвітного пекла.
По весіллі подалися відвідати родичів із далекого села, а повернувшись, молодиця не впізнала затишної хатинки: зусібіч зирили на Югину такі ж достоту знайомі злидні. А всі оті фікуси, рушники, фіранки й навіть ікони були позичені у сусідів.
Правда, нова влада про бідних подбала, глитаїв аж до Сибіру погнали.
– Нічого, ми і там не пропадемо, – кричав Явтух Брендуля, прив'язаний до підводи. – А ви, злидота, й тут згинете!
Брендулів жалко було. Наймитів брав тільки у жнива, а то з синами днював і ночував у полі. А пани ще до революції за море чкурнули – скільки там їх було? На пальцях перелічиш. Щось було пророче в словах старого Брендулі, бо на його, бач, вийшло – не нагодував залізний кінь, яким комунарівці хвалилися.
Старі хоч віджили своє, а діти, діточки-квіточки, скільки їх вимерло—спустошене село. Може, і в Югини вже не одно б по подвір'ю ніжками чеберяло, так через оті злидні й не хотіла їх. До шептух ходила, пила якесь зілля й вергала каміння, щоб кров'ю плід зійшов.
Та має ж на них хоч колись таки доля згледітися? Тато Васюрчиків от вивчиться, агрономом стане. Хліб вирощуватиме, то й буде в них всього вдосталь. Тоді хай і продовжується їхній рід. Отоді Югина на втіху дітей народжуватиме.
… У селі жахна тиша. Ні курей біля повіток, ні собак на обійстях. Ворона чорна на сухому берестку біля баби Сеньки каркає. Порожня хата (немає вже баби) заростає бур'яном у вишняках. А вони, дурні, п'ялися на ту хату, аж жили рвали. А нині тих дворів уже доволі, з городами до долини.
За думками не помітила Югина, як підкотила Тодорова бричка, ще панська – на ресорах і дутих шинах.
– Сідай, молодице, підвезу до поля.
У Тодора теж щоки запалі й під очима синьо. Пайок свій видно дітлахам оддає. Бо семеро у нього, і всі живі. Цигаркою лавошною димів.
Ледве вилізла Югина на те підвишшя, аж в очах потемніло. Та й сіла, мов пані. Немає сил, та й де їх узяти, щоб до вечора тричі гони оті пройти – туди й назад. Сіяли ячмінь учора, а зерно так пахне , але ж його не можна їсти – протруєне. Отрута на руках так і залишається – біла-біла.
– На, Югино, з'їж пиріжка. Текля передала. Тільки не зараз, чуєш? Уже як за городами сховаємось.
Та Югина не втерпить, мов та дитина, відламувала по маленькому шматочку й клала на язик, і він, мов цукор, поволі розсмоктувався у роті. Вона робила вигляд, ніби вірить дядькові Тодору, хоча знала напевно, що дядина й яблучка гнилого в щедрий рік нікому не дасть.
– Югино, ти візьми потихеньку додому ячменю тай звари. Воно не отруєне, то я зумисне крейди в зерно намішав, щоб не розкрадали. Тільки ж гляди, нікому, чуєш? Та дивись, щоб не бачив ніхто. І Васюрчик нехай увечері прибіжить – я хліба йому винесу. Щоб тільки ота не бачила, чуєш?..
У Югини враз на очі набігли сльози.
– Та якось виживемо, Югино, не плач. Демид вивчиться, приїде, тоді щоб і про мене не забули. Бо, думаю, недовго мені неграмотному у начальстві ходити. – Дядько виплюнув цигарку.—А ячмінь промий добре од крейди й вари. Сюрчик хай прибігає ввечері. Хлібину дам…
На поле з кожним днем все менше й менше людей виходило. Мруть. Вчора дорогою з роботи до Воліти заходила, а вона сидить, на весняному сонці вигрівається. Пухла вся. На подвір'ї кішка здохла, й кошенята худі-прехуді, нявкають, цицьки шукають. Вже й оченята в них прорізалися – страшні та голодні. Аж по серцю нявкотіння оте.
Воліта плакала ридьма, мов дитина.
– Хліба хочу, сестро!.. Дай скибочку… хоч крихітку… Отакий, як у Мірчука нас годували… Подруженько Югинко, помниш?..
– Так, сестро…
…Мірчук наймав їх до жаток та молотилки. До борщу давав по тонесенькій скибочці, зате панського – білого-пребілого. Й не ставив той хліб серед столу, а роздавав кожному, щоб ніхто більше не взяв. Борщу та каші можна було їсти скільки завгодно, а хліба жаліли. Югина допомагала Мірчучці на кухні, то трохи перепадало тих скибок, вона ховала їх, і потім у полі з Волітою ними смакували. Найбільше любили їсти білий хліб з ягодами на хутірських вишняках.
