- Багато хто переконаний, що навіть Бог не може змусити людей любити. У цьому щось є, правда? Просто, кожен хоче бути щасливим, але мені здається, що наразі це нікому не вдавалося. Тільки щоб по-справжньому, розумієш? Або, навпаки, усі ми колись витали в емпіреях, просто не пам'ятаємо. Прекрасне швидко забувається...
Слова дихали густим сумом вечірньої кави й недопитим дощем... Як маленьку дитину, яка щойно навчилася говорити, спинити її було неможливо.
- А знаєш, що таке кохання? Люди зазвичай кохають той образ, який самі собі вигадують. Але ж справжня людина далека від вигадки. У неї купа проблем, недоліків, вона зовсім не схожа на персонажів нашої уяви. Так от, кохати по-справжньому – значить кохати справжню людину.
Очі. Великі чорні очі. Пропікали, витруювали й манили. Кликали. У звабливу темінь Першопочатку. Народження. Життя.
- Але, з іншого боку, якщо зникне тканина образу, що тоді живитиме мрії людини, прагнення прорвати оболонку світу незреалізованих почуттів і того, що ми називаємо „реальністю”? Дивно, правда?
Щось судомливо зводило зсередини. Накручувало нерви на величезний кулак нетерплячости й млосно притягувало до Неї. Дихання. Ритм. Заворожував. Кликав.
- Який же ти смішний! Намагаєшся вхопити й зрозуміти кожне моє слово. Не треба, дурнику... Не все в цьому світі пояснюється Р А Ц І О Н А Л Ь Н О. Просто слухай і все...
Рвало. Різало. Кришило. Зламало. Притягло. Без сил...
- Ну от. Нарешті... А я... вже... почала думати, що ти... весь час отак... сидітимеш...
Зникло. Зникла. Як і не було. Біль. А з ним розуміння життя. Пустота і ... очі.
