Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46829
Рецензій: 91220

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Володар Хар

© Саня Сакура (Чучаєв), 27-04-2010
                                               *        *        *
– Хто ти???
– Я – той, хто дарує безсмертя. Я той, хто обирає кому жити вічно, а кому – ні. Тому що я – Володар Хар. Моє ім’я несе людям надію, робить їх щасливими, тому що я – єдиний їхній порятунок. Без мене людство приречене на загибель.
Людська цивілізація уже давно однією ногою знаходиться на межі знищення, але є сила, котра здатна втримати рівновагу. Ця сила – ми. Володарі Хар.
– Ми???
– Так. Ти такий, як і я. Ти мій наступник... Ти... мій син.
– Я??? Я твій син? Але у мене немає батька.
– Є!!! І завжди був. Знай, естафету порятунку планети Земля передано. Тепер ти – той, хто дарує безсмертя, той, хто несе людям надію. Відсьогодні ти – Володар Хар, ти єдиний порятунок для людської раси.
– Розкажи мені про себе.
– Гаразд. Тоді слухай…
                                              *        *         *
Все почалося тридцять три роки тому… Рівно, тридцять три…
Але спочатку, в один прекрасний день, як вважали мої батьки, народився я. Я досі пам’ятаю ту мить, коли вперше вдихнув земного повітря, як вперше викрикнув щось зовсім незрозуміле для свого мозку… Здавалося, я знав слова, розумів їхнє значення, але мій терпкий язик не мав сил вимовити їх…
Гадаю, у тебе теж було таке відчуття, коли ти з’явився на світ. Ти ж і досі прокручуєш в голові цей запис свого життя?!!
Ледь відкривши очі, я побачив навколо себе людей, котрі оніміли від здивування. Я довго не міг зрозуміти, що коїться, доки хтось із жінок у білому халаті не тицьнув пальцем на мій лоб.
- У нього ж хрест… Хрест висічений на голові… - схвильовано мовила вона й покинула палату, де я вперше побачив світло.
Батьки воліти думати, що це Божий дар. І не помилилися. Дійсно, це був дар. Дар, котрим мене наділив Бог – Володар Хар.
                                             *       *       *
  Через три дні я отримав ім’я. Мене назвали Єсусом. На честь того чоловіка, котрого замордували люди, а він воскрес. Хрест на моєму чолі завжди нагадував їм Єсуса - першого Володаря Хар на планеті Земля. Моя мати свято вірила, що цей знак на чолі зробить з мене Бога. І не помилилась. Я став ним.
                                             *      *       *
Коли мені виповнилося три роки, я пішов до школи. За цей час, за довгих 1095 днів, моє тіло зміцніло, немов налилося свинцем. Мозок невгамовно всмоктував у себе всю необхідну для мого життя інформацію.
У два з половиною роки земні психологи назвали мене «дитиною-індиго», через те, що я був здатен запам’ятати все, що бачив.
Вчителі називали мене вундеркіндом і, коли мені виповнилося п’ять років, я уже знав більше, аніж вони. Тому педагогічна рада прийняла надскладне рішення – перевести мене одразу до найстаршого класу. Але й там мені не було рівних.
Батьки просто були шоковані подібними надприродними здібностями свого сина і гадки не мали, що зі мною робити далі…
Але справжні надприродні здібності у мене проявилися значно пізніше, через чотири роки…
                                          *       *        *
  Тоді я уже був студентом спеціалізованого коледжу для дітей з надприродними нахилами. Подібний коледж був відкритий близько 2020 року, коли різко постала проблема врегулювання відносин між суспільством і «дітьми-індиго». Останні просто не мали змоги проявити своїх здібностей у простій школі, де все для них тхнуло не цікавістю та апатією. І в Міжнародного уряду планети Земля з’явилася ідея відкрити спеціалізований коледж для «дітей-індиго» під назвою «Фіолетовий бум». Метою даного проекту було використання надможливостей цих дітей для суспільного прогресу…
Відтоді людська цивілізація почала розвиватися дуже бурхливими темпами і уже через десять років люди вперше заговорили з інопланетними організмами. Саме «діти-індиго» винайшли спосіб контактування з ними.