Воліта, мов сонна муха, сиділа на холодній призьбі й риндзяла1. Сліз не було, скиглила з кошенятами. А кішка лежала холодна і закоцюбла.
То, видно, Воліті перед смертю так хліба хотілося, бо вночі, казали, й Богу душу оддала. Може так і краще буде. Бо ні сім'ї , ні чоловіка не мала. То хоч з людьми у великій ямі поховають.
Сьогодні й приварок у латурі був густіший, навіть кілька галушок у мисці зловила. А сіячі як тільки посьорбали того варива, поснули на сонці. Югині вмерла Воліта ввижалася. Вона колись її Василька бавила, ще манесенького. Над головою його підкидала, і Югина боялася, щоб та дитину не впустила з рук.
Василько аж захлинався сміхом.
- Ой, чук-чуки-чуки-чуки! Ой!.. – все вигукувала Воліта. –Віддай мені Васюрчика, чуєш? Ти ще собі народиш! Віддай! – І ревма ревла.
Осторонь від мертвої кішки нявчали кошенята. Оченятка манесенькі – щойно тільки прорізалися.
Мати на роботу, а Васюрчик і собі підхопився. Так йому хлібця бажалося…Він і смак його відчував. …Пшенична паляниця з сірого борошна з висівками. А пахощі йому подих забивали. Хотілося саме такого хліба, щоб кислуватого трохи…
Васюрчик поринув у теплі спогади. Мати вимісять тісто й ставлять у піч, щоб воно сходило, а Васюрчику наказували не заходити на той час до хати, щоб хліб гарно підійшов і не був порепаний чи перехняблений. А він забігав у сіни й щоразу перепитував у матері: підпалка не забули зліпити?
– Не забула, не забула, синочку. Буде тобі підпалок.
– Кругленький?
– Так.
– Рум'яний?
– Так, рум'яний. Іди на вигін та ще трішки побігай.
А Васюрчик пробіжиться з джижкалом1 до криниці й знову додому: чи вже спікся підпалок?
– Ще зачекай трішки, - мати йому.
І знову за джижкало. А стара Ївга з- за плоту кляне: “А щоб тебе отак по дорозі тіпало, як голівонька моя од того джижкала тіпається. І курка он через тебе знестися не може. Та вже нема баби Ївги бо не було що їсти, злодії курей покрали, погріб із картоплею та морквою обчистили.
За третім разом мати виносили йому у сіни той жаданий підпалок – уже остуджений , але руки ще грів. Васюрчик клав хлібинятко собі за пазуху й хутко на вигін.
А Олесик уже тут. Бахкав його по віддутій сорочині і аж пританцьовував.
– Підпалок, давай підпалок!
Хлопці ще якийсь час бігали по м'якому трав'яному килимі, мов у якомусь біснуватому танку. Васюрчик сюрчав і сюрчав у голосистий свисток. Йому не хотілося розлучатися з тим теплом, що зігрівало груди й пахло солодко-солодко.
Набігавшись і захекавшись, хлопці сідали у затишку під шипшиною, Васюрчик діставав із пазухи хлібець (з кулачок), розламував його на дві половинки.
Їли не поспішаючи, спочатку смакували шкоринкою – вона приємно хрускотіла, тоді нашвидку м'якуш ковтали і бігли в долину до кринички. Напивалися холоднющої води і йшли на вигін у “ножика” грати. Це – сидяча гра. Сиділи на землі, і земля тоді теж хлібом і теплом пахла.
Васюрчик од тих давніх спогадів лише слину ковтав. І Варварка – жовтенька кішечка, муркотить і треться біля хлопця – підживитися думає. Так немає чим…
У сінях клямка клацнула. Васюрчик злякано підхопився, а серце в грудях затріпотіло. Двері забув на засув зачинити, а мати ж наказували чужих до хати не пускати.
Та марна тривога – Олесь на порозі. У материній кухвайчині наопашки, на голе тіло, у здоровенних чоботях-стирчаках – колись на смітнику біля Личаків знайшли. Щось приніс, у грубу хустку загорнуте.
– Вгадай, що тут?
– Хто тебе знає…
– Тоді – раз, два, три… Дивися!..
Розгорнув хустку, а там хлібина здоровенна – ще тепла, щойно з печі. З рум'яною шкоринкою.
– І ми будемо зараз їсти?
– Аякже! Ламай, і бери скільки хочеш…
Уминали той хліб, запиваючи м'ятним чаєм .
– Де взяв? – питав Васюрчик.
– А тобі яке діло? Маламур, знай…
– Не вкрав?
