Що і скільки б я не говорила - я не думала, що це буде так боляче. Скажи мені, поясни мені, бо я не розумію, я це не приймаю, я не сприймаю!!! Голова говорить, мозок думає правильні думки, дуже правильні і розсудливі, але я не можу їм повірити, не можу збагнути, що це вже ВСЕ. Як гільотина, як обрізало, наче вбили мене чи тебе, чи хтось із нас загинув у автокатастрофі - не можу в це повірити, не можу, ніяк...
Писати знову листи? Мабуть, це вихід. Як починали із листів - і, напевно, ними і закінчимо. Якщо вдасться.
Так боляче, коли у тебе забирають щось рідне. Твоє, наскрізь твоє. Я не даремно тобі отоді сказала про відрубану руку. Я скалічіла і обезручіла без тебе. І кому я тепер потрібна - отака каліка. Самій собі не потрібна.
А ти, моє диво, живий? Цілий?
Буду молитись за тебе.
Мабуть, єдине, що мені залишилось...