Я ж у цьому коледжі був зайвим.
Я не міг читати думок, був позбавлений телепатичних здібностей, не мав крил за спиною, аби злетіти. Я лишень, мов губка, втягував у себе інформацію. Для чого, тоді не знав ніхто, окрім Володаря Хар.
Однак тридцять третього квітня 2033 року я розкрив свій секрет. Секрет, котрий і повинен був відкритися саме цього дня. Лише раз на тридцять три роки серпень мав зайвих  три дні. Причини не знав ніхто, окрім Володаря Хар.
От саме цього дня тяжко захворіла моя кохана Джульєнна, італійка за походженням. Думаю, її ім’я для тебе знайоме. Так, це твоя матір. Я закохався в неї, тільки помітивши її магнітно-голубі очі та чорне, мов смола, волосся, котре густими пасмами розкидалося на її плечах. Вона мала здатність рухати силою думки предмети.
Коли я вперше намагався її поцілувати, вона вирішила продемонструвати ці уміння на мені. Вийшло, знаєш, неперевершено. Так, твоя мати була просто надзвичайною. Але, водночас простою людиною, котра хворіла й щосекунди ризикувала віддатися рукам Смерті.
Того дня лікар діагностував у неї синдром Смітта-Коуелла і це означало, що жити їй залишалося близько шести годин. Це була єдина невиліковна хвороба на Землі, з котрою не міг посперечатися жоден науковець. Вони піднімали руки перед синдромом Смітта-Коуелла.
Я знав, що організм Джульєнни в найближчі три години піддасться нищівній атаці вірусу, котрий перетворюватиме її на пил. Потім її охопить параліч, а коли відмовить серце, її кістки нагадуватимуть стародавню річ, котра через різкий подих може розсипатися на тисячі мілких частинок. Такої Смерті ніхто не бажав навіть своєму найжахливішому ворогу.
Я не міг стримати сльози. Моє перше і можливо останнє кохання помирало у мене на руках. Я тримав її, доки не відчув, як моя підсвідомість знаходить контакт з її мозком. Не говорячи й слова, я сказав, що кохаю її, а потім забрав її біль…
                                                    *           *            *
– Ти забрав її біль?
– Я відчув її. Я бачив біль. Вона, немов жива істота, тримала своїми щупальцями її серце. Я просто перетягнув цю істоту до свого організму.
– Як?
– Запросив. І вона прийняла запрошення. Хвороба, з притаманними їй больовими відчуттями, перейшла до мого організму. Але її у мене не діагностували. Лише на тілі з’явилися незрозумілі рубці. Проте хвороби не було…
– А чому?
– Тому що я її знищив… Пізніше лікарі й науковці виявили в моєму організмі ген, котрий знищує усі хвороби. Так батьки відкрили таємницю мого суперздоров’я.
- Що ж з тобою було далі?
                                                *         *          *  
Після цього випадку я став піддослідним кроликом. З ранку до ночі я сидів у чотирьох стінах найновітнішої на той час лабораторії і через кожних чотири години здавав аналізи. Науковці були шоковані моїми здібностями. А я не менше них.
Батьки купалися в своїй люті, вони не могли дозволити, аби їхнє дитинча хто-небудь забирав. Однак Міжнародний уряд ніколи не відступав…
Проте я був задоволений хоча б тим, що подарував життя своїй коханій Джульєнні. Це гріло моє серце.
                                                *        *       *
Пізніше зі мною стався випадок, котрий зробив мене відомим на весь світ.
Це відбулося після двох місяців нестерпних досліджень. Мені захотілося побачити світло сонця, коли воно сходить і заходить, хотілося вдихнути п’янкий запах каштанів, що довгою алеєю стелилися неподалік лабораторії. Їх я бачив лишень через броньоване скло. А так хотілося відчути…
Я перехитрив охоронця й вибрався зі своєї палати, пройшов довжелезним коридором і, коли почув неподалік чоловічі голоси, різко вбіг до дверей, котрі трапилися під боком. Влетівши до приміщення, я закляк на місці. Нова кімната не зустріла мене привітом, а лише проханнями про порятунок.