– А хоч би й вкрав…
Що красти не можна – Васюрчик од батька знав. Йшли вони якось із Голоскова – телятко на базарі продавали, хоч і не хотілося його з дому збувати. Бо з телятка корова могла вирости, але гроші потрібні були, щоб хату добудовувати. І жарко тоді було – літо вже кінчалося, і кавуни на баштані – здорові та смугасті. Вони – до куреня, а сторожа – немає. Видно, пішов собі чоловік у якихось справах, а вони чекали-чекали, та й пішли собі. А кавуни так і залишилися на сонці вигріватися – не можна брати чужого, батько сказав. Вони потім цілий лантух у колгоспі виписали. То вже їли їх, переїли…
– Не бійся, не крадене, – Олесь заспокоював. Ілько дав, батько мій… Тільки нікому про це …
– Добре. – Й так тепло на душі стало.
– Сьогодні у нас подорожні ночували, – розповідав Олесько.– Мати їм юшки з риби цілий казан наварили. Кажуть, на Чабановім у яру наловили. Там восени ставок розірвало й риби повно. Підемо?
– А хліб куди подінемо?
– Нехай у тебе. Потім з'їмо.
Йшли, не поспішаючи, садками, як Олесик казав, попаски. Збирали та їли з вишень липучий клей, але він чомусь не дуже їм сьогодні смакував.
Дорога до Чабанового яру видалася дуже довгою, і сонечко вже добре припікало. Хлопці йдуть-йдуть, а воно ще так далеко. Уже несила. А воно, виходить, що марно ноги били: одного лише карасика в калабатині виловили. До того ж Васюрчик у ковбаню1 ненароком попав. Аж по груди у воду холодну шубовснув. Промерз дуже. Вдома його вже морозило.
Мати з долини йшли – й не смутні сьогодні. Вузлик у руках – щось їстівне, мабуть. Але їсти йому не хочеться. Він і до хліба не доторкнувся, що Олесик зоставив.
Мати вже півпирога йому простягають.
– З чим же він? – питає Васюрчик.
– Із квасолею.
…Пиріжки влітку в печі пекли – такі шестикутні, мов пелюстки квіткові – великі-привеликі: з гарбузом, сливами, вишнями, абрикосами… З'їси шматок того пирога десь у холодочку під акацією, і потім довго їсти не хочеться.
А мати такі сьогодні добрі.
– Бери, їж, – припрошують. – Тобі ж принесла.
– Нехай полежить, я потім, мамо, потім…
Ноги у Васюрчика свинцем наливалися. Груди стискувало.
Душно ставало.
Дядина з дядьком Тодором серед хати стояли. Дядьків батіг ляснув гучно.
– Де хліб?!! – вищала дядина.
Васюрчик мовчки показав на мисник.
– Бач, уже більше половини зжер. Й не розірвало тебе…
Дядько періщив Васюрчика батогом, але хлопчина болю не відчував.
– Що з поганцем робити? – дядько до матері сікався.
– Про мене, – мати сполотніла. Що хочете те й робіть.
Васюрчику забракло повітря.
– Не злодій я, не злодій… – ледве прошелестів сухими вустами. Він хотів сказати, що хліб то й батько Олесів дав, але ж товариш просив про це не розказувати.
– У тюрму його, щоб знав як красти! – не вгавала дядина.
А Васюрчику уже й не страшно було.
У хлів його темний вкинули. Знайшов навпомацки коров'ячі ясла й приліг на теплу солому. До холодного б притулитися, а воно скрізь усе гаряче.
Голова крутилася, макітрився світ, і здавалось, що він кудись летить вечірнім небом із розігрітими зірками, з молодесеньким місяцем, таким тонесеньким, як хлібна скибочка.
Дихати було важко. Може, нитка горло здушувала. Але ж без нитки тієї сюрчик – дарунок батьків— міг загубитися. Темно ж як у хліві…
У вухах лящало. Хто ж то сюрчить так голосно? Олесько? Де ж ти друже? Скажи дядині, що Васюрчик не крав хліба того. Не злодій він! А горло від простуди душить. Було вже колись так. Васюрчик ноги промочив у холодній воді, як очерет різали. Батько фельдшера привів – і все минулося. І тепер минеться, треба лише зачекати.
Дядина вищала. Та не брав він того хліба! Не брав! То Олесик від батька свого приніс. А може, то він збрехав?..
… Батько обережно бреде мочарами, щоб ногу шпичаками не проштрикнути. Жне очеретиння – на сніпки, хату нову укрити.
Водяник до нього зелені руки простягає, за горло здушує.
“Тату!!!” – хотів покликати Васюрчик та не зміг, бо подих перехопило.
…Вода темна і холодна.
1Латура – затірка із борошна.
2калабатина – велика калюжа на березі.
1Закладчина - забудова
1риндзяла - плакала
1дзижкало – колесо із залізним прутом
1ковбаня – глибоке місце в річці
