Чи бачили ви коли не будь, який сніг падає весною. Білий, білий, пурпурно – рожевий, чи сріблястий. Ні, сріблястий – це репертуар зими, а ось під моїми вікнами падає білий – білий сніжок. М’який і зовсім не холодний.
Весною, сніг! Не повіриш, що таке буває. Випадковість враз стає очевидністю. Виявляється під будинком алея з аличі.
Колись її посадив один мудрий чоловік. Посадив, як і має бути після того, як побудував будинок, і виховав найстаршого сина. Дійшла справа до дерева, а тут як на зле невиявилося жодного саджанця. Поруч росли старі дерева акацій, порепані зморшками часу і один маленький кострубатий саджанець не схожий ні на що. Гидке каченя теж спершу не має подоби лебедя. А потім…
Минув рік і під вікнами новенького будинку, під шум дитячого свисту – зацвіло деревце – три білих квіточки прикрасили його голівку. Зраділа родина – біле дерево – це янгола крила, що оберігатимуть дім. А потім жовтаво - брунатні бубки. Діставав до них малий Максим. І усе приказував, що то його дерево.
Час до часу дерево давало усе більше плодів. Батько уже зняв з нього гойдалку, повісив коло для більш екстремальнішої гри, поруч виросла, як гриби після дощу – синенька лавчина. Мовляв, янгольське дерево, має змогу присісти на голубу хмаринку і відпочити. Дерева ж усе стоячи та стоячи….
Кожної весни бурі білих листочків летіли околицями, розносячи пил щастя від дому до дому. Щоосені кісточки спілих ягід падали все далі і далі, розсіваючись по всій вулиці. Старі акації заздрили, а сусіди викорчовували деревця, залишаючи лише ті, що потрапили на незатребувану територію.
Тепер їх тут сила - силенна. Дивним чином, але ніхто не знає історії їх дивної появи. Усі тільки ходять і любуються, набравши у жмені не холодного білого снігу родинного щастя Ковальчуків, це ж вони тут його залишили, коли переїхали туди звідки дерево. На небо.
Дерева, як відважні люди, живуть і помирають стоячи. Їх міцні стовбури терплять усі негаразди і вітри. Усі непорозуміння і стихії.
Одного лише шкода, люди перестали їсти аличу, промінявши її на іноземні сухофрукти. А це ж своє - рідне. Там де вишні цвітуть, де білим снігом падає пелюстковий дощ аличі, де пахне пиріжками спеченими у родинному вогнищі, там де усе це є – досі живуть віданні традиціям люди – діди, батьки, які не забувають саджати дерева у знак своєї вдячності янголам за життя.