Через броньоване скло я бачив близько двадцяти науковців у білих протихімічних комбінезонах та масках, котрі падали на коліна й просили про допомогу. Їхні амуніції роз’їдала невідома невидима речовина. Люди трималися за горлянки й благали…
Я бачив їх і відчував… Усім своїм єством…
Я сів на коліна, закрив очі й віддався підсвідомому…
Тої миті я вперше врятував так багато людей. Я знову зумів забрати людську біль, навіть, не торкаючись тіла… Коли ж поглянув на свої руки, вони були вкриті глибокими рубцями.
Мабуть, це моя жертва за здібності.
Згодом виявилося, що науковці винайшли новий тип вірусу, котрий роз’їдає, немов кислота, тіло й знищує організм людини за лічені секунди. Але я зумів побороти і його…
Наступних чотири години я був головною істотою на планеті Земля. Всі слухали про мої здібності по телевізору, раділи появі чудо-лікаря й навіть називали Месією. Особливо, коли чули моє ім’я – Єсус.
Життя знову стало нестерпним, але я уже майже знав своє покликання. Я даю людям життям. Значить, я Бог.
                                           *      *         *
Ось настав мій перший ювілей. Мені виповнилося десять. Десять років, а, здавалося, ніби прожив цілих сто. Тоді навіть Міжнародний уряд дозволив моїм батькам відвідати мене. Скільки радості було та сліз, скільки не сказаних слів, але тоді я був найщасливішою людиною на світі.
Коли ж настав час розлучатися, батько притиснув мене до себе й мовив:
– Синку, коли відчуєш щось незвичне, просто ляж і лежи. Зрозумів?
Я нічого не зрозумів, але у знак згоди кивнув головою.
– От і молодець. – сказав тоді батько і вийшов з матір’ю із палати.
Зненацька я відчув небезпеку, біль, страждання…
Невідомо звідки, пролунав вибух. Я упав на підлогу і закрив очі... Пролунав ще один вибух, від поштовху якого здригнулася уся моя палата і я відчув різку біль в голові. Якась важка річ упала на неї і я втратив свідомість.
                                           *      *       *
– Хто ж це був?
– Служителі Володаря Хар? Тоді, лежачи без свідомості на підлозі, я відчув міцну чоловічу руку, котра підняла мене й кудись потягла. Я не пручався. Я фізично не міг пручатися. Тож я слухався поради батька.
– Звідки ж він знав?
– Тому що він, синку, і був тим Володарем Хар. Я часто бачив на його тілі рубці, але ніколи не допитувався від чого вони.
                                        *      *       *
Відкрив очі я лишень тоді, коли почув голос батька.
– Привіт, синку. – мовив він і доторкнувся до мене.
Ми були одні в тій величезній кімнаті, усіяній комп’ютерами найновішої генерації. Я лежав на м’якому дивані й побачив, що  на стінах висіли портрети якихось невідомих мені чоловіків. Перелічити їх було важко, але чомусь здавалося, що їх не більше-не менше як тридцять три.
– Де я? – не знайшов тоді я кращого запитання.
– Вдома. – усміхнувся батько.
– Навіщо ти мене викрав?
– Тому що я помираю і людству потрібен новий Володар Хар.
– Володар Хар? – перепитав я. – А хто це?
Батько дуже довго пояснював мені, ким є Володар Хар, але я ніяк не міг зрозуміти. Лише згодом, коли став ним, я дізнався, що значить бути Володарем Хар. Я відчув, яка надзвичайно важка та важлива місія покладена на мене…
                                         *       *       *
– Хто ж він, цей Володар Хар і яка його місія?
– Синку, кожен із Володарів Хар має свою, окрему від усіх, місію. Тільки Він знає, як її виконати. Володар Хар – це найпотужніша сила на цій планеті. Це істоти завезені на Землю близько трьох тисячоліть тому з Міжгалактичного Союзу, аби стримувати її розруху. Світ безліч разів опинявся на краю загибелі, але ми його рятували.
– А чому саме Володар Хар?
– Через те, що ми можемо керувати енергією хар – енергетичних центрів людського тіла. Ми відчуваємо і заспокоюємо біль. Ми перетягуємо біль своєю енергією і вбиваємо її. Здавна нас називали по-різному: в Індії та Тибеті архатами – Великими Святими, в Європі – знахарями. Ми живемо і помираємо заради землян. Ми даруємо землянам безсмертя…
                                      *        *        *
Посеред просторої кімнати, вікна котрої були закриті фіранками, розмовляли дві істоти, котрі зовнішньо не відрізнялися від простих землян. Високий худорлявий чоловік дивися на дев’ятилітнього хлопчака і щось йому розповідав. Чоловік був одягнений у довгий чорний плащ, але на оголених частинах його тіла виднілися глибокі рубці, а на чолі яскравим світлом палав викарбуваний хрест…
– Відсьогодні ти, синку, Володар Хар. За традицією після смерті ми передаємо всі сили своїм наступникам.
– Після смерті? Але ж ти…
– Ні, я уже мертвий. Це моя візуальна проекція. Цей запис я спроектував перед самою смертю.
– То ти мертвий? – запитав розчаровано хлопчак. – Як же ти помер?
– Як і належить кожному Володарю Хар – рятуючи планету Земля. Близько десяти років тому на планеті розпочалася нещадна війна.
– Між ким?
– Краще було спитати проти кого! Земляни піддалися нищівній атаці Міжнародного уряду.
– Чому? – хлопчак стенув плечима.
– Міжнародний уряд від часу свого заснування почав втрачати авторитет серед землян, котрі часто проводили акції протесту, й вирішив підкорити їх. Учені розробили ряд препаратів, котрі вводилися у продукти харчування та лікувальні препарати й нищили імунітет людського організму. Вірус передався повітряно-капельним шляхом, тому розповсюдився по всій планеті майже за місяць. Планувалося зменшити населення Землі від десяти мільярдів до трьох, аби легше було ним маніпулювати. Люди почали гинути від отрути, мов комахи. Мені нічого не залишалося, як стати на захист землян. До того часу я уже навчився керувати своїми уміннями і міг навіть оживляти мертву плоть. Ти теж цього навчишся.
– Що ж ти зробив?
– Я позбавив людей страждань. Я увібрав у себе всю біль, котру переживали вони й знищив вірус. Силою своєї думки. Тоді моє тіло одразу вкрилося глибокими кровоточивими рубцями і невдовзі я помер від перевтоми. Однак цей день був для мене останнім. Я повинен був померти у тридцять три роки.
Хлопчак, не розуміючи слів батька, стенув плечима.
– Чому саме тридцять три роки?
– Нас запрограмовано на цей термін. За тридцять три роки Володар Хар повинен виконати свою місію і передати свої уміння наступному. Тож приймай. Саме сьогодні, тридцять третього квітня, ти станеш єдиною надією людства на порятунок. Бажаю, аби ти з честю виконав свою місію.
– Яка ж у мене місія?
– Ти, синку, останній із Володарів Хар. Тридцять третій. Твоя місія найважливіша та найскладніша. Старійшини Міжгалактичного Союзу прописали договірні статті, за якими визначалася наша місія на планеті Земля. Тридцять два Володарі Хар повинні були своїми здібностями переконати людей жити мирно. У разі провалу цієї місії, визначалася роль останнього – тридцять третього – Володаря Хар. Він повинен подарувати їм безсмертя…
– Безсмертя? – радісно вигукнув хлопчак. – Про це ж людство мріяло весь період свого існування.
– Так. Але ніколи воно не задумувалося над тим, як нести на собі такий тягар. Тому, останній Володарю Хар, ти завдаси людській цивілізації найжахливіших страждань, виконавши найзаповітнішу її мрію.
І пам’ятай, синку, ти – той, хто дарує безсмертя, але сам, при цьому, залишаєшся простою смертною істотою…
                                                *       *       *
Образ високого чоловіка розсіявся в повітрі, неначе його тут і не було. А хлопчак стояв на місці й думав…
Тепер він – Володар Хар.
І він Останній, хто повинен нести людям надію, а, натомість, розвіє її як попіл…                
  
              

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Люку, я твій батько.. )))))))

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 28-04-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.36604309082031 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …